Схуд майже на 20 кг, отримав «букет» хвороб та жахливі спогади, але при цьому – з усмішкою, — Олексій Кодьман розповів про полон в ДНР

Привітний, усміхнений, життєрадісний… Якщо не знати, то навряд чи повіриш у те, що наш співрозмовник, тернополянин Олексій Кодьман, понад два роки провів у полоні терористів так званої «ДНР». Страшно навіть уявити, що таке не бачити місяцями рідних, не знати, що станеться завтра і чи дочекаєшся омріяної свободи. На цьому фоні всі побутові проблеми здаються такими дрібними!..

 Це одна із тих розмов, до якої підготуватися неможливо. Кілька дзвінків, такі-сякі посилки, нерегулярні листи та 20 хвилин особистої зустрічі – ось і все, чим міг «похизуватися» Сергій Кодьман (батько Олексія), оповідаючи нам кілька місяців тому про зв’язок із сином за ці два надважкі роки.

І ось Олексій сидить перед нами. Схуднув майже на двадцять кілограмів, отримав «букет» хвороб, із жахливими спогадами в голові і при цьому – з усмішкою на обличчі. Бо тепер знає: все найстрашніше уже позаду…

 Перші три дні не годували. А день народження відсвяткував в «одиночці» із черствим хлібом

Про те, що Олексій Кодьман потрапив у полон, його рідні дізналися вранці на другий день, 13 листопада. Їм розповіли волонтери. Хоча у військовій частині не підтверджували понад тиждень. Говорили, що хлопці просто не повернулися із завдання, з ними немає зв’язку. Через десять днів приїхав представник військової частини в Тернопіль, запросив у військкомат сестру та маму Олексія. Тоді й усе розповів…

– Розумію, що неприємно, але давайте повернемося в той день, коли потрапили в полон. Мабуть, навіть у думках не було, що все так обернеться?

– Напередодні ми отримали наказ на виконання бойового завдання. Зайшли в “сіру зону”, нас розподілили по позиціях. Але тут на нас вийшла диверсійно-розвідувальна група противника. Це були росіяни.

– Вас посадили в машину?

– Ні, спочатку привели на свою позицію. Ще якраз тривав бій між нашими і їхніми. Потім посадили в авто і кудись відвезли. Далі пересадили в інше. Зв’язали руки, зав’язали очі…

– То Ви навіть не бачили, куди їдете?

– Ні. Здається, спочатку нас відвезли у Новоолександрівку (Попаснянський район, – авт.) у штаб батальйону «ДНР». Там допитали і повезли в Донецьк. Ми чули від командира того батальйону, що телефонував з Донецька якийсь генерал, аби нас (разом з Олексієм потрапили в полон ще двоє українських військових , – авт.) везли одразу в Донецьк. Пригадую, дехто з місцевих кричав: «Оставьтє, повоспітиваєм!» І все. Привезли нас в «ізбушку» (колишня будівля управління СБУ в Донецьку, –  авт.). Допитали знову…

– Що запитували?

– Загальні речі. Питали, з якого підрозділу тощо. Хоча вони й самі все це знали.

– Де вас тримали?

– Спочатку нас поселили втрьох. Добу тримали разом. Потім мене перевели в «одиночку». Вони чомусь вирішили, що я другий раз у полоні, що воюю з 2014 року.

– Довго просиділи в «одиночці»?

– Приблизно днів десять. Після відео, на якому ми передаємо привіт батькам, мене знову перевели “у підвал”. В кінці лютого нас знову переміщали з місця на місце: спочатку в будівлю на Артема, яка належала залізниці, потім в інше приміщення, яке начебто раніше належало обласному осередку однієї із партій. Там ще пробули приблизно півтора місяця. Далі вже була колонія у Макіївці.

– Ваш батько розповідав, що в Донецьку Вас сильно побили і що тримали окремо від інших полонених. Чому так вийшло? Це все відбувалося в колишній будівлі СБУ?

– В «ізбушці» було два місця, де утримували полонених, – підвал і яма. Мене спочатку у підвал визначили, а після першого допиту відправили у яму. Сидів у камері-одиночці розміром приблизно метр на два. Там не було світла. Спати можна було на лавці або на підлозі. Перші три дні не годували. Може, просто забули про мене. На третій день знайшов на трубі в камері півбуханки засохлого хліба, мабуть, від колишнього постояльця залишився. Так і відсвяткував свій день народження.

– Про що говорили в першу ніч полону, коли закрили втрьох?

– Навіть не знаю… Раділи, що хоч живі залишилися.

– Як виглядала камера, в якій Ви жили перед обміном?

– У кімнаті – стелажі. Говорили, що в тому приміщенні раніше був архів. Залишилися полиці. На них і спали.

– А матраци, ковдри?

– Так, були, не знаю, правда, звідки вони там взялися, але коли нас привезли, то все це вже там лежало.

– Як минав день у полоні? Вас випускали чи тримали постійно в камері?

– Нас водили на роботу. Спочатку на склад, де я чистив бочки. У лютому був обмін, трьох наших додому забрали. Вони в їдальні працювали, і мене туди перевели посуд мити. У колонії нічого не робили.

– Як гаяли час у колонії?

– Прокинулись і йшли на сніданок. Потім могли піти на прогулянку.

– Де гуляли?

– Це були окремі закриті дворики для кожної камери, накриті гратами. Там були лавочки, турніки, бруси. Потім ми знову поверталися в камеру. Там читали, говорили, спали…

– Мабуть, «правильні» книжки…

– Так, здебільшого комуністичного спрямування. Але були й нормальні. Вони зберігалися у «баландера». Так ми називали людину, яка розносила їжу. Він приносив стопку – я щось вибирав. Біблію перечитав три рази…

– Був певний графік?

– Так. Коли працював у їдальні, то йшов туди о шостій ранку і повертався або о восьмій, або о дев’ятій. Як коли.

– Це була їдальня на території, де Вас утримували?

– Так.

«Думав, що батька посадять до мене в камеру»

 На початках як такого контакту з Олексієм не було. Лише 21 листопада через сторінку Олексія «Вконтакте» рідним скинули відео під назвою «Привіт із Донецька», на якому вони втрьох стоять на площі Леніна і говорять, що з ними все гаразд, що українська армія вбиває донбаський народ… Зрозуміло, що це була пропаганда.

Був період, коли Олексій не дзвонив, але телефонували інші хлопці, яких тримали з ним. Згодом, десь весною, знову почав зрідка дзвонити. Та невідомість вбивала. І 17 грудня 2015 року батько Олексія Кодьмана, Сергій, наважився сам поїхати у Донецьк. Хотів забрати сина, але, на жаль, не вдалося. Чоловік зустрічався із так званим міністром оборони «ДНР». Спілкувався з ним близько двох годин. Наприкінці Сергію просто дозволили зустрітися із сином у його камері. Сергій Кодьман говорив, що не боявся їхати в Донецьк, натомість та зустріч добряче налякала Олексія…

– Про що подумали, коли побачили батька?

–  Злякався. Подумав, що він тепер сидітиме біля мене в камері. На щастя, його не затримали…

– Скільки тривала розмова? Про що спілкувалися?

– Близько 15- 20 хвилин у присутності представника «ДНР». Особливо розповідати нічого не міг. Так що говорили про сім’ю, про те, що вдома. Тато розповів, що племінники народилися, що дядько помер. Не дуже вдалося поговорити…

– Як так сталося, що зміст Ваших листів до батьків різко відрізнявся від листів, що писали інші хлопці-полонені? Приміром, Ви писали, що все гаразд, а дехто – що катують…

– А для чого таке писати? Батьки і так хвилювалися.

– То це правда, що катували?

– Коли сиділи в колонії, то було декілька випадків. Не те щоби катували, але дехто відхопив…

– За що?

– Хотіли подзвонити додому, а їм не давали. Тоді хлопці оголосили, що голодуватимуть. Після чого прийшли і дали, але не подзвонити… Хлопців, яких взяли у полон ще в 2015-му, котрі пройшли Дебальцеве, трохи мордували…

– Як це відбувалося?

– Били майже щодня.

– А Вас не чіпали? І за що?

– Було трохи. Просто так.

– Як це? Приходили і казали: «Олексію, сьогодні тебе треба побити?»

– Ні. Раз отримав, бо в одного із них дім розбомбили. Знаєте, те, що відбувалося, можна було назвати знущаннями, на які не можеш відповісти. Пригадую, якось приїхав підполковник із контррозвідки і сказав: «Ну, розповідай». Питаю: «Про що розповідати?». Він тоді: «А ти все розповідай, не сподобається мені – получиш».

– Як його звали?

– Він не представлявся, тому не знаю. Він був у балаклаві, так її і не зняв. Наприкінці допиту мене змусили написати, що ніякого психологічного і фізичного насильства не було.

– Написали?

– Довелося.

– А навіщо це їм?

– Наскільки я знаю, в «ізбушці» забороняли над військовополоненими знущатися. Не знаю, чия команда, але вона нібито була. Так що намагалися “бути в рамках”, наскільки у них це виходило. Пам’ятаю, на новий рік сепаратисти нас вивели з камер, вишикували, роздали текст і змусили співати “В лесу раділась йолочка” …

 Звинуватили в пособництві тероризму. За це «світило» 20 років тюрми!

 Батько Олексія Кодьмана останній раз розмовляв із сином 16 червня 2016 року близько одинадцятої години вечора. Пригадує, що говорив з Олексієм і на той час навіть не звернув уваги, що син ніби прощався. Говорив, щоби за сестрою дивився, себе беріг. Під час розмови Сергій не зрозумів натяків. Уже потім дійшло, що це був останній зв’язок з Олексієм.

– Знаю, що на початках вам дозволяли дзвонити додому…

– Так. Виводили по п’ять чоловік і давали телефон. Правда, вів запис у журналі в присутності їхніх військових.

– Чому заборонили дзвінки?

– Коли перевели в колонію…

– Листи отримували часто?

– У серпні 2016-го приїхала глава Моніторингової місії ООН Фіона Фрейзер разом із Дарією Морозовою, яка від «ДНР» бере участь у переговорах в Мінську. Після цього ми почали отримувати листи, а в грудні надійшли перші посилки. Можна було попросити хоч якісь речі, необхідні на щодень. Там не було найелементарнішого. Нам видавали по невеликому шматку господарського мила, приблизно третину бруска. Раз в тиждень водили в лазню. Одяг був той же, в якому приїхали. Прали і сушили прямо в камері. Знаєте, чого найбільше хотілося? Сонця! Перший раз небо без грат побачив у вересні 2017 року. Після пред’явлення обвинувачення нас відправили на медкомісію в санчастину. Тільки в той день сонця, на жаль, не було, стояла похмура погода.

– Про яке обвинувачення йшлося? Був суд?

– Коли сиділи в колонії, нам пред’явили обвинувачення за частиною 3 статті 230. Це старий кодекс УРСР 1961 року, яким зараз користуються в «ДНР». Звинуватили в пособництві тероризму. Стаття передбачає до 20 років позбавлення волі. У серпні 2017 року до нас приїхали із так званої генпрокуратури «ДНР». Спочатку був допит. Потім звинуватили. Змусили ще підписати папір про те, що відмовляємося від адвоката.

– До речі, Ви особисто бачили Надію Савченко? Знаю, що одного разу вона привозила хлопцям листи та посилки?

– Так. Вона до всіх у камери заходила. Це було в лютому 2017 року. Говорила, що тривають перемовини і є надія, що скоро нас звільнять. Посилки з дому нам привезла…

– Коли дозволяли писати листи? Щодня і потім їх умовно пачками переправляв Червоний Хрест?

– Ні. Приходили і казали: «Можна написати». І ми в той же день писали.

– Від рідних листи отримували більш-менш оперативно?

– По-різному. Бувало, що три місяці не надходило нічого. А було, що за місяць – три конверти, але зі старими листами двомісячної давності. Вкінці листи приходили разом із посилками, і то місячної давнини.

– Ваш батько розповідав, що часто сепаратисти умисне віддавали листи не всім, щоби психологічно знущатися, створювати ілюзію, що рідні забули…

– Було таке. До мене теж часто не приходили листи, коли всі інші їх отримували. Здається, двічі.

– Що тоді думали?

– Нічого поганого. Може, не встигли, може, дійсно не передали. Буває різне.

– До речі, посилки. В якому вигляді вони до вас доходили?

– Медикаменти у нас забирали. Потім видавали за необхідності, але не часто. Посилки приходили всім окремо. Правда, вони вже були відкриті… Не все до нас доходило. Останні посилки вже відкривали при нас.

У колонії ще залишилися полонені. Є такі, що вже понад три роки в полоні

Батьки хлопців, яких тримали у полоні, розгорнули на мирній території свій міні-фронт. Ночували під Верховною Радою, виходили з акціями протесту, писали листи, звернення, зустрічалися із владою тощо. Загалом стукали у всі двері й вінка. Одного разу Олексія вже практично обміняли, але…

– Знаю, що Вас уже практично обміняли, але чомусь в останній момент все обірвалося.

– Було кілька ситуацій, коли нас планували обміняти. У березні 2016-го мене і Васю вивезли на обмін, але потім повернули. В той день повинні були обміняти чотирьох, але вийшло тільки двох. Простояли на блокпосту півтора години, в останній момент хтось не приїхав.

– Чого хотілося більше: жити, щоби помститися, чи швидше померти?

– Один із наших якось сказав: важливо розуміти, навіщо живеш і заради кого. Ми всі там жили заради своїх близьких. Я дуже вдячний батькові за все, що він робив, мамі, сестрам. Коли бачив по телевізору, як вони стоять на акціях в нашу підтримку, думки були різні. Але це давало надію.

 – Вас намагалися переконати перейти на бік «ДНР»? 

– Спочатку пропонували. Ми відмовилися. Після чого нам сказали: «Не хочете, як хочете». Говорили, що ми воюємо «з мирним народом Донбасу», що ми нікому не потрібні, про нас забули тощо…

– Вірили в те, що не потрібні Україні?

– По-різному було…

– В одному з листів Ви написали рідним: «Я зрозумів, що нам тут довго сидіти. Наша держава про нас не думає» …

– Було всяке. Спочатку вірили, потім не вірили – і знову вірили. Напливами. Психологічно було дуже складно.

– Як дізналися про обмін?

– По радіо Захарченко сказав, що завдяки патріарху Кирилу і Путіну буде обмін. 26 грудня прийшло керівництво колонії і ми написали заяви, що ніяких претензій до адміністрації не маємо. О п’ятій ранку 27-го нас вигнали у дворик, роздали довідки про звільнення, повантажили в автозаки і вивезли.

– У день обміну вірили, що потрапите додому?

– Нас вивезли на блокпост близько дванадцятої дня. Шість годин ми сиділи в автозаку. Думали, що обміну вже не буде. Та потім нас вивели з автозаку, під’їхав автобус. Ми побачили людей в українській формі…

– Ви були одягнені в цивільному? Щось забрали з собою із полону?

– Так, в цивільному. А речі всі хлопцям залишили, яких не обміняли.

– Хлопців, які сиділи з Вами в одній камері, знаю, що обміняли також. Проте там, у колонії, ще залишилися наші військові, ваші друзі…

– Так, на жаль. Навіть не знаю, як вони це все пережили. Коли обмінювали двох-трьох, то ще сяк-так можна було це пережити. Та коли всіх забрали, а шість чоловік залишили… Напевно, їм дуже важко.

– Вони теж сидять уже два роки?

– Більше! Є ті, хто понад три роки в полоні.

– Їх тут чекають?

– Звичайно. Мають і рідних, і дітей, батьків.

– До речі, Ви мали можливість слідкувати за новинами в Україні? Приміром, як тут за вас ведуть боротьбу рідні.

– У колонії на початках ми дивилися телевізор. Там були два українські канали: «5 канал» і «1+1». Кілька разів бачив тата, маму, сестру.

– Сил додавало?

– Так. Думав, що хоч хтось за нас піклується.

– Мабуть, і злило, що тільки рідні б’ються?

– І це також. Здавалося, що всім, крім них, байдуже.

– Що для Вас було найважчим у полоні?

– Мабуть, невідомість. Нерозуміння, що з нами станеться далі.

– Шкодували, що пішли служити?

– Ні! Значить, так мало статися. Що тут шкодувати?

– Полон Вас дуже змінив?

– Думаю, що так. У поглядах на життя, у ставленні до всього. Я навчився чекати.

– Батько дійсно тут, на мирній території, життя Вашому визволенню присвятив…

– Я знаю, і повірте, дуже вдячний йому за це. Та й усім, хто не дозволяв про нас забути!

– Ким бачите себе далі? Можливо, й надалі військовим?

– Поки залишу це питання без відповіді. Точно впевнений, що утікати за кордон не буду!

Джерело: Тижневик “Номер один”

Comments are closed.