Дуже важко без ротації, але ми розуміємо, що мусимо продовжувати боротьбу, – Володимир Пахновський із села Дарахів

З перших днів масштабного вторгнення він несе службу в 65-ій окремій механізованій бригаді. Разом із побратимами тримали і тримають значну ділянку фронту. Російським військам добряче дісталося від їхньої бригади, тому окупанти поширюють брехню, що нібито знищили цей підрозділ. Проте українські воїни й далі мужньо тримають оборону і продовжують контрнаступ.
Володимирові 30 років. У мирний час працював у будівельній компанії «Креатор-Буд» у Тернополі. Вдома його чекають батьки, дружина Неля, донечка Алінка, якій нещодавно виповнився рік. Володимир їздив на пологи до своєї крихітки. За цей час бачив донечку вживу дуже мало, більшість спілкування — онлайн. Мріє про завершення війни і повернення до рідних.

— Почалося масштабне вторгнення, пішов захищати Україну. В рядах ЗСУ я від початку березня 2022-го, — розповідає Володимир. — Упродовж 2012-2013 років проходив строкову службу в Донецьку. Торік 24 лютого поспішав вранці на роботу в Тернополі. Новини ще не встиг глянути, тож був спокійний. Раптом у місті ввімкнули сигнал повітряної тривоги. Здивувався, адже тренувальний сигнал подавали щосереди, а тут — у четвер. Відкрив інтернет — наступ росії… Завіз дружину до села, бо невідомо було чого чекати. Повернувся до Тернополя, кілька днів ми із тероборонівцями охороняли котельні, патрулювали на перехрестях. Згодом я подався добровольцем до військкомату. Не міг спокійно дивитися на те, які злочини чинять росіяни в Україні.

На початках Володимир був навідником міномета, нині — старший технік мінометної батареї. За півтора року на війні здобув чималий досвід.

— Від минулого року ми — на передовій. Уже більше знаю Запорізьку область, ніж Тернопільську, — усміхається захисник. — Найважче було, коли почали пробивати «ікси» — першу лінію оборони росіян. Контрнаступ — це колосальні зусилля. Росіяни потужно окопалися за цих півтора року, поки ми чекали на техніку. Все довкола заміноване. За кожну посадку точаться нереальні бої, є втрати… Раніше ми тримали 40 кілометрів фронту, нині — менше, але маємо складніші завдання. Не даємо спокою окупантам. Російські телеканали заявляли, що вже знищили нашу бригаду. А ми й далі виганяємо ворога! Набралися досвіду, звикли до реалій війни.

Із складних моментів — якось наші побратими потрапили в оточення. Ми підносили їм воду і боєкомплекти. Вдосвіта пробирались понад сім кілометрів у один бік під обстрілами. Заїхати туди було неможливо. Згодом нашим хлопцям вдалося вибратися з оточення через мінні поля. Одному побратимові тоді поранило руку, другому — ногу, але добре, що всі вийшли живі. Росіяни безперервно бомблять. Кидають керовані авіаційні бомби по наших позиціях. По Оріхові за день завдають по 20-30 ударів. Від 250-500-кілограмових бомб будинки складаються, ніби карткові. Замість Оріхова — суцільна руїна…

Із села Дарахів пішли захищати Україну 80 чоловіків. Це значна частина від місцевого населення. Друзі й родичі Володимира також воюють. Влітку цього року, на жаль, загинув його двоюрідний брат Ярослав Матіяш із Великоберезовицької громади.

— Затяжна складна війна. Дуже важко без ротації, але ми розуміємо, що мусимо продовжувати боротьбу, щоб не втратити країну, — каже Володимир. — На передовій я вже 15 місяців. На початку було важко, але поступово загартувався у цих пекельних реаліях. До війни звикаєш. Неможливо звикнути до втрати побратимів… Ми тут, як одна сім’я, тому болить. Війна забрала мого двоюрідного брата Ярослава Матіяша.

Але як би не було складно, ми не здаємось. Вражає сміливість і відданість моїх побратимів. Прості хлопці, а роблять неможливе. Дають відсіч ворогу в надскладних боях, у нерівних силах. Гримнуло по наших мінометах, завезли до токаря, відточив, далі працюють. На даному етапі війна переходить у позиційну. Потрібні сили, терпіння і молитви. Росія ніколи не давала спокою Україні й не дасть, поки не доведемо, що ми — сильна згуртована нація.
Війна змінила мене, багато всього переосмислив. Живу одним днем, дякую Богові, що оберігає. Ще більше почав цінувати рідних і близьких. Війна — це політика, але кожен український воїн передусім стоїть за свій дім, за свою сім’ю, за Україну. Мої рідні — найбільша моя мотивація. Не передати словами, як я поспішав із фронту на пологи до дружини. Щасливий обійняв нашу донечку! За цей час бачив Алінку вживу зовсім мало, підростає на відстані. Якщо є можливість, стараємось спілкуватися через відеозв’язок, щоб донечка не забувала мене. Мрію про завершення війни і про перемогу нашої країни, хочу повернутися до праці в Тернополі. Вірю, що так буде.