ЦЕ МОЯ І ТВОЯ ВІЙНА. Анастасія Дмитрук та її вірші крізь призму часу

Почала писати щось таке. Статтю, відгук, враження. Може, просто кілька слів? Про слова, про вірші, поезію, літературу, особистості і постаті. І, раптом, зупинилась і задумалась. Про все одразу. Євген Маланюк писав:

Як в нації вождя нема,

Тоді вожді її – поети.

Дівчинка Настя росла в столиці України – Києві.І писала вірші. Невпевнені, трохи дитячі, дуже ліричні. В тих віршах були: природа, небо, сонечко, перші романтичні вечори, перші почуття, злети, розчарування, втрати. Як у всіх початкуючих поетів, зрештою.

Вірші були російською мовою. Дуже звично і загальноприйнятно для Києва та України в цілому. Для  незалежної, пострадянської , дуже проблемної, але все ще мирної України.

А потім був Майдан. Наш Майдан, котрий став точкою відліку в новітній історії. Майдан, який сколихнув суспільство і дав початок боротьбі за справжню, не ілюзорну і паперову незалежність.

Майдан завирував по Україні. І в тому вирі з`являлись нові люди, нові постаті, особистості. На ньому народжувались нові ідеї і нові герої.

Поетеса Анастасія Дмитрук також народилась на межі Майдану і війни.

Як протест проти окупації, насилля і засилля чужих ідеалів. Як  чітка і лаконічна відповідь російській пропаганді. Вірш на «общепонятном». Щоб зрозуміли, щоб дійшло.

Никогда мы не будем братьями,

Ни по Родине, ни по матери!..

Цей вірш сколихнув суспільство сильніше за дзвони,  змусив швидше битись українські серця , зібрати силу волі, братись за зброю і йти боронити державність.

Цей вірш зробив більше за дипломатичні суперечки, публічні обговорення, хронічні дискусії. Ці прості слова зробили більше, ніж могли на той момент зробити українські націоналісти, ідеологи, історики, партійні лідери, військові керівники і державні діячі.

      Він зробив і сказав більше, ніж Адміністрація Президента і МЗС, розставив чіткі акценти і вніс конкретику в міждержавні відносини.

       Духа нет у вас быть свободными,

Нам не стать с вами, даже, сводными!

       Це вірш, котрий проклав ментальний кордон  між Україною та Росією.

Анастасія Дмитрук не стала вождем. Вона стала поетом. Поетом своєї країни, своєї землі, рідного дому, людських сердець.  Настя стала голосом України. Ніжним і тихим дівочим голосом у вирі кривавої боротьби.

І от мені, чомусь, подумалось: а як то воно – бути голосом глухо-німого народу?

Небо падає. Не мовчи,

Нас мільйони і ми спіймаєм.

Скільки вистачить сил – кричи,

Нехай кожен у світі знає…

Небо продовжує падати. Сонм українських душ, котрі там, угорі, прогинає небо додолу, тисне на совість кожного і закликає до честі та гідності, до боротьби.

Україну мою рятуй!

Хто б не був ти на цьому світі.

Від палючих російських куль

В сиру землю лягають діти…

Достукатися до кожного серця, розтопити душевний лід, зняти рожеві окуляри і дивитись відкрито на світ. Слухати шелест лісів, шепіт колосся, допомогти, підтримати, об`єднати, змусити думати.

Це моя і твоя війна,

За мою і твою свободу!

Анастасія Дмитрук – не просто ніжний дівочий голос. Це голос з металевими нотками.

Розлилася кров`ю війна,

Нам «вітання» прислав диктатор.

Ми на згарищі його зла

Жовто-синій піднімем прапор!

А взагалі-то, Настя не робить нчого особливого і надзвичайного. Лише те, що робили до неї багато українських поетів. Просто пише . Часами її слова – заклик, іноді – брязкіт зброї. А переважно – це просто намисто. Слова рідної мови, нанизані на нитки емоцій та почуттів.

За маніфестами і відлунням боїв б`ється ніжне серце жінки. Котра прагне жити, кохати, бути щасливою.

…І порожньо. І знов сама.

Не спить нічний буремний Київ.

Наллю рожевого вина –

Мені Париж дав новий привід:

      за блиск закоханих зіниць,
за їх несказане зізнання,
за Всесвіт, повний таємниць
і тихе істинне кохання!

Я знаю, що поважні літературні критики і знавці красного письменства закидають мене тапками. Мовляв: і рими давні, і не завжди вони на місці, і розмір віршовий не той, і ліричний герой не такий. Та ще наговорять багато слів з часткою – не.

Я що хочу сказати? Напевно, теж дієслово з часткою –не.

Не слухай нікого, Настю! Бо великі знавці  критики здатні загубити талант, а не підтримати його. Це частина тих, про кого ти писала:

…Критична маса бездумних слів.
Повітря повне легкого пуху.
Суспільство повне пустих голів,
яким тим пухом набили вуха…

Пиши, Настуню! Це лише перші кроки, перші успіхи і перші відгуки.

Попереду – ціле життя. І в ньому буде багато доброго і світлого. І будуть, звичайно, не зовсім приємні речі. Буде неминуча критика і заздрісні погляди. Буде багато чого такого. Але…

Твої слова, може, невпевнені і не надто гучні. Але вони щирі і потрібні людям. Поезія – то дзвоник, котрий пробуджує душі. І ще вона – призма часу, в котрій переломлюються промені людських почуттів. Крізь неї краще видно наближення неба і висоту душі.

В тобі народжується Майстер.

А отже: все буде добре!

Дзвінка Торохтушко