Як “сільське шампанське” з Гусятина підкорило Україну. Історія виноробні Fatherʼs Wine
Старовинне містечко Гусятин лежить далеко від відомих виноробних районів, але його розташування унікальне – це найсхідніший населений пункт Тернопільської області. З одного боку його огинає річка Збруч, за якою розташоване однойменне село, а з іншого боку розкинулися мальовничі та містичні Медоборські гори, що мільйони років тому були рифом у теплому Сарматському морі.
Саме тут понад 15 років тому вирішив спробувати сили у виноробстві місцевий підприємець Володимир Буячок. Натхненний другом дитинства він хотів створити вино, яке любив і якого майже не було на ринку тогочасної України – сухе. Перші саджанці посадив на території відродженої ним меблевої фабрики в Гусятині.
Експеримент захоплював, виноградник розростався і скоро в Буячка було вже 38 сортів винограду: відомих міжнародних, нетипових західноєвропейських і навіть місцевих українських, серед яких особливе місце відведене гібридам. Було важливо зрозуміти, чи дозрівають грона в регіоні, який вважався непридатним для виноробства, і чи відповідатиме місцеве вино світовим зразкам.
У родині дивувалися захопленню батька, але вірили: якщо він чимось зацікавився – успіх забезпечений. Результат виявився приголомшливим: вино, що спочатку сприймалося як хобі, стало відомим в Україні і далеко за її межами.
На жаль, Володимир Буячок не зміг відчути цього на повну силу. У 2018 році його життя раптово обірвалося, тож справу продовжили дружина Надія, дочка Оксана і син Тарас. На честь Володимира виноробня отримала назву Father’s Wine або “Татове вино” і зараз виробляє понад 50 тис. пляшок вина на рік.
Виноробство повертається на історичні місця
“Життя тата ніколи не складалося лише з роботи. Меблі – це сімейний бізнес, сім’я була разом вдома і на роботі, але в нього завжди був час на власні захоплення. Грав в шахи, нарди, ґрунтовно займався нумізматикою і вино його теж дуже зацікавило”, – розповідає співзасновниця Father’s Wine Оксана Буячок.
Спробувати сили у виноградарстві Володимира надихнув його товариш з дитинства Віктор Кондрат. Той вирощував виноград і робив вино. Разом вони чаклували над саджанцями та оцінювали врожаї. Їх досліди здавалися майже утопією: Тернопільщина ніколи не сприймалася як виноробний край, хоча технічний винний виноград тут росте ледь не в кожному дворі.
“Вік деяких ліз сягає понад сто років, проте слугують вони лише як захист від спеки. Імовірно, це автохтонні лози. Вони не хворіють, хоча за ними ніхто не доглядає так, як за технічними сучасними сортами європейського стандарту, які дуже ніжні”, – пояснює дочка винороба-ентузіаста.
“У нас у лісі є залишки палацу, у якому працював мій прадід і де власник мав виноградник. Директор Гусятинського краєзнавчого музею розповів нам, що в архівах знайшли документ, датований 17 сторіччям, і що в Гусятині тоді було сім виноробень і дванадцять броварень. Усе це було знищено”, – розповідає дівчина.
Тепер виноробство повертається на свої історичні місця. Цьому посприяли законодавчі послаблення та кліматичні зміни, що охопили всю Україну. Тепла погода та особливі ґрунти сформували в області унікальний теруар, у якому Буячку особливо вдавалися вина з білого винограду. Для червоного вина купували виноград на Одещині. “Наш апелясьйон Гусятин”, – жартують у родині.
Спочатку про винний бізнес не йшлося: вино робили для себе, дарували друзям, партнерам чи гостям фабрики, їздили на фестивалі та ярмарки.
“У той час у магазинах не було сухих вин. Тато казав: “Щоб люди це полюбили, їм треба спробувати. А де вони спробують, якщо вино є тільки в нас?”. Він завжди мав у машині вино і роздавав його. Я продовжую цю традицію”, – каже Оксана.
До 2018 року офіційний вихід на ринок потребував будівництва виноробні, яка б відповідала певним критеріям, та лабораторії, що могло коштувати мільйони. Тоді Буячки виробляли лише 3-4 тис. пляшок на рік, які самі ж споживали. Розуміли, що експеримент завершений і час рухатися далі. Це стало можливим, коли крафтовим виноробам спростили процедури ліцензування та оподаткування.
“Ми хотіли продовжувати, але коли треба було виходити в люди, тато помер. Ми відійшли від шоку, порадилися і я сказала, що небагато розумію у виноробстві, але мені дуже цікаво. Просто треба більше зануритися”, – пояснює дівчина.
Розбиратися з усіма тонкощами їй допомагали відомі експертки з виноробства “летючі енологи” Марія Скорченко та Аліна Тенетка. Вони розповідали про сучасні тренди, технології та шляхи їх реалізації в умовах маленького виробництва. Були помилки, але таким чином народжувалися нові підходи.
Тернопільське вино підкорює столицю
“За що я люблю цю справу – ти ніколи не вивчиш вино на 100%. Клімат змінюється – це виклик. У світі багато сортів і нових тенденцій, ти не в силі спробувати все. Якщо пробуєш, то щось виходить, а щось ні. Вино можна зробити лиш раз на рік, це не диван, який можна перешити”, – пояснює молодша Буячок.
З меблевого бізнесу вона знала, що мати великий асортимент, але малі наклади за кожною позицією – це хибний шлях, тому з 38 сортів винограду вирішили зосередитися на тих, які за десять років показали найкращі результати.
Це були гібридний білий геліос, німецький йоханітер з родини рислінгових (для Тернопільщини він демонстрував чудову кислотність), американський темний юпітер без кісточок, закладений Володимиром Буячком на великому винограднику (зазвичай з нього роблять родзинки, а не вино). Також культивують мускат оттонель та автохтонний технічний дублянський з Львівської області.
“Ми вирішили продовжувати робити вино. Розуміли, що воно подобається нам, нашим друзям, але ми не мали чіткого фідбеку від споживача. Ми повинні були зрозуміти, чи сподобаються наші нетипові сорти людям, оскільки шість років тому культура пиття вина в Україні була на дуже низькому рівні. Українське вино сприймалося як дешеве, солодке та не варте уваги”, – згадує дівчина.
Підприємці змінили стилістику вина на користь меншого вмісту алкоголю. “Тато з Віктором Антоновичем (Кондратом – ЕП) робили вина з трохи вищим вмістом алкоголю, це притаманно чоловікам. Світова ж тенденція така, що вина стають “легшими”. Віктор Антонович не відразу, але погодився”, – каже Оксана.
Виявилося, що українці готові куштувати нове і дивакувате. Щоб упевнитися в цьому, довелося “скласти екзамен” – узяти участь у фестивалі “Всі свої” в Києві.
“Там працювала моя подруга, яку я часто пригощала татовим вином з багажника, а вона приносила його в офіс і пригощала колег, кураторів ярмарків. Мені подзвонила куратор “Алкомаркету” Катя і сказала, що вони хотіли би бачити наше вино на фестивалі і залишили для нас найкраще місце”, – сміється дівчина.
Тоді гусятинське вино не мало ні етикеток, ні бренду, але в родині хотіли, щоб його назва була пов’язана з татом. “Про ім’я та прізвище не йшлося – тато був скромною людиною і не дозволив би нам зробити “Вино Володимира Буячка”. Згадали, що нас усі завжди питають: “Татове вино привезли?”. Тоді я зрозуміла, що це має бути англійською”, – розповідає Оксана. Так народилося Father’s Wine.
Експерименти тривають
Винороби отримали ліцензію, залучили агенцію і разом почали роботу над новими етикетками. Вони задумали, щоб пляшка Father’s Wine була ні на що не схожа і справляла незабутнє перше враження.
Справді, у яскравих геометричних зображеннях можна побачити абстракціонізм Кандинського чи Мондріана, а назви “Рожевий квадрат” або “Бурштинове коло” наче натхнені творчістю Малевича. Насправді ж основні зображені на етикетках фігури – коло, ромб, трикутник і квадрат – знайдені в українських орнаментах.
Проблема була з назвами вин, адже сортів юпітер чи йоханітер у старих реєстрах не було і їх не дозволялося зазначати на пляшках.
“З командою придумали, що треба цей абсурд довести до максимуму, додати трохи іронії. У нас є чотири фігури: ромб, трикутник, коло і квадрат, тож першими з’явилися “Біле коло” – рислінг, “Рожевий квадрат” – юпітер, “Червоний трикутник” – вино з трьох сортів червоного винограду. Брат був шокований”, – згадує Оксана.
Шоковані були і колеги по цеху: хтось цікавився секретами виробництва, інші злилися або раділи успіху рожевого гусятинського вина з малиновим відтінком.
“Один колега на фестивалі жартував: “Боже, що це за секта? Куди не глянь – всюди в руках “Рожевий квадрат”. І справді, це наша зірочка, це дуже популярне вино, яке закінчується в нас найшвидше”, – не приховує гордості дівчина.
З того часу об’єми виноробні збільшилися в десять разів, змінився і процес виробництва. Наприклад, у 2025-му розливатимуть вина, витримані не в дубових бочках, а в глиняних амфорах. Оксана їх побачила на дегустаціях у Франції.
“Нам пояснювали, що амфора – це нейтральна ємність, у якій відбувається та сама мікрооксидація, але без насичення, оскільки дуб насичує вино. Це повернення до витоків виноробства”, – пояснює Буячок.
Першим вином з амфори, яке спробувала дівчина, став оранж. “Це було дуже смачно, цікаво, я побачила різницю в технології, як це впливає на кінцеву якість вина. Я зрозуміла, що хочу робити саме таке вино – легке та ніжне, і одразу ж замовила нашому постачальнику обладнання амфору”, – розповідає Оксана.
Так у 2021 році народилося “Оранж Father’s Wine” із сорту мускат оттонель. Італійські амфори були дорогими, тож наступні зробили опішнянські майстри з місцевої глини. Завдяки тоншим стінкам вино в них розвивається значно швидше.
Приборкання норовливого петната
Буячки одні з перших в Україні почали виробляти петнати. Це вина, що створюються традиційним методом ансеcтраль, коли напій розливають у пляшки до повного завершення першого бродіння. Ці трохи тьмяні вина з ледь відчутними бульбашками Оксана жартома називає “сільським шампанським”.
“Коли ми почали співпрацю з енологинями Машею та Аліною, дівчата привезли на один з фестивалів петнат. Ми його відкоркували і я подумала: “Боже, яке дивне вино. Треба робити”. У 2019-му якраз був перший урожай юпітеру, це дуже смачний виноград, з нього до нас ніхто не робив вино. Спочатку петнати виходили вибухові, тож довелося допрацювати технологію”, – пояснює вона.
З юпітера в Гусятині пробували робити біле, рожеве, червоне, карбонізоване вина і тепер чекають, коли крафтовим виноробам дозволять виробляти й ігристі.
“У світі петнати не мають окремого КВЕДу, там простіше до цього ставляться. Це найнатуральніше вино. Там нема жодного людського втручання. В Україні ми вже за крок до того, щоб воно стало офіційним”, – випромінює оптимізм Оксана.
На петнатах новатори не зупинилися. У 2024 році до чотирьох гектарів власних виноградників у Гусятині додали ще два з шардоне для виробництва класичного ігристого вина. Якщо легалізація затримається, у виноробні є план “Б”: вийти з категорії крафтового виноробства і перейти в більшу категорію, пройти акредитацію приміщень та обладнання для ігристих вин і отримати ліцензію.
“Для цього потрібен об’єм, бо ліцензія дуже дорога і пляшка вина буде недешева. Але ми точно будемо рухатися в напрямку ігристих вин. Я їх дуже люблю і в нас дуже класний потенціал для цього. Для ігристого потрібна скрипуча кислотність, яка в нас є. Дуже вірю в цей напрямок у нашому регіоні”, – говорить дівчина.
Із збільшенням масштабів підприємці планують збудувати нову виноробню – у 2022 році їх плани перекреслила війна. Якщо тоді йшлося про 70 тис. пляшок, то зараз Буячки виробляють 55 тис. пляшок на рік і за останні два роки вийшли на певний рівень рентабельності. Якщо потрібні інвестиції – рятує меблева фабрика.
“Виноробня вже тримає себе на плаву. Про окупність мова не йде, але даємо собі раду. Якщо ж є можливість рости, розвивати нові ринки, то ми це, звісно, робимо. Фабрика теж цього року буде рости, бо ми віримо в перемогу і розуміємо, що треба розвиватися, незважаючи на обставини”, – пояснює Оксана.
Саме під час великої війни, коли увага світу була прикута до України і всього українського, почався експорт невеликих партій гусятинського вина: в Естонію, Грузію, Японію та США. Для виноробні це стало своєрідною місією: розказати про український продукт та про українців, які роблять вино.
Формула щасливого життя по-гусятинськи
Розвивати експортний напрямок Father’s Wine не планує, оскільки вина часто-густо бракує навіть для українців. Їх потреби на виноробні вважають першочерговими, тому скеровують на експорт не більше 10-15% об’єму.
Підприємці готові ділитися результатами своїх досліджень з початківцями, іншими виноробами та науковцями, долучатися до розвитку українського виноробства на рівні держави, берегти репутацію тернопільського вина і відроджувати Гусятин як туристичне місто, адже колись регіон був відомим бальнеологічним курортом.
“Туристи приїжджали в санаторій “на води” і повз нас пролягає коротший шлях з Києва у Буковель. Якби ми мали можливість приймати туристів, весь об’єм нашого вина ми могли б продати просто в Гусятині”, – говорить дочка винороба.
На її думку, це ідеальна формула: увечері пити гусятинське вино, а зранку – гусятинську воду. “Через десять днів ти щасливий і здоровий”, – сміється Оксана.
На питання, чи візьметеся за туризм, вона відповідає: “У мого брата від таких ідей завжди сіпається око – він тільки звик до вина. Але я вірю, що все повернеться, тим більше з такими скарбами як вино і вода. Єдине, що це потребує колосальних інвестицій. Треба думати, де їх брати”.
