Бізнес на жалості. Як дурять тернополян
Щодня, в Тернополі ми зустрічаємо їх. Ми вже настільки звикли до них, що навіть не звертаємо уваги. Люди з протягнутою рукою в центрі, біля храмів, на автобусній, на залізничному вокзалі. Ми йдемо і чи то з жалю чи за інерцією подаємо милостиню, і навіть припустити не можемо, що ці люди заробляють більше ніж ми. Пропоную до вашої уваги журналістське розслідування, проведене у Львові, але таке актуальне в Тернополі чи в іншому куточку України.
Дай десятку. На операцію
Ми щодня бачимо їх: біля церков, зупинок громадського транспорту, в центрі міста. Вони жалісливими поглядами дивляться на нас, просять милостиню. Кажуть, що не мають за що хліб купити, дітей прогодувати. Що ми – їхня остання надія на порятунок.
Найчастіше потребуючі збирають гроші на дорогі операції рідним. Показують документ, що свідчить про хворобу і навіть затерту фотокартку хворого родича. А на додачу розповідають про те, яка це хороша людина, про горе, яке спіткало сім’ю, і про байдужість сучасного світу. В тумані емоцій ми даємо їм гроші, щиро співчуваючи. Здається, правильно робимо. Але…
Документ про хворобу – найпопулярніший спосіб «розвести» на гроші перехожих. І до того ж, найдієвіший. А дістати такий папірець – як раз плюнути. Ніхто ж на нього на дивиться, правда? Ніхто ж не читає, що на ньому написано.
Отак при найменших зусиллях будь-хто може нажебракувати від тридцяти до п’ятдесяти гривень за день. А місячна «зарплата» таких потребуючих – до 1500 гривень.
Центр Львова. Біля входу в церкву святого Андрія Первозванного стоїть жінка із одноразовим стаканчиком у руці й образком. До людей, які заходять чи виходять до храму, не мовить і слова. Тільки жалісно дивиться їм в очі. Підходимо ближче, знайомимося. Називається Оксаною. Запитуємо, на що збирає гроші. «У мене ноги хворі, – бідкається жінка, – варикоз… мала перелом, а кістка і досі болить. Я сама не львівська, з Черкаської області приїхала. Там у мене хата згоріла разом з чоловіком. Мабуть, підпалили погані люди. Чоловік хворів – мав рак легень. Останні два з половиною роки живу у Львові.»
Поки говоримо з Оксаною, у її стакан раз у раз летять копійки. Рідко хто кидає паперові купюри . Їх вона відразу ховає у кишеню. Питаємо у жінки, чи часто жебраки обманюють, ніби збираючи гроші на операцію. «Та майже всі! Ті, що дійсно потребують, звертаються на телебачення, де показують соціальні реклами. Або до священників, які об’являють про горе на цілий храм».
Після закінчення служби Божої жінка покинула свій «пост». А на її місце прийшов інший – чоловік із таким же стаканом і образком у простягнутій руці.
Дві квартири і голодне життя
Успенська церква – місце, яке щодня відвідують сотні туристів. При вході на територію церкви розмістилася бабуся із типовим реквізитом кожного жебрака – пластмасовим стаканом. Вона пильно вдивляється у кожного перехожого. Шукає потенційних «клієнтів». Біля жебрачки постійно крутиться високий молодик. Дивиться на «дохід». І ненадовго зникає.
Жінка трясе головою, руками і нерозбірливо белькоче щось про себе. Кидаємо гривню і цікавимося її долею. «Я Людмила, у Львові живу вже багато років, – насилу видавлює з себе стара, – у мене нікого немає, нікого! Пенсії не вистачає, щоб за квартиру платити. Я не маю за що булку хлібу купити. В день тут маю тільки сто гривень…і все! – ледь не плаче жінка.»
На запитання чи знає, що її «колеги» часто обманюють людей починає помітно нервувати, навіть забуває трясти головою. «Я вам не брешу! Я собі збираю!»
Але якщо ця жінка отримує навіть мінімальну пенсію – вісімсот гривень, а на жебракуванні заробляє до трьох тисяч на місяць, то її місячний дохід становить три тисячі вісімсот гривень. Які ж продукти хоче купити пані Людмила, якщо у неї не вистачає на них грошей? Може, з золота?
Коли ми проходили повз Людмилу пізніше, вона знову простягала руку на милостиню, ніби забула нас. Але згадала, коли ми її фотографували, і почала погрозливо махати кулаком. Біля неї відразу з’явився той самий чоловік.
«Колега по цеху» Людмили, Галина, стверджує, що у пані Люди – дві квартири. І трясеться вона лише тоді, коли жебракує. Ходить під церкву, як на роботу. До того ж має опікунку, яка допомагає старій по господарству, а левову частку її прибутку забирає собі.
Запитуємо про жебрачку у продавців на книжному ринку біля пам’ятника Іванові Федорову. У відповідь – лише нервовий крик: «Я вам нічого не скажу! З такими запитаннями до міської ради! Дайте нам спокій!»
На що я хвора? Треба подумати…
На вулиці Городоцькій, поблизу «Магнусу» відбувалася справжня монодрама: жінка із опущеною головою розляглася на асфальті. Біля неї – два листки формату А4. Ксерокс підозрілого документа із нерозбірливим почерком на одному. А на другому – реклама якихось «чудодійних» препаратів і бурштинового каменю. Поруч старі, покриті брудом знимки з флюорографії і величезна посудина для «милостині». Перехожі кидають туди гроші. Хто дві гривні, хто п’ять. Жінка сидить непорушно. Ніби спить.
Реагує аж на четвертий спалах фотокамери. Піднімає голову. Підходимо ближче, намагаємося зав’язати розмову. Перед кожною відповіддю жінка декілька секунд думає. А потім говорить. Невпевнено, ніби сама собі не вірить.
«Ви на що гроші збираєте?»- Питаємо.
«Собі. На операцію.»
«А на що хворієте?»
«На туберкульоз.»
«В якій лікарні лікуєтеся?»
«Сихів.»
«А номер лікарні?»
«Треба подумати(заплющує очі…) не пам’ятаю. Нащо він вам?»
«А прізвище лікаря знаєте?»
(мовчить)
«А як вас звати?»
«Тут все написано», – тицяє брудним пальцем у документ.
«Ви не знаєте як вас звати?»
«Знаю».
«Ну то скажіть. І ми спробуємо вам допомогти.»
«Зіта Поп.»
«Ви зі Львова?»
«З Харкова.»
«А де живете?»
«Зараз – на дачі.»
«Часто жебракуєте?»
«Часто».
«На що витрачаєте гроші?»
«На ліки».
«Які саме?»
«Уколи».
«А скільки коштують?»
«П’ятдесят гривень.»
«А де вам їх роблять?»
«В…аптеці.»
«Якій? Покажіть нам її».
«Нема часу… мені треба зібрати гроші на уколи. Бачите, я тут наблювала! – Жінка переходить на крик і махає рукою на незрозумілу рідину поруч на асфальті.»
«Скажіть в якій аптеці!»
«Ось, дивіться що я маю, – бере в руку знимки з флюорографії.»
«Ми бачимо, але скажіть в якій аптеці?»
«На привокзальній, на куті.»
«А хто вам робить там уколи?»
«Не знаю»
«І вони вам допомагають?»
«Не знаю»
«Нащо тоді їх робите?»
(мовчить)
У аптеці, поблизу якої «працює Зіта», таких жебраків-аферистів знають в обличчя. Аптекарка Раїса Леонідівна розповідає: «Вони ходять тут постійно. До того одна з дитиною ходила декілька років і брехала, що на операцію збирає. Причому дитина періодично змінювалася. А був ще один, каліка ніби. На милицях ходив. А одного разу, після «зміни» на маршрутку не встигав, то милиці під пахви – і побіг. Тепер ось ця сидить з «липовими» документами і жебракує. А люди кидають гроші. Бо вірять.»
Львівський регіональний фтизіопульмонологічний лікувально-діагностичний центр. Саме тут, згідно з документом, лікувалася Зіта Поп.
«Зіту знаю. Була у нас більше року назад. Але це не вона, – пильно вдивляється у фотографію жебрачки Раїса Кухар, лікуючий лікар пацієнтки. – Зіта була молода, смуглява циганка. А це хто така – я уявлення не маю.»
Не впізнають жебрачку ні медсестри, ні Михайло Секела, завідувач першої торакальної хірургії.
А «документом про хворобу» виявилася звичайна ксерокопія останньої сторінки виписки, яку отримують усі пацієнти. Основна частина із іменем, адресою і іншими даними відсутня.
Ця жебрачка використовує копію чужого документу, наживається на чужому горі. Перехожі про це навіть не здогадуються. Усі так поспішають, що не дивляться кому віддають свою гроші.
Біля храму Святих Ольги і Єлизавети немає жодного жебрака. Питаємося куди вони поділися у продавців релігійної літератури поруч костелу. Микола і Людмила радять нам підійти до жіночки, що курить на зупинці недалеко. «То Дана, – кажуть вони, – вона тут знає всіх і кожного».
«Звати її насправді Чиж Богдана Іванівна, – розказує Олександр Бородін, працівник Центру обліку та нічного перебування бездомних громадян, що на вулиці Кирилівській, 3а, – вона вже третій рік проживає у нашому притулку.»
Підходимо до Дани. Вона нам усміхається, ніби старим знайомим. Показуємо їй фотографію «Зіти Поп» .
«То Ганька, – безкомпромісно каже вона, – не хвора вона ні на що. Має якийсь там підроблений «папірець», людей дурить. Переодягнеться в «старуху» і бомжує. Так переконливіше. Я їй вже давно казала, щоб вона ішла до мене в притулок. Там тепло і дадуть «кушетку» спати. Зроблять паспорт, пропишуть тимчасово… Якщо захворієш – безплатно лікують. А вона не хоче! Все по «дачах» їздить.»
Згідно зі статистикою, щодня в Україні від туберкульозу помирають понад тридцять людей. А від решти хвороб – в рази більше. Ця жебрачка мала би подивитися в очі тим, у кого відбирає останній шанс. Шанс на порятунок.
Бізнес на чужій хворобі
«Жоден священик не відмовить тим, хто насправді потребує допомоги, – продовжує розмову Богдана Чиж, – він особисто перевірить документи, і оголосить про трагедію в храмі, щоб кожен міг допомогти. Сама знаю про такі випадки, в жінки дитина була у важкому стані. Отець дав їй тацю і заохочував людей робити пожертви. Їй було офіційно дозволено. Люди кидали хто десять, хто двадцять гривень. Бо знали, що роблять добре діло, а не допомагають ще одному алкоголіку чи наркоману погубити себе.
Хоча була тут одна… Все носом крутила, що їй менше дають. А я їй: відріж собі ноги і тобі теж так кидати будуть. Не заздри людям, бо то біда в хаті. Я сама відмовлюся, відійду в сторону, а людям треба допомогти. Дитині – три з половиною рочки…Її спасати треба! Чи я неправа?»
Якщо ви справді хочете допомогти врятувати людське життя – слідкуйте за соціальними рекламами. На вулицях ж зазвичай збирають не на операції, а собі чи комусь в кишеню. Дістати «документ» – не проблема. Його ж ніхто не перевіряє, а тим більше ті, хто роблять пожертву. І ще – справжні потребуючі ніколи не відмовляться від харчів, одягу чи медичної допомоги. А шахраям потрібні тільки гроші.
Текст, фото: Галина КОПРОВСЬКА, Павло КИРИК
Матеріал взято з інтернет-журналу «СКАЗ»
Більше цікавого, шокуючого і захоплюючого шукайте тут: http://issuu.com/skaz.magazine
https://www.facebook.com/skaz.magazine
Коментарі вимкнені.