Дружина загиблого тернопільського бійця самотужки бореться із смертельною хворобою

42-річна Марина Щепанюк із Великих Бірок Тернопільського району стала на шлях страшного випробування ще взимку 2012-го. Діагноз – рак прямої кишки.

Холодна, мов лезо, статистика невмолимо засвідчує про інтенсивне зростання в останні роки онкологічних захворювань. І за кожною цифрою, за кожним діагнозом – долі людей, їхні історії, біль і розпач…

42-річна Марина Щепанюк із Великих Бірок Тернопільського району стала на шлях страшного випробування ще взимку 2012-го. Діагноз – рак прямої кишки. Після того жінка перенесла кілька операцій, пройшла курс хіміотерапії та променеве опромінення. На превеликий жаль, нещодавно лікарі виявили ще й метастази в обох легенях і діагностували пухлину на крижовій кістці. На лікування знову потрібні великі кошти, а родина Марини – це 20-річна донька та старенька мама, чоловік у лютому 2015-го загинув в АТО, тож самостійно зібрати понад 120 тисяч гривень, необхідних на лікування, – справа непосильна.

Коли три з половиною роки тому після обстеження й усіх аналізів лікар приголомшив страшним діагнозом – рак прямої кишки, для Марини здалося, що світ перестав існувати. До реальності повернув той же лікар, який наполіг і переконав: страшний діагноз – ще не вирок, треба обов’язково боротися з хворобою за життя. І все закрутилося: численні обстеження, аналізи, консультації з київськими медиками, променеве опромінення, операція… У 2013-ому в Тернопільському обласному онкодиспансері Марину прооперували вдруге, вивели набік стому. Після того довелося звільнитися з роботи у «Сільпо», де Марина працювала старшим касиром, бо у такому стані виконувати свої обов’язки вже не могла. Втретє жінку прооперували у 2015-ому. Того ж року її чоловік Ростислав пішов добровольцем на фронт. Служив на Луганщині у батальйоні «Айдар». І, як кажуть, горе поодинці не ходить – у лютому Ростислав загинув під Новоайдаром, пише Нова Тернопільська газета.

Той рік кардинально змінив життя цієї сім’ї. Крім того, що Марині довелося боротися з недугою, на ноги потрібно було ставити без чоловіка і тата донечку Мар’яну, адже від держави, як це у нас повелося, допомоги ніякої…

– Відразу після загибелі Ростислава я зверталася за місцем праці і прописки до міської ради, міського управління соціального захисту з проханням про допомогу, назбирала купу різних довідок, – каже Марина. – Мені відповіли, що розглянуть, потім зателефонували й сказали, що чоловік був добровольцем, а тому жодних зобов’язань не мають. Сказали також, що нема документів, які підтверджують, що він був учасником бойових дій і загинув у зоні АТО, відтак у допомозі відмовили. Я ще намагалася знайти якісь документи, з’ясувати, що потрібно, а потім заспокоїлася, бо вже не маю на це ні сил, ні здоров’я, а тим більше бажання щось комусь доводити. Не зверталася за допомогою й до громадських активістів – через хворобу немає на це також ні сил, ні часу. Я то до Києва їжджу на консультації, то тут, у Тернополі, лікуюся. Мені би одужати… Може, тоді подивимося. Але, якщо чесно, то в мене вже немає бажання ходити й комусь кланятися, бо коли стикаєшся з такою несправедливістю, черствістю і байдужістю, то вже нічого не хочеться…

Через пережиті стреси й постійне хвилювання здоров’я Марини  погіршилося, з’явився нестерпний біль. І знову – лікарня, обстеження, препарати…

– У мене в обох легенях виявили метастази, а на крижовій кістці – пухлину, – сумно мовить Марина. – Лікарі кажуть, що це все неоперабельне, тому сподіваються, що хіміотерапія приглушить як одне, так і друге. Спочатку мені призначили один курс «хімії», яка, на жаль, не дала результату, а тепер дають іншу, сильнішу. Нині вже пройшла сьомий курс, а потрібно 12. Після того зроблять томографію і подивляться, чи є зміни. Я дуже сподіваюся, що ці зміни будуть на краще. Але потрібні гроші. Ми вже, що могли, з дому повишкрябували, родина також допомагає, чим може, але лікування дуже дороге. Лише один курс хіміотерапії коштує понад 34 тисячі гривень, а до «хімії» ще потрібні розчини, уколи, спеціальний порт, бо у мене вже не видно на руках вен, колба, голка, а це ще до двох тисяч гривень щоразу. У мене між курсами хіміотерапії два тижні перерви, от тільки на цих вихідних повернулася додому. А далі, якщо вдасться знайти гроші, знову до лікарні…

Сумно, звісно, що ключове слово в цьому реченні Марини – «якщо»… Знову вся надія і сподівання – на волонтерів і добрих людей, а не на державу, за яку боєць-патріот віддав найцінніше – власне життя. Про це, власне, пише на своїй сторінці у Фейсбуці і відома тернопільська волонтерка Ліля Мусіхіна, яка звертається із закликом допомогти вдові загиблого бійця.

Кошти можна надсилати

на рахунок у «ПриватБанку»

5168 7572 4744 4294.

Номер телефону Марини: 098 71 19 120