Дивні ми – організовуємо акції на захист бездомних тварин, а вбиваємо своїх дітей: конкурсні історії від школярок Тернопільщини
Молодіжна громадська організація „Єднання” в рамках проекту „Здоров`я жінок України” провела літературні конкурси серед студентів коледжів, ліцеїв та учнів загальноосвітніх шкіл Тернопільської області.
Творчість дітей вразила організаторів своєю щирістю та глибоким розумінням важливості сімейних цінностей. У своїх роботах юні літератори поділилися мріями про власні родини, висловили трепетне відношення до материнства та батьківства, проявили повагу до народження нового життя, що є найбільшим дивом і найвищою цінністю.
Організатор конкурсів Галина Дричик відзначила переможців призами та побажала їм натхнення, творчих успіхів і щастя у майбутніх сім`ях, де пануватимуть кохання та гармонія.
МГО „Єднання” пропонує ознайомитися з творами переможців літературних конкурсів і подивитися на проблеми збереження життя очима молоді.
Сповідь ненародженої дитини
Серденько маленьке тріпоче,
Ручки, мов пелюстки.
Маленьке янголятко шепоче:
„Господи, врятуй від біди!..”
Я ще не бачила сонечка,
Не чула шуму струмка.
Не знаю свого рідного татечка
І запаху цвіту весняного садка.
А як хочеться жити, любити!
Напитись з криниці цілющої води.
Чуєш, матусю, щоб нація не вмирала
Не чини своїй кровинці біди.
Тільце моє маленьке,
Та в жилах моїх пульсує вже кров.
Вже думка швидко прозріє,
В мене велика до життя любов.
Я рученята не можу ще скласти
Й підняти їх до небес.
Боже, матусю прости,
Врятуй ненароджене дитя від біди.
Хай нелегкою буде твоя ноша,
Та удвох ми справимось в житті.
Дорогенька, подаруй життя своїй кровинці,
І будем ми щасливі на Землі.
Я буду тебе любити,
Я буду тебе берегти,
Бо хто ж тобі, люба матусю,
На старість подасть води.
Хоч буде страждання і наруга,
І вже здається, що замкнувся круг.
Ти ще будеш мною гордитись,
Я тобі ще пригоджусь.
І дай мені ім`я Марія,
Як Мати Ісуса Христа.
Я буду для світу надія
Й для України ясне майбуття.
Філик Марія, студентка 26 групи Вишнівецького професійного ліцею
Дивні ми створіння – люди. Організовуємо акції на захист бездомних тварин, осуджуємо тих, хто відловлює їх і вбиває, і водночас забуваємо своїх же ненароджених дітей. Чому?
Матусенько рідна, мені страшно…
Я чую брязкіт ножів, потирання рук чужих мені людей. Матусенько, врятуй мене, я хочу жити. Я простягаю рученята, щоб відчути твій захист, але мене обпікає холод твого серця. Невже ти зовсім не любиш мене? А мені так було добре з тобою, тепло і затишно. Прости, якщо завдавала тобі клопоту, болю, незручностей. Зараз мене різатимуть на шматочки. Я все стерплю, матусю, лиш би тобі не було боляче. Тільки чомусь серце у мене б’ється швидко – швидко. Не плач, не журися, вже наближається час нашої розлуки, скоро ти позбавишся мене і забудеш все, як страшний сон. Біля дверей тебе зустрінуть із букетом квітів, поцілують і повезуть додому. А я… Я так чекала, коли ти візьмеш мене на свої руки і щасливо посміхнешся, вибирала своє перше слово: «мама» чи «тато», уявляла, як вестимеш мене за руку у школу, як дорослою піклуватимусь про тебе. Знову ці мрії не дають спокою.
Пробач, матусю, більше я не мріятиму ніколи – ніколи. Ще мить – і моя душа полетить від тебе далеко, туди, де збираються такі, як і я. Мамо, матінко, я не хочу помирати! Мої ніжки зробилися як пружинки, а їм би міцніти, рости, бігати. Руки мої, які мали обіймати тебе, шукають куточок, де б сховатися від ката – ножа, що чатує на мене. Вибач, що від мене стільки бід… Прости і прощай. Я не забуду тебе ніколи, бо в нас усе було на двох. Маленькою пташкою я прилітатиму під твоє вікно і дивитимусь на тебе, на тих, про кого ти так дбайливо піклуватимешся, кому ти дозволила жити. Я на мить уявила себе там за вікном, поряд з тобою. Вибач, я знову замріялась. Мамо, матусю ріднесенька. Ще мить – і мене з твоєї волі живою розшматують і викинуть у ящик зі сміттям. Мені боляче, я не хочу вмирати. Мамо, отямся, скажи тільки слово – і все зміниться. Ма–мо! Чуєш? Дай право на життя!
Дитина має право народитися. Можливо, життя не принесе радості, але їй судилося жити. І ми просто не маємо морального права судити: народжувати чи вбивати…
Чортик Олена, студентка ІІ курсу фортепіанного відділу Тернопільського музичного училища ім. С.Крушельницької
Життя коротке, наче мить,
Зупинись, прислухайся, як воно летить.
Воно чарівне й незбагненне, наче сон,
Проте не все в ньому йде в унісон.
Воно має веселі і сумні моменти,
Багато щастя і радості фрагменти.
Воно дарує безліч усмішок, привітань,
Захоплень, мрій і сподівань.
Воно дає нам друзів багато,
Із якими кожна зустріч, наче свято.
Воно приносить перемоги, сюрпризи,
І такі несподівані, аж дивні перифрази.
Та є у життя інший бік,
Де гори і сльози знають свій лік,
Де немає здійснення бажань,
Де тебе обіймає дикий жаль.
Де хочеться ревно кричати
І землю під ногами втрачати,
Де, не бачачи майбуття,
Захочеться піти у забуття.
Та не потрібно надії втрачати,
Вона єдина може з біди виручати,
Вона може знову відкрити дивний світ,
Щоб нарешті люди пізнали життя цвіт.
Бо життя – це неоціненний Божий дар,
І щоб прожити його гідно, треба злу нанести удар,
Треба цінувати кожну хвилину,
Берегти її, як зіницю ока, як перлину.
Треба прожити життя так, щоб не довелося жалкувати,
Воно – одне, і це пора вже знати.
Лотиш Тетяна, учениця 10-А класу Козівської загальноосвітньої школи I-III cт. №2
Коментарі вимкнені.