Дивні ми – організовуємо акції на захист бездомних тварин, а вбиваємо своїх дітей: конкурсні історії від школярок Тернопільщини

Молодіжна громадська організація „Єднання” в рамках проекту „Здоров`я жінок України” провела літературні конкурси серед студентів коледжів, ліцеїв та учнів загальноосвітніх  шкіл Тернопільської області.

Творчість дітей вразила організаторів своєю щирістю та глибоким розумінням важливості сімейних цінностей. У своїх роботах юні літератори поділилися мріями про власні родини,  висловили трепетне відношення до материнства та батьківства, проявили повагу до народження нового життя, що є найбільшим дивом і найвищою цінністю.

Організатор конкурсів Галина Дричик відзначила переможців  призами та побажала їм натхнення,  творчих успіхів і щастя у майбутніх сім`ях, де пануватимуть кохання та гармонія.

МГО „Єднання” пропонує ознайомитися з творами переможців літературних конкурсів і подивитися на проблеми збереження життя очима молоді.

Сповідь ненародженої дитини

Серденько маленьке тріпоче,

Ручки, мов пелюстки.

Маленьке янголятко шепоче:

„Господи, врятуй від біди!..”

Я ще не бачила сонечка,

Не чула шуму струмка.

Не знаю свого рідного татечка

І запаху цвіту весняного садка.

А як хочеться жити, любити!

Напитись з криниці цілющої води.

Чуєш, матусю, щоб нація не вмирала

Не чини своїй кровинці біди.

Тільце моє маленьке,

Та в жилах моїх пульсує вже кров.

Вже думка швидко прозріє,

В мене велика до життя любов.

Я рученята не можу ще скласти

Й підняти їх до небес.

Боже, матусю прости,

Врятуй ненароджене дитя від біди.

Хай нелегкою буде твоя ноша,

Та удвох ми справимось в житті.

Дорогенька, подаруй життя своїй кровинці,

І будем ми щасливі на Землі.

Я буду тебе любити,

Я буду тебе берегти,

Бо хто ж тобі, люба матусю,

На старість подасть води.

Хоч буде страждання і наруга,

І вже здається, що замкнувся круг.

Ти ще будеш мною гордитись,

Я тобі ще пригоджусь.

І дай мені ім`я Марія,

Як Мати Ісуса Христа.

Я буду для світу надія

Й для України ясне майбуття.

                            Філик Марія, студентка 26 групи Вишнівецького професійного ліцею

Сповідь ненародженої дитини

 Дивні ми створіння – люди. Організовуємо акції на захист бездомних тварин, осуджуємо тих,  хто відловлює їх і вбиває, і водночас забуваємо своїх же ненароджених дітей. Чому?

Матусенько рідна, мені страшно…

Я чую брязкіт ножів, потирання рук чужих мені людей. Матусенько, врятуй мене, я хочу жити. Я простягаю рученята, щоб відчути твій захист, але мене обпікає холод твого серця. Невже ти зовсім не любиш мене? А мені так було добре з тобою, тепло і затишно. Прости, якщо завдавала тобі клопоту, болю, незручностей. Зараз мене різатимуть на шматочки. Я все стерплю, матусю, лиш би тобі не було боляче. Тільки чомусь серце у мене б’ється швидко – швидко. Не плач, не журися, вже наближається час нашої розлуки, скоро ти позбавишся мене і забудеш все, як страшний сон. Біля дверей тебе зустрінуть із букетом квітів, поцілують і повезуть додому. А я… Я так чекала, коли ти візьмеш мене на свої руки і щасливо посміхнешся, вибирала своє перше слово: «мама» чи «тато»,  уявляла, як вестимеш мене за руку у школу, як дорослою піклуватимусь про тебе. Знову ці мрії не дають спокою.

Пробач, матусю, більше я не мріятиму ніколи – ніколи. Ще мить – і моя душа полетить від тебе далеко, туди, де збираються такі, як і я. Мамо, матінко, я не хочу помирати! Мої ніжки зробилися як пружинки, а їм би міцніти, рости, бігати. Руки мої, які мали обіймати тебе, шукають куточок, де б сховатися від ката – ножа, що чатує на мене. Вибач, що від мене стільки бід… Прости і прощай. Я не забуду тебе ніколи, бо в нас усе було на двох. Маленькою пташкою я прилітатиму під твоє вікно і дивитимусь на тебе, на тих, про кого ти так дбайливо піклуватимешся, кому ти дозволила жити. Я на мить уявила себе там за вікном, поряд з тобою. Вибач, я знову замріялась. Мамо, матусю ріднесенька. Ще мить – і мене з твоєї волі живою розшматують і викинуть у ящик зі сміттям. Мені боляче, я не хочу вмирати. Мамо, отямся, скажи тільки слово – і все зміниться. Ма–мо! Чуєш? Дай право на життя!

Дитина має право народитися. Можливо, життя не принесе радості, але їй судилося жити. І ми просто не маємо  морального права судити: народжувати чи вбивати…

Чортик Олена, студентка ІІ курсу фортепіанного відділу Тернопільського музичного училища  ім. С.Крушельницької

 Я голосую за життя

 Життя коротке, наче мить,

Зупинись, прислухайся, як воно летить.

Воно чарівне й незбагненне, наче сон,

Проте не все в ньому йде в унісон.

Воно має веселі і сумні моменти,

Багато щастя і радості фрагменти.

Воно дарує безліч усмішок, привітань,

Захоплень, мрій і сподівань.

Воно дає нам друзів багато,

Із якими кожна зустріч, наче свято.

Воно приносить перемоги, сюрпризи,

І такі несподівані, аж дивні перифрази.

Та є у життя інший бік,

Де гори і сльози знають свій лік,

Де немає здійснення бажань,

Де тебе обіймає дикий жаль.

Де хочеться ревно кричати

І землю під ногами втрачати,

Де, не бачачи майбуття,

Захочеться піти у забуття.

Та не потрібно надії втрачати,

Вона єдина може з біди виручати,

Вона може знову відкрити дивний світ,

Щоб нарешті люди пізнали життя цвіт.

Бо життя – це неоціненний Божий дар,

І щоб прожити його гідно, треба злу нанести удар,

Треба цінувати кожну хвилину,

Берегти її, як зіницю ока, як перлину.

Треба прожити життя так, щоб не довелося жалкувати,

Воно – одне, і це пора вже знати.

Лотиш Тетяна, учениця 10-А класу Козівської загальноосвітньої школи I-III cт. №2

 

загрузка...

Comments are closed.