Кримчани втратили свою ідентичність. Вже остаточно, – записки з Криму
Провідник роздав міграційні картки. Жінка навпроти мене попросила допомогти її заповнити. Каже: «А мені говорили, що доведеться ще декларацію про доходи заповнювати. То як? Писати, що я везу себе і банку варення? Смішні такі люди.»
Ми стояли дві години в Мелітополі, а потім стільки ж в Джанкої. Прикордонник запитував, чого я їду і до кого, не міг впізнати мене на фото. Дивилась, як чоловіки трепетним голосом казали, до кого їдуть на територію Криму, і від цього аж нудило. Але всіх пропустили, багаж не перевіряли. Словом, перетнули ми кордон не важко. А ось неприємний осад всередині залишився.
Я побачила там все, про що чула: військові машини в центрі Сімферополя, прапори Росії з дешевої тканини з місцевих ринків, вздовж траси білборди «Вместе с Россией!» (а продовження лозунгу: «референдум 16 марта» було невдало замальоване фарбою), рублі та назви державних установ російською мовою.
І головне – видимість того, що все добре. Як при типовому тоталітарному режимі.
З останніх поїздок пам’ятаю, що пересічні кримчани ніколи себе не асоціювали з Україною. Вони – це Крим. А з Росією чомусь відчувають свою ідентичність, яку видно навіть у… ставленні до рушників. Ми шукали білий махровий рушник. І коли запитували у магазині, то уточнювали: «Чисто белый, пожалуйста». Тітонька несе нам його: «Вот, недавно только привезли». Ну так, сумнівів нема, що він «свіжий»: по боках сірими нитками «Москва» і куполи Кремля.
– Мы же просили чисто белый, женщина.
– Ну так он же чисто белый!
Яка очевидна сліпота.
Тільки вийшли з магазину, проходимо повз стіну, на якій напис: «Стоп, майдан! Нет фашизму!», як назустріч – двоє «зелених чоловічків» середнього росту. Вони сміялись і їли чебуреки. Ха-ха-ха…
Ціни. Вісім пляшок води за 600 рублів, на руки – максимум 2 кг гречки. «Не можу звикнути до цих рублів. Вони ніби є, але їх кількість не можна контролювати», – каже місцевий.
Якби я потрапила на півострів, не знаючи, що де-факто він у складі Росії, я б, певно, запитала, чому школа Російської Федерації, а кафе називається «На гостину до Андрія: вареники, борщ, картопля»? Це так само парадоксально, як те, що 94% росіян не мають закордонного паспорта.
Дорогою до вокзалу спілкуюсь з місцевим водієм громадського транспорту. Переїжджаємо через міст:
– Видишь, на том берегу аэродром? Он военный. И какой-то пацан стоял на этом мосту с биноклем и высматривал себе что-то, хотя аэродром хорошо видно с площадки вон того ресторана.
– И его попросили удалиться?
– Нет, подъехала машина, его погрузили в багажник и увезли.
Дивно навіть не це, а те, що чоловік розказував про цей випадок, ніби все нормально. Він навіть засуджував хлопця. Не розумію досі, що керує такими людьми: страх чи небажання розібратись з власними проблемами? А ще водій хвилин десять зневажливо розповідав про кримських татар. Про те, що їх депортували у 60-тих через зраду і про те, що вони будуть мовчати у російському Криму, бо Кадиров з ними потім поквитається. Потім розмова пішла про місцевий дитячий садок, який нинішня влада відбудувала за один місяць. І корупцію.
Словом, чоловік мав типову позицію росіянина, який більш-менш орієнтується в справі: хвалити метод ведення політики і засуджувати її напрям. Типу: «Путін хороший політик, шкода не в то русло його занесло.»
Всі входи, крім головного, на залізничному вокзалі Джанкоя обмотані колючим дротом. Це свідоме ущемлення людей в русі. Кожен мусить стояти в черзі, аби показати свій квиток без якого не пропустять на перон. Всім, хто у формі, треба відповідати, куди прямуєш. Аж задихаєшся.
Друга поїздка на півострів була вкінці січня. Цього разу кордон проїжджали на легковій машині, бо ж потягам і автобусам з України в’їзд заборонений. Прикордонники нічого не допитували, автомобіль оглянули за кілька хвилин і відпустили.
За два місяці тут нічого не змінилось, а значить – стабільність. Україномовні діти перевчаються на російську, молодь сміється з «путінських бабок», а ті на лавочках у парку ведуть дискусії про політику. Вони тішаться підвищенню пенсій, хоча у співвідношенні цін збільшилась тільки сума, але не цінність. І дивляться програму «Вести».
За день до запланованого повернення додому ЗМІ повідомили, що українські прикордонники нікого не впускають і не випускають з півострову – через четверту хвилю мобілізації. Наш водій відмовився нас везти. Довелося їхати в аеропорт. З пересадкою в Москві я нарешті добралась до Києва. Нині всім кримчанам, аби долетіти в будь-яку точку планети, треба спочатку потрапити в Москву. Ну ви зрозуміли.
Кримчани втратили свою ідентичність. Вже остаточно. Ще рік тому були українцями, а сьогодні купують російське печиво за рублі й соромляться вдома заговорити українською.
Дорогою додому я думала тільки про те, що, на свій жаль, побачила у Криму типовість: шовінізм і страх. Вдруге їхала з улюбленого півострова з розчаруванням і осадом. А ще було дуже холодно. Не по-південному.
Коментарі вимкнені.