Міфи і реальність визволення Тернополя

Колись у 60-ті, як я ще школярем був, у мене зав’язалась розмова з моєю вчителькою історії. Я їй чесно зізнався, що не люблю історії, як предмет. На що вона задумливо сказала: – Може, ти і правий, бо науки історії у нас не існує. Є тільки політика партії на даному етапі!

Яких тільки історій нам не доводилось вчити! Спробую їх згадати: древнього світу, середніх віків, СРСР – двічі, КПРС – двічі, – до них ще добавились: науковий атеїзм-двічі, марксистсько-ленінська філософія – двічі, політекономія, етика і естетика, – які також були пов’язані з історією. Безліч фактів у цих предметах споторювались, особливо, що стосувалось новітньої історії, а всі події розмальовувались лише у два кольори – чорний і білий. При тому кинулось в око, що кожний раз підручники були новенькими, щойно написаними.

Згадавши слова вчительки, я якось співставив підручник по якому вчився зараз з тим, по якому ми вчились раніше, декілька років назад. Знайшов купу принципових розбіжностей і це мене зацікавило. Підняв ще підручники на десять років старшого від мене брата. Виявилось, що кількість розбіжностей не тільки зросла, а почали зовсім випадати, чи раптом добавлятись цілі історичні події і факти, зникали відомі раніше і з’являлись нові історичні особистості… І знов те ж саме чорно-біле кіно! Коли ж поцікавився історіями Карамзіна, Соловйова, Костомарова і Грушевського і порівняв описи тих самих подій, описані у них, слова вчительки мені стали зовсім зрозумілими. Кожен історик писав історію під свого правителя! Інакше кажучи підбріхував. А де ж правда? Видно, по середині! Тобто, правду для самого себе можна усвідомити лише вивчивши і проаналізувавши погляди на події усіх сторін, та ще й бажано тих, що безпосередньо приймали в них участь.

На жаль, часто деякі учасники історичних подій уникали, та й зараз не дуже охоче розповідають, що було, що бачили і що чули. Скоріш за все, це пов’язано з пам’ятью. Події і окремі особистості люди то пам’ятаюь, та добре пам’ятають і ті, м’яко кажучи, неприємності, які могли бути у них за кожне ненароком проронене слово. Схема елементарно проста! Вилетіло з вуст слово, донос, заарештували, вибили зізнання, пришили ще щось для солідності обвинувачення, суд, тюрма, Сибір. В . Висоцький співав: – Я кого то ругал, оплакивал… Пятдесят восьмую дают статью – ничего, вы так молоды… А ст. 58 карного кодексу – зрада Батьківщині. Тобто люди бояться, остерігаються, як би чогось не вийшло, не знаючи, у який бік воно повернеться і … мовчать.

Інші спогади стали у нових умовах не бажані для самих учасників подій, бо на фоні сучасності вони добре відчувають недостойність своїх тодішніх вчинків і намагаються не тільки про це не говорити, а, навіть, не згадувати, щоб їх, часом, в чомусь то не звинуватили згадавши тодішні грішки. Отак і мовчали люди у 50-ті – 70-ті роки. Щоб воно там не скоїлось і що б вони не почули, чи не побачили – моя хата скраю, нічого не знаю. Та все-таки не всі мовчали! Між своїми у вузькому колі говорили, як тепер кажуть на кухні, і правда, як легенда, передавалась одне одному всупереч офіційній точці зору.

Так, я ще школярем чув скзане пошепки і наодинці, що спочатку Тарнопіль був фактично визволений без жодного пострілу і стояв собі цілесенький. Та визволителі виявили на колії цистерну, чи, навіть, цілий ешелон з спиртом, можливо, залишені німцями спеціально, і всі бійці повпивались в смерть. Зрозуміло, так само без жодного пострілу, він перейшов знов до німців і його треба було визволяти вдруге.

Офіційна радянська версія , чи краще міф, гласила, що Гітлер об’явив Тарнопіль містом – фортецею і ключем до Німеччини і сюди фашисти постягували море найсучаснішої техніки… і 40 000 солдат, в основному, вишколені війська СС. Тому радянські війська змушені були геройські штурмувати місто. У полон було взято при цьому коло 30 000 німців. Так писали місцеві газети, так нам дітлахам розповідали, і на цьому виховувалась молодь, для якої організовувались обов’язкові для відвідування помпезні зустрічі з ветеранами – визволителями Тернополя на день визволення міста 15 квітня і на день Перемоги. Вони то і підтверджували цю офіційну версію, виховуючи юнь у комуністичному дусі.

Мене ще у шкільні роки дивувало, що про такі тяжкі бої при визволенні Тернополя і героїзм визволителів так мало говорять у центральній пресі, навіть, у докладній трьохтомній Історії Великої вітчизняної війни про Тернопіль згадують тільки кількома рядочками. Якось ніяково було за наших героїв, адже місцеві пропагандисти, повторюючи слова письменника Констянтина Симонова, що був у нашому місті в ті часи військовим кореспондентом газети Красная Звезда, називали Тернопіль маленьким Сталінградом.

З метою виховання молоді у відповідному дусі організовувались частенько зустрічі з тернопільськими героями і визволителями міста, які розповідали про свої військові подвиги. З багатьма з них я не раз зустрічався.

Часом, при зустрічах піонерів-ленінців з героями ветеранами виникали деякі маленькі казуси. Я добре пам’ятаю зустріч з одним з визволителів, навіть, можу показати де він жив, який розповідав з місцевою вимовою. Привожу по пам’яті, але майже дослівно.

На Кутківецько – Почапинецькому направленні дванадцять радянських бійців зустріли боєм три німецьких танки, що йшли на прорив оточення. Тисячі трупів лишилися на полях! Один радянський солдат був поранений у ногу. Німці підійшли і в упор розстріляли його з автомата. Боєць був поранений ще раз … в руку.

Не знаю, чи ця розповідь того ветерана була серйозною, чи, може бути, він просто іронізуючи знущався з радянської пропаганди. Більше нас, піонерів, з цим визволителем чомусь ніколи не зустрічали.

Зато двічі я був присутній на зустрічі з героєм Радянського Союзу, визволителем Тарнополя Борисом Кузьмичем Кошечкіним. Перша зустріч була організована у нашій СШ№4, а друга у -драмтеатрі. Я ще й був сфотографований
з ним в групі дітлахів кореспондентом Вільного життя. Цю світлину я бачив уже дорослим на стенді у редакціі нашої обласної газети. Від Кошечкіна я вперше вже офіційно почув, що Тернопіль фактично визволяли двічі. Він розповідав, що перший раз радянські війська зайшли з північно-східної частини міста і були зупинені на схилі від Старого парку до вул. Галицької (раніше Вертепна). Найближче до центру міста вони просунулись з району Заруддя і Нового Світу до вул. Костюшко (потім Правди, а зараз Камінна), а потім практично повністю вибиті з міста. Три танки, в одному з яких був Кошечкін, були підбиті німцями. Танк Кошечкіна (по його словах) в’їхав задом у будинок, де зараз славозвісна тернопільська 28 аптека і там декілька вояків зачаїлось і протрималось до другого штурму Тарнополя. Правда, причини подвійного визволення він дітлахам не повідомив, зате повністю чесно і прилюдно розкрив її у 1964 р. з трибуни у драмтеатрі на помпезних святкуваннях двадцятиріччя визволення вже Тернополя, підтвердивши прилюдно правдивість того, що я колись почув пошепки про цистерну з спиртом. Більше на святкування визволення міста Кошечкіна не запрошували і він якось випав з лав героїв – визволителів Тернополя, його, навіть, зараз не згадують, хоча він до цього часу був живий. Напевне, єдиний з великої кількості визволителів, бо, якщо порахувати, що у 1944 р. комусь було 18 років, то у 2016 р. йому вже має бути 90. Виникає риторичне питання: – Скільки учасників другої світової війни дожило до нашого часу?

Пізніше цю історію додатково підтвердила і розширила мешканка ще Тарнополя, що пережила німецьку окупацію пані Ірина Максимів (Саїк). Вона розповіла, що у них квартирували два дуже порядні німці, які повернулись після бою в районі старої Ватри (там був склад продовольства з великою кількістю запасів хмільного) і говорили про п’яних в дупель всіх російських солдат. Коли їх батько пані Іри сказав: – То ви їх запросто вистріляли! Німець відповів: – Ми не стріляли, бо не було в кого. Вони й так валялися без зброї п’яні де попало, а деякі, навіть, потопилися у розкритих бочках з горілкою, так, що тільки ноги стирчали. Скільки правду не приховуй, скільки не бреши, не перекручуй, а те що було в дійсності все одно з часом спливає до гори, і таємне стає явним. Так і почуте ще в дитинстві виявилось правдою за виключенням цистерни чи ешелону зі спиртом.

Ця правда зараз підтверджена ще й документально. Ще у 1969 р. у Німеччині вийшла книга Герта Фріске «Фортеця Тарнопіль 1944», а у 2011 р. вже при незалежній Україні книга О. Семеніва «Тернопіль у вогні». В них дуже докладно змальовуються бої за Тарнопіль, співвідношення сил і документально описуються події. В тому числі і випадок з п’яними радянськими солдатами.

О. Семенів приводить рядки з звіту про бої за Тарнопіль, знайдені у центральному архіві міністерства оборони Росії у м. Подольську під грифом «секретно».

Цілком зрозуміло, що наведене у цьому секретному звіті все ще дуже пригладжене і пом’якшене.

Після приведеного, можна сказати, що спиртова легенда мала реальну основу, хоча і обросла перебільшенням на рахунок цистерни з спиртом. Ясно, що цей ганебний факт радянська пропаганда ніяк не могла пустити для загального користування, як не могла й гучно на весь світ заявляти про таку значну перемогу у Тарнополі. Та й була вона сумнівно гучною. Адже, як тепер вже документально з’ясовано, німецький гарнізон у місті був сколочений наспіх і складався з коло 6 000 зібраних з розрізнених недобитих груп вояків. Тяжке озброєння німців було майже на на нульовому рівні. Єдине, що вони мали в достатній кількості з новітнього озброєння – це фаустпатрони, які були використані для вуличних боїв вперше як раз у нашому місті.

Добре озброєні в тому числі і тяжкою зброєю і численні регулярні радянські війська в кількості коло 30000 чол. мали біль ніж потрібну про наступі перевагу. Єдиним недоліком було тільки що проведене доукомплектування, яке пройшло за рахунок нещодавно визволених і ненавчених мешканців Хмельниччини. Між іншим, найбільше загиблих і Тарнополі було якраз молоді хмельничани. А фашисти загинули майже всі, лише коло 50 вояків перебрались по болотах та через Став від Замку до пронятинського лісу і вийшли з оточення. Хтось мені покаже хоч одне офіційне німецьке поховання тих часів? Загорнуті вони в землю де попало по всьому місту. Найбільше, говорять, коло старої Ватри.

Радянських бійців марно згинуло під Тарнополем коло 8 000. Чому марно? Бо після невдачі під Кам’янцем Подільським, де вийшла з оточення ціла німецька танкова дивізія, шанованому і дуже успішному (так нас вчили) командуючому Г. К. Жукову, для якого маса вбитих власних вояків було ніщо, як виявилось тепер, треба було терміново якось гучно відзначитись. От і були кинуті на загибель війська, щоб якнайшвидше визволити Тарнопіль за всяку ціну, а можна ж було взяти оточених у Тарнополі фашистів і без бою. Вони б самі здалися після закінчення у них боєзапасів і продовольства. І люди б не загинули, і місто лишилося б цілим. Та й визволяли наше місто аж цілий місяць.

Впевнене ствердження сов’эцької агітмашини, що Тернопіль зруйнований фашистами, це також міф. Різниця між Тарнополем і Сталінградом в тому, що тут оборонялися німці, які в межах міста не мали потужної артилерії, а по них гатили з чого тільки можна радянські війська. Дійсно, якщо глянути вдумливо на центр міста, видно, що старі споруди східної частини лишилися цілими, а вся західна частина від нинішнього бульвару Т.Шевченка за виключенням вул. Валової (раніше Музейна) побудована після війни. Старих споруд там зовсім не лишилося. По новобудовах можна здогадатись, що тут були лише повні руїни.

Це підтверджує також карта штурмових дій. Станом на 04.04.1944 р. лінія розмежування проходила як раз по бульвару.

Ще одне підтвердження цього надає К. Сімонов у газеті «Красная заезда», 16 квітня 1944 г. Текст автора надано курсивом.

С 15.00 до 17.55 сегодня вся артиллерия будет вести огонь. Но это не вообще огонь по всей площади, занятой немцами. Побатарейно и подивизионно намечены определенные объекты. Это — здания тюрьмы, до¬миниканского монастыря, офицерской школы и замка, разрушение которых представляется особенно важным для успеха предстоящего штурма. В 17.55, когда кончится огонь на разрушение, вся артиллерия сделает одновременный пятиминутный огневой налет, и пехота пойдет на штурм…

На рахунок «определённых объектов» К. Сімонов трохи покривив душею – били масовано тяжкими снарядами не по опрєдельонних об’єктах, а по всій площі, яку обороняли фашисти. Далі він сам собі протирічить.

… раздается такой оглушительный треск артиллерий¬ских залпов и вслед за этим глухие, с двойным и тройным эхом раскатывающиеся по городу разрывы тяжелых снарядов …

В условиях уличных сражений боевой единицей стал уже не батальон и не рота, а штурмовая группа. Это пятнадцать-двадцать человек, вооруженных автоматами, винтовками, гранатами и термитными шарами. Каждой такой группе придано несколько пушек, которые по указанию командира штурмовой группы будут вести огонь по амбразурам, по окнам, по засевшим пулеметчикам, открывая дорогу пехоте. Перед этими группами тоже не ставится задача вообще идти вперед. Нет, для каждой из них уже с утра намечен дом, в который она должна ворваться во время штурма.

При цих словах виникає думка: – Чи була крайня необхідність бідному Анатолію Живову кидатись грудьми на кулемет у підвалі колишнього окружного суду при тому, що кожна штурмова рота мала на озброєнні декілька пушок? Може, він був підігрітий градусами традиційних наркомовських ста грамів, до яких добавились запаси у невипитого раніше і здобутого ще у перший штурм Тернополя на складі продовольства спиртного? Сумнів не безпідставний. Подібні сумніви виникали у людей ще у Радянські часи. Недаром з’явився ще тоді з’явився іронічний анекдот. Які були останні слова Олександра Матросова знаєте? Напевне: -За Родину! За Сталіна! Та ні: – Бл.. ская гололёдица! Зараз тяжко з’ясувати точно ці подробиці, а сумніви виникають… через недовіру людей до пропагандистських матеріалів, і в багатьох випадках вони підтверджуються дійсністю.

Штурм почався …теперь уже снаряды не летят через наши головы, теперь артиллерия бьет прямой наводкой с шес¬тидесяти, сорока, двадцати метров. Артиллеристы подка¬тывают орудия на руках и бьют по целям. Начинается штурм…

… Через несколько часов наступит следующий день, но бой за Тернополь продолжается. Он идет непрерывно, переходя изо дня в ночь и ,из ночи в день, но кольцо вокруг немцев все сжимается — медленно и верно, несмотря на отчаянное сопротивление врага. И я думаю, что к тому времени, когда эта корреспонденция дойдет до Москвы, бой за¬кончится взятием Тернополя и в истории войны будет перевернута и отойдет в прошлое еще одна из самых трудных и вместе с тем героических страниц.

Сталінська і післясталінська цензура цей прокол не побачила. Ще один прокол, який не помітила радянська цензура, К. Симонов допустив, привівши свою розмову з одним з артилеристів.

Я спрашиваю, давно ли исчезли отсюда жители?

— А они не исчезли,— отвечают мне, – они в деревне сидят.
Цими двома короткими фразами Сімонов розкрив, що звірі- фашисти попередили місцевих мешканців про планування боїв безпосередньо у місті і вони практично всі покинули його. Зараз це підтверджено і спогадами очевидців, і документально. Проте, судячи по цьому вчинку, лояльні і гуманні до місцевого населення німці вбили прямо в Успенській церкві 2 липня 1941 р. учня української гімназіі Лева Пачовського і по розповіді п. Іри пізніше ще одного хлопця, який підняв і хотів забрати додому кусок вугілля, що впав з воза на вул. Міцкевича. Напевне були і інші жертви. Фпшистами також було знищено з 1941 по 1944 роки майже 16000 євреїв! Чи не третина населення міста!

З визволенням Тарнополя була проведена помпезна радянська пропагандистська акція. Радянська влада викриваючи злочини фашистів провела демонстративно і показово-гуманно ексгумацію єврейських захороненнь на їхньому цвинтарі і в районі Петриків.

Пошуміли, використали це, для пропаганди, і «гуманно» позагортали бульдозерами ці захоронення.

Про свої власні злодіяння у тернопільській тюрмі не згадувалось ніколи. А їх то – сотні трупів замордованих в’язнів зразу при вступі у Тарнопіль влітку 1941 р. виявили німці. Трупи валялись де попало, по всій території тюрми і ними були забиті всі камери, з під запертих дверей яких струмотіла потічками кров. Сморід від трупів, що вже почали розкладатися був страшенний. Його було чути по всьому центру міста. Як виявилось пізніше, спочатку 1939-1940 р. трупи розстріляних, приховуючи злочини і боячись розголосу, закопували на подвір’ї тюрми чи замуровували у підвалах. Потім, для основної частини замордованих, навіть, куль жалкували. Голодним в’язням просто давали отруєну солену рибу, а, коли вже треба було тікати від німців в липні 1941 р., вже зовсім не боячись розголосу, в поспіху стріляли, кололи багнетами і різали людей де прийдеться не зважаючи на те, що ці тяжкі злочини буде викрито.

Фашисти провели показову масову акцію по ідентифікації замордованих і їх захороненню.

Люди сходились до тюрми і намагались впізнати серед трупів своїх родичів і знайомих, які заарештовані були ще раніше практично ні за що – по підозрі у нелояльності до радянської влади і які були замордовані без якого б то не було слідства і суду.

Очевидців тих страшних подій вже не лишилося, бо дітей туди не пускали, а їх батьки померли. А от спогади про розповіді старших тодішні діти ще мають. Пані Іра, згадує, як її батько повернувся додому, після відвідин тюрми. Ноги були майже по щиколотку у крові! Спочатку він не міг говорити, ним трясло, а потім, не оберігаючи від того жаху дітей, розповів, що він бачив. Найбільш вразила всіх розповідь про мертвих жінку з немовлям на руках. Дитина була прикручена до жінки колючим дротом. Декілька десятків серед більш, як 640 трупів, тих що були з міста або ближніх сіл люди впізнали. Родичам і знайомим дозволили поховати впізнаних… по християнські.

Не впізнані людьми були дуже гуманно поховані також німцями з залученням євреїв, яких після поховання не менш «гуманно» розстріляли і просто загорнули землею в кінці єврейського цвинтаря над Дорошівкою ( район міста нижче залізниці).

Тодішні петриківські дітлахи також добре пам’ятають, що німці і поліцаї вели у 1942 -43 роках євреїв з гетто, що було у центрі міста, колонами через Петриківський міст, до яру між Петриківським лісом і нинішньою Дружбою ( Чи не здається вам ця назва з огляду на те, що було поруч, недоречною?) і там людей роздягали догола і масово розстрілювали. Діти крадькома спостерігали за цими подіями з краю лісу. Постріли лунали чи не цілодобово. Трупи були загорнені в глинищі у тому ж яру землею.

Через брехню і перекручення фактів, та через власне рильце у пушку наш маленький Сталінград сов’єтам можна було афішувати лише на місцевому рівні! Тут все стерплять і будуть мовчати!

Ще до 1939 р. сталінська пропаганда проголошувала міф про необхідність визволення з буржуазно-капіталістичної неволі нещасних мешканців нинішніх західних областей України і Білорусії, які бідні, голодні аж стогнуть під цим гнітом.

Яскравим прикладом спростування цього міфу є рядки російського письменника–сибіряка В. Астаф’єва про вбите у його свідомість їх убоге і злиденне існування.

А от що пише про убогих і знедолених тернополян в момент штурму міста К. Сімонов.

В противагу нашим «злидням» не можу не згадати розповіді тернополян про культуру визволителів, які я не раз чув від людей.

Недарма колись казали, що радянський народ вміє аналізувати події і факти, жартували, що це найбільш читаючий народ у світі … між рядками. Цією майстерністю я вроді б то трошки оволодів і представив її у даних рядках.

Пройшли часи. Розпався Радянський Союз. Самостійною стала Україна і людська пам’ять і розум спростовують пропагандистські міфи і викристалізовують правду, віддаючи належну шану тисячам безневинно загиблим і закатованим людям. Наші гіркі знання правди дуже важливі! В першу чергу для тих, хто зараз живе, і для тих, хто ще буде жити в наших краях.

Олександр Столяров
pdf http://www.ex.ua/758994644462