“Не можна так казати, але у тюрмі було легше “, – сирота через війну змушений ночувати на вокзалі
«Не можна так казати, але у тюрмі було легше — щодня миска супу, нари, а нині не маю де подітися: ще за тепла ночував у підвалах, тепер — на вокзалах… А як перебути зиму — не знаю…» — каже 24-річний круглий сирота Михайло Калинюк і щоразу потирає замерзлі руки, тупотить заледенілими ногами у благеньких осінніх черевиках…
Наприкінці липня хлопець вийшов із миколаївської в’язниці, де відсидів понад три роки. Повертатися не було куди, у рідних Заліщиках нема жодної близької людини: мати померла від туберкульозу, коли хлопець був малим, батько теж рано пішов із життя, не пам’ятає Михайло ні дідусів, ні бабусь, не має житла. До 2005-го року перебував у Коропецькій школі-інтернаті, далі рік-другий намагався влаштувати своє життя, та несподівано потрапив за ґрати… Як розповідає, якось у компанії між знайомими виникла бійка, потерпілий поскаржився до міліції, а в результаті все «повішали» на нього, бо не було кому заступитися, найняти адвокати.
— Відсидів, бо куди було діватися… — констатує хлопець. — Випустили мене на волю наприкінці липня, приїхав до Тернополя і досі не можу знайти даху над головою. Кому потрібен сирота з його проблемами?! Пішов до обласної адміністрації, у відділ у справах сім’ї і молоді, звідти відправили по кабінетах, телефонували в притулки, в гуртожиток для сиріт, але так нічого й не запропонували. «Не можемо знайти житло, бо треба забезпечити біженців,— пояснили. — Приходьте, коли закінчиться війна…» «А якщо війна, не дай, Боже, триватиме роками, то що робити?..» — дивуюся. До голови ТОДА не пустили — акуратно «відфутболили»… Марна справа стукати у вищі кабінети, моя однокласниця їздила навіть до Верховної Ради, лише перенервувала і потрапила до лікарні… Коли навчався в Коропецькій школі-інтернаті, директорка Ярослава Євстахівна Мацелюх клопоталася за мене, зверталася до різних органів, але вирішити житлове питання далеко непросто.
Моральну і матеріальну допомогу Михайлові після відбування покарання надав голова благодійного фонду «Майбутнє сиріт» Андрій Назаренко, теплу куртку, рукавиці, шапку підібрали у «Карітасі».
— Ще із заробітками можу дати собі раду — допомагаю торгувати на різних точках на Центральному ринку, розвантажую товар — на харчі заробляю, а ось із житлом справжня біда, — зізнається хлопець. — Влітку ночував на вулиці, у під’їздах, а з похолоданням пересиджую на вокзалах, якось до знайомої попросився. Сиджу-дрімаю на лавочці на вокзалі, міліціонери просять показати паспорт. «Не ношу з собою документи. Маю зустріти друга», — «відбиваюся» правдами і неправдами, інакше виженуть на мороз. Насправді паспорта не маю, бо під час слідства десь «відсіяли». Заробив недавно 200 гривень і звернувся, аби виготовити новий, може, з документами зможу оформити пенсію, буде легше знайти житло, а наразі я — на вулиці… У пошуках постійної роботи обійшов різні кафе, лікарні, у мене спеціальність кухаря-кондитера — люблю готувати, тож хотів би цим займатися, та нікуди наразі не беруть…
Звертаємося до небайдужих людей, які мають змогу допомогти сироті Михайлові Калинюку одягом, харчами, прийняти на роботу або прихистити на зиму, проявити милосердя. Номер телефону хлопця: (098) 344-58-12.
Коментарі вимкнені.