(Не)жіноча історія Тернополя у портретах

(Не)жіноча історія Тернополя й ілюстративна  галерея портретів тернополянок

 

Часто складається враження, що в історії жінки, коли й присутні, то факультативно — у ролі дружин, соратниць, надійного тилу. Надто ж коли йдеться про історію міст і містечок. Таких, як Тернопіль, наприклад.

 

Проте все змінюється і свідчення тому — діяльність краєзнавиці Лілі Берник, котра вишукує жіночі імена в історії міста та популяризує їх. Результатом дослідження стала лекція в галереї «Бункермуз» «Жінки й Тернопіль: історія кількох романів та інтрижок з містом» та екскурсія містом, сконцентрована на тернополянках різних часів.

 

Лекція Лілі Берник у тернопільській галереї «Бункермуз».

 

— Пригадую, на лекції ти говорила, що наше місто «не було надто сприятливе для жінок — більшість реалізувала себе після того, як виїхала звідси». Тепер минуло трохи часу від тієї лекції, ти більше знаєш про жінок і їхні долі. Чи змінилось бачення впливу міста на реалізацію жінок?

 

— Ні, не змінилося. Знайти нову та цікаву інформацію про жінок, котрі займались активною громадською, науковою чи культурною діяльністю в Тернополі, складно. Цю тему ніхто не досліджував.

 

Основним джерелом інформації про їхню діяльність мала би бути преса, проте з цим теж проблема — тернопільських газет кінця ХІХ-початку ХХ століття збереглося не багато. Але й чи було би там багато інформації? На початку ХХ століття у Тернополі жила й працювала Марія Солтис — одна з ініціаторок відкриття філії «Жіночої громади» в Тернополі, активна діячка громадського життя міста. Знаєш, де про неї найбільше інформації? В поминальній згадці у газеті «Діло».

 

— Чому ти взялась за цю тему?

 

— Для мене це відновлення справедливості, бо жінки були важливою частиною історії Тернополя, а про них майже нічого не відомо. Таке собі місто з чоловічим обличчям.

 

На одній лекції про Тернопіль хтось пожартував, що тут не було феміністок. Мені стало цікаво, почала гуглити. Інформації було дуже мало. Я шукала різними мовами й так почали з’являтися нові імена й історії. Від фемінізму перейшла до більш загального: що відомо про тернополянок?

 

Чесно, надіялася, що ця тема зацікавить ще когось, стимулює до глибших досліджень. Я ж не історикиня, навіть краєзнавицею мене назвати можна з натяжкою. Я б з радістю сиділа в когось на лекції і слухала більш професійні дослідження. Хоча, як мінімум, один цікавий проєкт із мого починання вже вийшов — чудові портрети тернополянок у малюнках Марічки Юрчак.

 

  

 

— Можеш назвати фактори, котрі заважали жінкам реалізовуватись, і ті, котрі додавали снаги боротись проти упереджень?

 

— Заважали люди, точніше їхні обмежені погляди, традиції, які дуже важко та повільно змінюються. А що давало снаги — для мене загадка.

 

Ті, про котрих ми знаємо, котрі змогли «засвітитися» — яскраві особистості, сильні духом, їх бодай якийсь час підтримував хтось із близьких.

 

 

— Тернопіль і тепер досить консервативний у гендерних питаннях. А як було ще років сто-двісті тому? Які часи давали жінкам найбільше можливостей розкрити власний потенціал?

 

— Як я розумію, Тернопіль завжди повільно відмовлявся від своєї традиційності. А те, що ми маємо зараз — найсприятливіші умови. Я рада, що не живу в часи, наприклад, тої ж Соломії Крушельницької. Їй дуже пощастило, що вона мала такого батька, бо ми могли б не мати тої Соломії, яку знаємо. Коли їй було 16 років, до неї посватався майбутній священник, вона погодилася. Весілля готувалося, вона ближче знайомилася з нареченим. Виявилося, він не любить співу і вона, як його дружина, буде займатися господаркою, а не такими дурницями. Коли Соломія наважилася розповісти батькові, що передумала, той розірвав заручини, а доньку відправив до Львова, аби вона не слухала, що про неї говорять. Тоді таке було нечувано, всі зрозуміли б, якби батько вигнав таку доньку з дому. Вже набагато пізніше, у листуванні з Михайлом Павликом, співачка писала про галичан не з найбільшою любов’ю. Свої повернення до України Соломія Крушельницька описувала як необхідність, якої не може уникнути. При цьому вона дуже любила свою вимріяну Батьківщину.

 

 

— Із твоєї лекції мені запам’яталися історії княжни Євдоксії Чарторийської, власниці Тернополя, про котру мовилось, що воювати вона любила більше, ніж вишивати, та піонерки спіритизму Словенії і Угорщини, гомеопатки, магнетизерки та ясновидиці баронеси Адельми фон Вай. Які ще жінки ламали стереотипи? Чи було прийнято в офіційному історичному дискурсі згадувати їхні імена?

 

— Здається, нікого більш оригінального за Пеппі Літман нема. Вона була дуже харизматичною і, наче не для свого часу. Пепі Літман називають попередницею виконавців-кросдерсерів, оскільки для виступів на сцені вбиралася в чоловічий костюм. Ця виконавиця причаровувала слухачів милозвучним голосом і саркастичними піснями. Народилась вона 1874 року в Тернополі у бідній єврейській родині. Коли в місто приїхали «Бродівські музики», подалася за ними. Кажуть, до створення знаменитого образу долучився її чоловік Янкель Літман. Так чи інакше, із трупою, директоркою якої вона була, об’їздила Європу, де зажила великої популярності. Пепі Літман першою почала наймати виконавців іноземними мовами, залежно від того регіону, де виступав колектив. Вважають, що побувала вона й в Америці, адже є платівки, записані нею в Нью-Йорку.

 

Ні про Пеппі Літман, ні про Адельму в «офіційній» історії міста не згадували. Жіночу історію Тернополя ніхто й не досліджував. Є окремі згадки то тут, то там, виринають імена чи події, проте чогось глибшого нема.

 

 

— Хочу почути ще про кількох жінок, котрі рвали кайдани «трьох К».

 

— Доведеться тебе розчарувати. Наразі не знайшла невідомих екстравагантних тернополянок. Є така популярна приказка «Про мертвих або добре, або нічого». Ось і про жінок, якщо щось й писали, то загальні фрази про те, які вони були чудові.

 

Ті, про кого ми говорили, виїхали з Тернополя, тому про них можемо щось дізнатися. Але ж місто мало і своїх активісток. Я вже згадувала Марію Солтис, а разом із нею організовували «Жіночу громаду» Марія Гринцишин, Неоніла Бонкович, Емілія Застирець та інші. Щось більше, ніж їхні імена, наразі мені знайти не вдалося.

 

 

— У історії міста було кілька власниць. Потім довгий пробіл — виправ мене, коли я помиляюсь — жінки тільки недавно почали брати активну участь у політичному житті міста? І поговорімо дещо загальніше — як змінювалось розуміння ролі жінки в соціальному плані.

 

— До життя міста жінок взагалі не допускали тривалий час. Власниці міста — це виняток. Щодо участі у політичному житті, то на початку 1900-х в Тернополі виникли перші жіночі організації. У політику жінок, звичайно, не допускали, проте в громадському житті участь вони брали. Часом здається, що таке бачення не змінилося. Адже що для жінки має бути на першому місці? Звісно сім’я, діти, чоловік. Змінювалися тільки вимоги. З початку ХХ  століття дружина інтелігента мала не тільки дбати про чоловіка, дітей і господарство, а й бути активною в громадському житті. Наприклад, Олександр Барвінський в листах із гордістю описував діяльність дружини Євгенії в українських культурно-просвітніх товариствах (жіноча організація «Сестрицтво», чоловічий та жіночий хори, концерти містами Галичини). Паралельно вона виховувала двох дітей від першого шлюбу чоловіка і шестеро спільних.

 

Але жіноча активність мала свої рамки й не мала виходити за них. Тобто участь в доброчинності, просвітництві — ок, а коли доходило до політики, це вважали посяганням на чужу територію і тут жінка зазнавала нещадного висміювання.

 

 

— Ще один аспект, який мені здається, цікаво проговорити — кожна епоха має своїх героїв, через яких транслює цінності. Ось зараз, мабуть, серед краянок минулого розкручена найбільше Соломія Крушельницька. А можеш назвати ще кілька тих, чий образ свого часу був культовим. Ну ось наприклад, у радянські часи взірцевою була героїня соціалістичної праці Євгенія Долинюк.

 

— Мені здається, що Крушельницька — це скоріше виняток. Не знаю, чи були ще настільки відомі жінки. Для них залишили не багато сфер, де могли б проявити себе — благодійництво, навчання, музика. Перші дві не ті, що приносять успіх. А в музиці не в усіх є шанс досягти світової слави. Наприклад, Софія Дністрянська — чудова піаністка і, як на мене, приклад невтомної енергії. Через діяльність чоловіка часто змінювала місце проживання та фактично починала все спочатку. Вона тричі відкривала музичні школи (у Відні, Ужгороді і Модржанах). І не тому, що в неї було багато грошей, бо часом вона опинялася в досить скрутному становищі, а тому, що мала талант, наполегливість і віру в себе. Однак вона не стала культовою тернополянкою.

 

— Цікавий також той аспект, що з Тернополем пов’язані активістки феміністичного руху, як ось ініціаторка «Жіночої міжнародної сіоністської організації» та «Кола єврейських жінок», одна з перших жінок, обраних до польського парламенту, Роза Померанц-Мельцерова. А ще Марія Білецька, котра ратувала за жіночі права. І як не згадати, хай не тернополянку, але народжену в Зборові одну з ідеологинь жіночого руху Західної України та його провідних діячок Мілену Рудницьку. Розкажи про когось із феміністичного руху міста, хто тобі особливо цікавий.

 

— Зараз для мене найцікавіше знайти інформацію про тих, котрі  ввійшли в керівний склад «Жіночої громади». Про Марію Солтис є бодай трохи інформації. Вона брала активну участь у міському житті, хоч, як я зрозуміла, жила в селі під Тернополем. З того, що прочитала, складається образ поміркованої феміністки, основна діяльність якої — благодійність. Але в одній польській газеті знайшла замітку про марш у Міжнародний жіночий день, де згадується пані Солтисова, яка брала участь у ході з нечисленними тернополянками, а потім виголошувала промову. Стаття, звісно, висміювала все дійство.

 

 

— І наостанок. Як можна змінити те, що жіноча історія міста недостатньо проговорена?

 

— Цю історію ще навіть не починали повноцінно розповідати. Те, що я роблю, справжнім дослідженням навіть не назвеш. Більшість інформації знаходжу в інтернеті, книжках і доступних архівах онлайн. А скільки всього ще не відскановано!

 

Змінювати можна багато чого. Після моєї лекції журналістка Ірина Юрко порахувала, що в Тернополі з майже 300 вулиць лише п’ять мають імена жінок. Пам’ятник встановлено лише Соломії Крушельницькій.

 

Можна починати з простого — практично в кожній школі вивчають історію міста, але там, зазвичай, жінок не згадують. Будь-який вчитель чи вчителька може змінити акценти, давати нові творчі завдання, які стосувалися б жінок. І не лише до Восьмого березня.

 

Розмовляла Анна Золотнюк.

 

Ілюстрації: Марічка Юрчак.

 

Фото: особистий архів Лілі Берник.

Джерело: Збруч