Мічурінці української реформації

Інколи трапляються дивні речі. Ти знаєш, що щось відбувається не так. Відчуваєш це на рівні підсвідомості. Намагаєшся пояснити і собі, й оточуючим. Шукаєш слова, щоб донести це. І потрапляєш в глухий кут. Всі пояснення, або занадто складні для розуміння, або надто громіздкі для елементарного сприйняття.

Ти не зупиняєшся. Знаєш, що пояснення – ось воно, на поверхні. Вже колись, кимось витлумачене і просте до неможливості. Бо тобі відома одна аксіома. Історія розвивається по спіралі. Іноді кола спіралі накладаються одне на одне. Тоді йде, майже дослівне, повторення ситуації. З невеликими поправками й інтерпретаціями. І тоді ти, ніби, прозріваєш, неначе падає з очей темна, важка пелена дурману. Зітхаєш з полегшенням і дивуєшся зі своєї глупоти. Все так просто.

Пригадайте «Білі одежі» Володимира Дудінцева. Одвічний спір твердокамінних мічурінців-лисенківців з вейсманістами-морганістами. Пригадуєте?

Непохитна переконаність народного академіка ЛисЕнка у своїй правоті в суперечці з представниками «лженауки» генетики. Він не вірив – бо не міг повірити у неї ні-ко-ли. Ось у чому секрет.

Будь-які намагання будь-кого привнести своє бачення реформування українського суспільства, незалежно, чи в сфері економіки, чи політики наштовхнуться на непереборну стіну неприйняття.  І не варто шукати у цьому якихось суб’єктивних підводних течій. Їх елементарно немає. Прізвища ролі не грають. Нинішня команда реформаторів-«лисенківців» не сприйме запропонованих ідей лише тому, що вони виходять від чужого для них середовища «вейсманістів-морганістів». Не сприйме – об’єктивно. Запропоновані ідеї просто не вкладаються у їх систему світосприйняття, бачення розвитку суспільно-економічної ситуації. І вони в цьому не винні. Такими вони є апріорі. Ментально.

Суспільству запропоновано реформуватись. Необхідність змін – очевидна. Нинішня закостеніла система нашого існування вже не влаштовує нікого. Для правлячої лжееліти назріла необхідність, бодай якось, легітимізувати себе у владі й позиціонувати з впровадженням реформ. Саме під проведення яких недалекий Захід, в особі МВФ, Європейського банку чи іншої глобальної фінансової інституції, надає мільярдні кошти, що так печуть державну кишеню і волають про «освоєння». Тому винаймаються, ті ж таки, заокеанські «спеціалісти широкого профілю» для написання чорнових варіантів 21-ї, чи скільки там, реформ з наступною інтерпретацією й правленням на український лад вже доморощеними «фахівцями» законопроектів із їх впровадження. Подібну діяльність ще якось прийняти можна. Але за умови, що розроблені реформи будуть реалізовані й принесуть бажаний результат. Чи, принаймні, який будь.

Що маємо насправді?

Діюча влада відповідальним за реформи призначила віце-прем’єра, міністра із соціальних питань Сергія Тігіпка. Людину – плоть від плоті системну. Ще з «комсомольських» часів.  Дозволю собі нагадати, що однією з перших, проанонсованих владою реформ, мала бути, поряд з адміністративною, реформа пенсійного забезпечення українців. Чим закінчилась, до речі, невідомо чи вже закінчилась, адміністративна реформа всі ми знаємо. Банальним «скороченням» бюрократичного апарату на третину. На папері. Насправді ж, на сьогодні у міністерствах і відомствах «працює», так би мовити, по два склади команд бюрократів. Чому так сталось – окреме питання і розумну відповідь на нього годі шукати. Але – так є. Провівши «бурхливу» паперову діяльність на терені адміністративного реформування, були успішно «освоєні» перші мільярди закордонних грошей. Досить успішно для окремих «реформаторів».  Покращення їхнього життя вже сьогодні відбулося. Чи відчули це покращення пересічні українці? Ще не в повні. Але скоро відчують. Через збільшення майже у рази видатків з державного бюджету на утримання «реформованого» державного апарату.

Подібний стан речей й з іншими проголошеними реформами. Бюджетною, податковою, пенсійною, реформами у сфері трудових та житлових правовідносин. Галасу і тріскотні навколо, так би мовити, революційних концепцій більш ніж достатньо. Подекуди, навіть були запропоновані законодавчо оформлені акти. Згадаймо, хоча б, Податковий кодекс. Скільки списів поламано навколо цього недолугого документу? Без обговорень, за помахом руки провладного диригента у Верховній Раді, по суті, доленосний документ приймається на ура. Що з того, що «державні мужі», які цей документ з таким поспіхом приймали, самі не до кінця усвідомили його вбивчу сутність для широкого прошарку суспільства поіменованого середнім класом. На протязі півроку влада методично ламала хребет тим на кому у цивілізованому світі тримається громадянське суспільство. І свого добилась. Середній клас в Україні фактично знищено. Сіль будь-якої громади плавно перетекла у тих 75% люду, що знаходиться за межею бідності. Це за офіційними даними ООН. А як є насправді знає лише Господь.

Офіційна ж статистика змальовує вперте зростання ВВП, збільшення самозайнятості населення й уповільнення темпів зростання інфляції. Можливо це так насправді. Адже статистика – досить хитра наука. Головне у чиїх руках цифри і вміння маніпулятора працювати з ними. У недалекому минулому ми вже переживали часи, коли у нас виплавлялось найбільше чавуну і сталі на душу населення, ВВП зростав, як на дріжджах. Щоправда, як жили у злиднях, так і продовжували жити. Але пишались процвітанням держави й повнотою її засіків.

Тепер ми знаємо «державу» в обличчя, анфас і в профіль і, нарешті, почали здогадуватись  де знаходяться такі таємничі «засіки держави». Звідки знаємо? З журналів «Форбс» й вітчизняних аналогів. А «засіки» знаходяться у фешенебельних районах лондонів, парижів і нью-йорків, пришвартовані вздовж всього узбережжя Середземного моря та бігають по полю у різнокольорових футболках. Мічурінці при владі, шляхом входження в органи державного управління, намертво переплелись кореневищем зі складним державним механізмом. Склалась ситуація, коли неможливо відрізнити примітивного олігарха від поважного державного діяча. Вони зрослись на рівні пуповини. Будь-яка спроба їх розділити, розцінюється ними, як замах на державну безпеку і зраду національним інтересам. Так й існують, мов сіамські близнюки.

Скажіть тепер, чи зацікавлені вони у якомусь реформуванні існуючої системи, де вони відчувають себе цілком комфортно і безпечно? Чи потрібно їм це? Питання риторичне і відповідь на нього настільки очевидна, що не варто морочити собі голову у її пошуках.

Саме тому, будь-які реформи, навіть офіційно анонсовані й тисячократно продекламовані з екранів телевізорів у захоплюючих шоу різного роду спікерами партії влади – нічого не варті, а якщо й варті, то лише затраченого на їх проголошення ефірного часу і грошей, витрачених на його покупку. До речі, наших з вами грошей.

Приступаючи до реформування суспільства, за умови щирості прагнень, необхідні кілька засадничих пунктів, без виконання яких реформи приречені на повний провал.

Першим і головним є досягнення консенсусу влади і громадян в питанні доцільності реформування суспільно-політичного й економічного життя держави. Лише за умови досягнення такого консенсусу, можна розпочинати реформи.

По-друге, не менш важливим є те ким і коли та в який спосіб впроваджуватимуться реформи. З прізвищами відповідальних,  чіткими часовими рамками та найменш дражливими способами впровадження. У цьому контексті дуже важливо дати, принаймні собі, відповідь на одне запитання. Чи можуть корупціонери побороти корупційну владу корупціонерів? Без цього не варто починати.

Наші мічурінці продовжують жити у примарні часи пострадянської епохи, часи дикого капіталізму початку 90-х минулого тисячоліття. Вони зупинились у своєму розвитку чи досягли його апогею. Їх пропагандистські зусилля направлені на зомбування суспільства через куплені ними телеканали і пресу. Вони ніяк не усвідомлять, що світ сьогодні живе у відкритому інформаційному просторі часів Інтернету. Тому будь-які маніпулювання чи з суспільною свідомістю, чи з банальними цифрам у звітах не можуть залишитись непоміченими. Тим більш жалюгідніше вони виглядають при викритті.

Говорячи про необхідність затягування пасків під час проведення реформ не слід витрачатись на гелікоптери та майданчики для них. Віддаючи до суду за перевищення владних повноважень одних, не можна закривати очі на «дивацтва» інших. В першу чергу свої. Маю на увазі зловживання під час проведення держзакупівель, банальні крадіжки нерухомого майна. Де Міжгір’я – лише епізод.

Можна ще дуже довго розжовувати і класти суспільству до рота прописні істини. Можна, але – не треба. Інакше суспільство втратить жувальний рефлекс. А це – погано і дуже шкідливо для суспільного здоров’я. Бо, з часом, таке суспільство перетвориться у меланхолічного дебілізованого флегматика з хапальними інстинктами і порожнечею в очах. Суспільству слід вчитись жувати самостійно, а не ковтати вже кимось пережований продукт не першої свіжості.

Не беруся давати оцінку художнім перевагам і не буду стверджувати, що це взірець, як кажуть наші кухонні інтелектуали, красного письменства, але почитайте «Білі одежі» Дудінцева. Досить цікава і повчальна річ.

Олег Мартинюк