Після уроків вчителька іде працювати на домашню ферму…

Незважаючи на весняний календар, ніяк не вступається зимова студінь. Сільські ґазди щільніше прикривають двері у хлівах, щоб не втікало надихане їхніми круторогими вихованцями тепло і не мерз мекаючий та бекаючий молодняк. А от на цьому обійсті не бояться, що корови-телята простудяться. Бо вони – загартовані, цілий рік проводять просто неба. Ось і зараз ночують на підмороженому снігу…

Йдемо ранковим селом, під ногами поскрипує наст, рвучкий вітер жбурляє в очі пригоршнями снігу, вії вкриваються інеєм. Від холоду піднімаємо комір. А цим «спартанцям» хоч би що – лежать на білій ковдрі і румигають собі. А тільки-но доноситься дзенькіт хазяйського відра, як по команді піднімаються із холодної постелі – настає час сніданку. Через загорожу оберемками летить запашне сіно, у корито – ллється джерельна вода. Що може бути краще, ніж трапеза на свіжому повітрі! Низька температура для корів не проблема – ночівля під зимовими зорями додає усьому стаду витривалості. Торік корова Зірка привела на світ за одним махом одразу троє телят. Якби була кволою, хіба спромоглася б на такий геройський вчинок?

За «морозотривкою» міні-фермою із шести корів, восьми телят, шести овечок і коня (у хліві є ще свиня, кури) наглядає вчителька української мови та літератури Нараївської середньої школи Любов Яремчук. Найперша її підмога – чоловік Ігор, який, як і більшість односельців, офіційної роботи не має, тож заробляє мозолі на домашній господарці. У нелегкий теперішній час худобина допомагає цій сім’ї звести кінці з кінцями. На одну скромну вчительську зарплату дітей на ноги не поставиш…

Щоб обійти хазяйство, встають удосвіта і лягають після всіх. Вихідних нема. Найперші помічники – двоє доньок-школярок. Поробивши уроки, беруться підсобляти батькам. Влітку женуть пасти худобу за кілька кілометрів від села, допомагають поратися із сіном, заготівлею інших кормів, працюють на городі. Що таке селянська праця, знають не з телевізора…

Приклад Любові Яремчук – ілюстрація до життя сучасного сільського педагога. Заробити на хліб цій категорії вчителів значно важче, ніж їхнім колегам з міста. «Сіючи розумне, добре, вічне», вони після уроків змушені ще й братися за вила, косу, граблі, сапку, лопату. І за пилу також – бо газу у селі немає. Життя, як воно є…

Дехто кепкує з Яремчуків, іронізує, мовляв, слави хочуть. Любов Омелянівна на те лишень розводить руками. І своє добровільне рабство пояснює так:

– Кожен заробляє як може. Мрію наскладати грошенят і купити у місті хоча б однокімнатну квартиру для дітей. Не хочу, щоб вони, коли виростуть, надривалися так само, як нині я…

Іван ФАРІОН, “Високий Замок”