Віктор Мацикур: «Як війна проявляє сильні і слабкі сторони країни, так і спорт тестує людину»

Днями “Погляд” скористався нагодою поспілкуватися із начальником управління у справах сім’ї, молоді, фізкультури і спорту Тернопільської ОДА, непересічною особистістю Віктором Мацикуром.

— Вікторе Степановичу, цікаво, яке розуміння ви вкладаєте  у поняття спорт?

— Спорт — лакмусовий папірець, який дозволяє самостійно виявити, хто ти є насправді. Як війна проявляє сильні і слабкі сторони країни, так і спорт проявляє суть у конкретній людині.

— Вивчаючи Вашу біографію, приємно здивував об’ємний список перемог і досягнень. Цікаво, в перемоги завжди однаковий “смак”?

— Кажуть, спорт – це розмін здоров’я на медалі. На щастя, заняття спортом для мене – це не засіб для матеріального виживання, тому більш важливим є сам процес підготовки до стартів. Тоді перемога – це лише підтвердження досконало проробленої роботи над собою, її відсутність – можливість оцінити помилки в підготовці наступного разу.

— Чи помітні нові тенденції у галузі спорту?

—  Є дві моделі розвитку спорту – як шлях до самовдосконалення і як азартне видовище, «полювання за емоціями». Друга модель сьогодні прогресує з неймовірною швидкістю: спортивні заходи все частіше подають як величні шоу, крім спортсменів, змагаються між собою науковці, менеджери, виробники спортивних товарів, психологи, організатори і учасники процесу заробляють все більші і більші гонорари. Тенденція останніх 50-ти років, коли на Олімпійських іграх почали виступати професіонали, загалом комерціалізація спорту говорять про те,  що тріо “бізнес-спорт-видовище” ще більше проявлятимуться у майбутньому як цілісний продукт. З’являтимуться нові, екзотичні види спорту. Цю тенденцію важливо повсякчас аналізувати, аби раціонально планувати майбутнє спорту.

— Після Вашого призначення на посаду начальника управління фізичної культури та спорту Тернопільської ОДА чи отримали Ви достатні можливості для реалізації свого бачення розвитку спорту на Тернопільщині?

— Зізнаюся, зробив над собою зусилля, коли мені запропонували очолити управління. Я самодостатня людина, ніколи не мріяв бути високопосадовцем. Може, когось це здивує, але не надто приваблива сьогодні робота держслужбовця і в матеріальному сенсі. Мене переконали друзі, які, так, як і я, вважали, що організація роботи влади в галузі фізкультури і спорту вимагає рішучих змін. Тому, взявся за те, що можу зробити, бо критикувати – це просто, а спробувати щось зробити ефективно, із користю для людей, які тут працюють, і спортсменів – зовсім інша справа.

— Яке підґрунтя для роботи на Вашій керівній посаді – ентузіазм, “спортивний інтерес”, покликання?

— Раніше я часто приходив в управління у справах сім’ї, молоді, фізкультури і спорту Тернопільської ОДА як звичайний спортсмен, потім як керівник Федерації бодібілдингу і фітнесу Тернопільської області, просив про допомогу, пропонував своє бачення. Перебуваючи на посаді, зрозумів, що система працює не зовсім так, як це уявляють собі тренери і спортсмени, і як я це уявляв, будучи серед них. Тому, роботу проводжу, враховуючи вже обидві позиції – спортсменів і влади,  розпочавши із рейтингування видів спорту. Також роботу управління зробив абсолютно прозорою, про всі заходи, які проводяться, читають тисячі моїх підписників у Facebook, та в місцевих ЗМІ. Мене читають Міністр молоді та спорту, багато народних депутатів, керівники федерацій, спортивні журналісти. Не приховую своїх думок і пріоритетів, раджусь із людьми, які мають і відмінну від моєї думку.

Для любителів критикувати владу, хочу пояснити, що я сам був колись таким. А, посівши нинішню посаду, зрозумів, що деякі ідеї в нашій країні дуже складно реалізувати найчастіше через  відсутність достатнього матеріального ресурсу  і неефективності наданих владних інструментів.

— Спорт і Тернопільщина – наскільки ці поняття взаємно комфортні?

— На сьогодні спорт у всіх областях України в приблизно однакових фінансових умовах, за винятком хіба Києва й Одеси, практично всім від Радянського Союзу в спадок перейшла однакова застаріла спортивна інфраструктура і всі відчувають принцип «залишкового фінансування» галузі.

Наші переваги – Тернопіль має зручну логістику в межах Західної України. У радіусі 140 км розташовані п’ять обласних центрів, тут неабияк зручно проводити змагання.

Другою перевагою є Тернопільський став, як центр для підготовки спортсменів з водних видів спорту. Мене не покидає мрія культивувати тут академічне веслування.

Ще одна перевага – Кременецькі гори, де розташована єдина в Україні санна траса. І хоч вона не відповідає сучасним стандартам санного спорту, щоб проводити офіційні змагання, для тренувань цілком придатна. Також у Кременці є комплекс трамплінів зі штучним покриттям (15, 30 і 40 метрів). Що теж є спортивною родзинкою області.

Крім того історично на Тернопільщині дуже сильний біатлон, який почали розвивати з 70-их років. Із 80-их у с. Підгородне Тернопільського району функціонує  потужна база, де виросла ціла плеяда талановитих біатлоністів. Десь половина національної збірної України – вихідці або вихованці тернопільського біатлону.

— Ви викладали політологію у Технічному коледжі ТНТУ імені Івана Пулюя. Як оцінюєте політичне життя Тернополя сьогодні?

— Активно ним цікавлюсь, приймаю участь у політичних процесах, але для мене політика – не самоціль, це теж інструмент. Якщо у політичних баталіях, зокрема під час виборів, викристалізовуються однодумці, намагаюся «заразити» їх своїми ідеями, планами, проектами, використовую їх потенціал, ресурси для досягнення прозорих цілей у своїй галузі.

Складну політичну ситуацію в країні можу пояснити тим, що в Радянському Союзі домінувала одна політична партія, ротація еліт не відбувалася роками. На даний час у Тернополі потрохи формується політична еліта з реалізованими конкретними проектами за плечима.

— Сьогодні багато говорять про позачергові парламентські вибори. Що Ви думаєте з цього приводу?

— Соціологи помітили, що кожні наступні вибори завжди гірші, ніж попередні. Насправді усе пов’язано не з якістю тих, кого оберуть, а з якістю самих виборців, які надто повільно еволюціонують. Вважаю, зараз немає змісту в переобранні Верховної Ради. Зазвичай, вибори оновлюють парламент орієнтовно на 30%, як виняток – на хвилі Майдану – останні вибори оновили склад Верховної Ради на 50%. Україні, як ніколи, зараз важливо розвиватися, нарощувати економічну і військову міць. Вибори ж можуть сильно відволікти від цього, дати нагоду ворогу вдарити в найвразливіше.

— Знаю, Ви родом із села Підгородне. Як на Вас вплинуло Ваше походження?

— Народився і провів дитинство у цьому селі, тут проживає рідня, звідси друзі дитинства. Моє життя, де б не жив, завжди буде пов’язане з Підгороднім. Два ключові об’єкти тут – стадіон, де часто з друзями грали у футбол, і біатлонна база. Я був одним з перших у далекому 1983-му, хто почав займатися у секції з біатлону. Коли з Тернополя приїхав тренер і нам, дітлахам, сказали, що взимку для тренувань видадуть лижі – великий дефіцит того часу, – всі “пакетом” побігли записуватися у секцію з біатлону.

Практично весь вільний час молодь проводила тоді на біатлонній базі: вправлялися у стрільбі, на лижах, роликах, займались тенісом, штангою і гирями, бігали кроси. До речі, в сусідніх селах ніде більше не було штанги. Мені і досі сниться активне дитинство…

— Вікторе Степановичу, а чи не зростає зараз на Тернопільщині нова Олена Підгрушна?

— Впевнений, так. Можливо, навіть не одна. Просто в спорті нічого не відбувається швидко. Аби з’явився чемпіон, треба знайти не тільки талановитого спортсмена, але і талановитого тренера, які працюватимуть в ідеальному тандемі. У нашій школі біатлону є ряд сильних тренерів.  Найбільше надій нині покладаємо на Анастасію Меркушину, яку нині тренує її мама. Вони приїхали у Тернопільську область зі Сходу, купили будинок у Підгородньому, тут живуть і тренуються. Настя, переконаний, не раз порадує тернополян виступами у черговому олімпійському циклі.

— До речі, як тернополяни цьогоріч проявили себе на Літніх Олімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро?

— Тернополяни вже завершили свої виступи на Олімпійських іграх. Наш віндсерфінгіст Олександр Тугарєв закінчив виступи 24-им — це непоганий результат. До олімпіади його рейтинг був на 50-их позиціях у світі, нинішнє 24-те місце – переконливий прогрес. Це вже другий вітрильник, який поїхав на Олімпійські ігри з Тернополя. Раніше їздила Ольга Маслівець, сьогодні, проживаючи в Криму, вона виступає за Росію. Восьме командне місце у фехтуванні на шпагах виборола тернополянка Олена Кривицька, вважаю, це достойний результат, цього ж року вона в команді стала бронзовою призеркою на чемпіонаті світу.

— Над чим зараз працюєте в управлінні у справах сім’ї, молоді, фізкультури і спорту Тернопільської ОДА?

— Найбільш глобальний проект – реорганізація дитячих юнацьких спортивних шкіл Тернопільщини. Сьогодні по всій Україні багато ДЮСШ перебувають у приватній власності громадських організацій, які є, часто, зацікавлені лише у майні, але не в долях тренерів і вихованців ДЮСШ. Отримавши колись у свою власність спортивну інфраструктуру від держави, ці громадські організації, не повинні наживатися на її продажі, знищуючи те, чого не створювали. Держава мала б повернути під контроль ці об’єкти і захистити ДЮСШ.

Щодо тренерів, то ми зацікавлені не в імітації роботи, а в конкретному результаті. Документуючи людей, які насправді не відвідують їхні секції, такі “педагоги” забирають ресурс у реально продуктивних і відповідальних фахівців.

Ми почали мову про майно і тренерів, але насправді у пріоритеті – діти. Якщо школяр ДЮСШ на місяць перестає займатися спортом через бюрократичні перешкоди, спортивний результат тієї дитини починає падати, вона втрачає мотивацію. Високий шанс, що учень не повернеться у спорт.

Люди, які ніколи не мали справи з ДЮСШ, можуть думати, що йдеться про факультатив чи додаткові уроки фізкультури. Слід розуміти, що ДЮСШ – це рівень резервного спорту. Тобто кращі з них мають поповнити національні збірні у своїх видах спорту. Тут навчаються діти, націлені бути власне спортсменами. Можливо, далеко не всі стануть професіоналами, але саме тут виростають кандидати для майбутніх Олімпіад.

— Чи знаходите Ви сьогодні час для власних тренувань?

— Так. Моя задача-мінімум на тиждень – три тренування, максимум – 5. Виступи в любительському бодібілдингу можуть тривати до досить літнього віку, тому, якщо зможу знайти час для більш ефективних тренувань, із задоволенням прийму участь у змаганнях разом із дружиною.

— Чим корисний бодібілдинг і фітнес?

— У кожному виді спорту є своя “родзинка”, і жертва, на яку слід піти. Я не популяризую конкретно свої види спорту, натомість популяризую спортивний підхід до життя – працювати, вправлятися, розвивати тіло і розум, духовну складову. “Родзинка” бодібілдингу – коли ним займаєшся, всі це бачать у зовнішності. Такий плюс може виявитися мінусом для тих, хто боїться публічності.

— Сина залучаєте до професійного спорту?

— Ми з дружиною вже назбирали відро медалей (усміхається, – ред.), і там є внесок нашого сина, якому зараз 8 років. Перші медалі він отримав на Чемпіонаті України і Чемпіонаті світу, змагаючись в категорії фітнес-кід. Спробував фрі-файт, двічі виступав на турнірах, а сьогодні займається у секціях карате і плавання, де теж вже мав кілька успішних змагань. Ми з дружиною не мріємо, щоб син став професійним спортсменом, нам важливо, щоб він був здоровим і розвивався гармонійно.

—  У дитинстві хто зі спортсменів світового масштабу був цікавий Вам?

— Серед спортивних “ікон” – передусім, Арнольд Шварценеггер, бо він був найпершим, а ще Брюс Лі, Джекі Чан. У віці 12-15 років, коли в Тернополі почали відкриватися відеосалони, передивлявся фільми з цими акторами по кілька разів, цитував багато діалогів.

Насправді на мене вплинуло багато людей, але ніколи не створюю собі кумирів. Захоплююсь їхніми досягненнями, але можу оцінити і негативи.

— Дякую за розмову, Вікторе Степановичу. І бажаю успіхів у добрих намірах! 

                 Розмовляла Ірина Юрко.

                 Фото автора.