Деталі Тернополя. Сходи – місце зустрічі поколінь

Місто ззовні та зсередини — ніби окремі світи. Ззовні — галасливе, метушливе, а зсередини — тихе, спокійне. Особливо, якщо мова йде про центральну частину, де збереглися старі будинки, в яких теплиться минуле.

Відчиняєш двері під’їзду, піднімаєшся сходами. Вони ніби осердя будівлі. Сходи різні: десь вони — заповнюють чи не весь внутрішній простір, а десь — маленькі, компактні. Кладеш руку на поручні й ніби чуєш, як ті вібрують від усіх попередніх доторків. Ну бо є щось у тому символічне – у відчутті того, що й ти, як і багато-багато інших людей, піднімаєшся цими сходами, можливо, навіть у тому ж ритмі. І, якщо вірити одному з мислителів, котрий стверджував, що пізнання місця/міста здійснюється через його сходження/проходження, то так – саме тут і єднаєшся з поколіннями тернополян, потрапляєш на їхню хвилю.

А ще розглядаєш те, що бачили вони. Балясини: вишукані з ретельно опрацьованими деталями. І шкодуєш, що час прискіпливої уваги до дрібниць відійшов у минуле. Ось листочки, котрі ніби тріпочуть на вітрі, ось — абстрактні візерунки, а тут — варіації на геометричні теми.

У старих під’їздах проймаєшся пієтетом до витонченості, ставленням до речей як до витвору мистецтва… Звісно, я гіперболізую. Очевидно ті, хто жив сотні років тому, й собі міркували, що золотий вік уже відійшов. А отже, сходили-піднімалися сходами без особливого трепету, і балясини були просто функціональною одиницею.

Усе ж флер минулого дуже привабливий. Він кличе мандрувати середмістям, зазираючи в нього, розглядаючи. Це схоже на полювання за деталями, котрі розповідають про Тернопіль більше за історичні праці. І саме так можна відчути його справжню суть. Адже та видима частина Тернополя — із повсюдними вивісками і рекламою на стінах, пофарбованими у «дикі» кольори фасадами — тільки личина. І, сподіваюся, місто колись її позбудеться.

Анна Золотнюк.