Казка про Любомиру Бойцун і Тернопіль від Тараса Циклиняка

Розмови зі Любомирою Бойцун про давній Тернопіль та матеріали, котрі оповідають про тернопільські підземелля, вийшли у книжці «Спомини бабці Кавунихи» Тараса Циклиняка.
Цю, п’яту частину, серії «Дитинство Тернополя» днями представили у тернопільській книгарні «Є», модерував захід Юрій Матевощук.

— Якби не «Тернопіль у плині літ» Любомири Бойцун, я би тут не сидів і не розповідав би про свої видання, пов’язані з минулим Тернополя. «Спомини бабці Кавунихи» — подяка пані Любомирі за це та спроба створити домашнє, тепле відчуття Тернополя, — розповідає краєзнавець Тарас Циклиняк. — Я тривалий час намагався достукатись до Любомири Бойцун, аби поспілкуватися з нею, щоби розпитати й уточнити багато речей, але вона мене «бортанула», не сказавши так чи ні — тоді до неї часто звертались за різноманітними коментарями та поясненнями, очевидно, їй це, очевидно, набридло. Поспілкуватись із нею вдалось у дві тисячі чотирнадцятому через Андрія Куляна, котрий надумав зняти фільм про Тернопіль. Ми зустрілись у пані Любомири вдома на Загребеллі. Я одразу зрозумів, що це буде дуже важка розмова. Я людина, котра намагається все згладити, а вона досить різка. Не там наголос поставиш, і вона вже дивиться на тебе так, ніби ти не з-за Збруча приїхав, а з Сибіру, бо ти не тямиш ні контексту, ні деталей. Уточнюєш щось, а вона відповідає: «А ви що, того не знаєте». Наше спілкування тривало години зо дві. Після неї Любомира Бойцун сказала: «Хлопці, з вами дуже цікаво розмовляти».

Тарас Циклиняк розповідає, що у проєкті «Дитинство Тернополя» є доволі речей, котрі доводиться завуальовувати, «щоби не получити в писок», але в розмові з Любомирою Бойцун подав 98-99% із того, про що вони говорили.

— У цій книжці є купа фактажу — хто автор вітражів парафіяльного костелу, скільки для нього потрібно було кубів каменю, яку будівлю під час війни зруйнував снаряд, та ще бозна що — заплющуєш очі і літаки літають, бомблять; а є дуже прості речі: «Я була маленька і дуже файно вбрана, тому що мама вміла сама мені все зробити», — провадить мову далі Тарас Циклиняк.

Пані Любомира знала Тернопіль з розповідей та документів. вона була корінною тернополянкою та все життя присвятила архівній справі.

— Пишучи цю книжку, я хотів створити казочку про бабцю Кавуниху, котра зубами в той Тернопіль вчепилася. Любомира Бойцун — тернополянка в четвертому чи то й в п’ятому поколінні, вона мала відчуття того, що місцева, добре розуміла долю своєї родини та все життя присвятила архівній справі. Вона казала: «Я кавуниха» (так колись називали тернополян — А. З.), — розповідає Тарас. — «Тернопіль в плині літ» — результат її виснажливою, клопіткої, скрупульозної роботи, але на превеликий жаль, у цій книжці вона не сказала дуже багатьох речей. Мені би хотілось, аби це видання ніколи не зникало з полиць книгарень та було на поличках усіх, кому Тернопіль не байдужий.

Окрім бесіди Тараса Циклиняка з Любомирою Бойцун, у книжці подана текстова версія інтерв’ю для ТТБ, котре у пані Любомири взяла Лілія Лобур, і розмова з подружжям Василя та Уляни Ванчур, у чиєму видавництві «Джура» у 2003 році вийшов «Тернопіль у плині літ».

Інша складова «Споминів бабці Кавунихи» — матеріали про тернопільські підземелля. Її склали документи й розповіді людей, котрі в повоєнні роки бували там.

— Ці матеріали — тільки малесенький клаптик підтвердження та розуміння, що вони підземні ходи були. Любомира Бойцун говорила про них дуже обережно: «Може, були, а, може й ні». На підтвердження того, що таки були, я подав повоєнне дослідження тої частини підземних ходів, котрі пролягали під Старим ринком. Є й газетні замітки двадцятих-тридцятих років, опубліковані у книжці Чеслава Бліхарського, приміром, на вулиці такій-то провалилась земля, — розповідає краєзнавець. — Багато матеріалів знаходились самі. Якось мене перестрів Володимир Іващук і сказав, що має для мене щось. Це були повоєнні дослідження тернопільських підземель під грифом «Секретно». І там прочитав, там почув, співставив і вималювалась цілісна картина — можна стверджувати, що у Тернополі є кілька десятків будинків із підвалів яких можна вийти до підземель. Ніякого сумніву нема, що стара синагога, Надставна церква, старий замок, кафедральний собор були об’єднані переходами, вони ж пролягають під вулицями Валовою та Сагайдачного, одна з крайніх точок підземель, яка мене дивує, розташована на вулиці Острозького. Навіть твердження, що цими ходами можна було вийти до Загребелля, не позбавлене сенсу — є спільні моменти в розповідях людей, котрі ніколи не перетинатися і брехати їм нема для чого. Нині ходи занедбані, перемуровані, пересипані.

Анна Золотнюк.

Фото авторки. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *