«Таємниці Індії — недоступні для тих, хто проводить там менше часу, ніж все життя», — тернополянин Вадим Явич про мандрівку в країну контрастів

Тернополянин Вадим Явич (Vadym Yavych) нещодавно повернувся із тривалої мандрівки в далеку і загадкову Індію. Впродовж двох місяців він подолав майже 6 тисяч кілометрів, відвідав два десятки міст. Вражень — на години розмов, однак Вадим спробував розповісти про мандрівку і для читачів Facebook. Свій пост він дозволив опублікувати і на “Погляді”:

Скільки потрібно часу, щоб зрозуміти країну? Я пробув в Індії без кількох днів два місяці, проїхав близько 5,5 тис. кілометрів, відвідав два десятки міст, познайомився із, мабуть, сотнею людей. Все, що можна було пробувати, я спробував; все, що можна було робити, я робив. Але чи можу я тепер сказати, що знаю Індію і її людей? Відповідь, як на мене, очевидна. Може, я і зміг осягнути якісь окремі крихти із всієї палітри цієї величезної країни, але весь її шарм і всі її таємниці назавжди залишаться недоступними для будь-кого, хто проводить там менше часу, ніж все своє життя.

Якби мене зараз запитали, як я відношусь до Індії, я, відверто кажучи, навіть не знав би, що відповісти. Занадто багато почуттів і занадто багато протиріч. Один з моїх нових випадкових знайомих дуже точно висловив своє ставлення, сказавши, що любить Індію так само сильно, як і ненавидить. Я ще не можу сказати, в який бік схиляються шальки моїх терезів, але вони точно не посередині.

Я, звичайно ж, не сподіваюсь на об’єктивність. Істина завжди є в очах спостерігача. Все написане тут – це лише мій власний досвід, власні враження, власні спостереження і власні думки, якими просто-напросто хотілось поділитись.

Тому і пропоную вашій увазі свої Історії з Індії.

1. Індія просто неймовірно різноманітна у тому, що може запропонувати. Природа навколо змінюється так швидко, що часом важко зрозуміти: ти переїхав нічним автобусом в інше місто чи якось випадково потрапив на літак і перелетів на інший континент. Сьогодні тебе сліпить гаряче сонце в пустелі біля Джайсалмеру, а через два дні вже вдягаєш теплий одяг і закриваєшся від вітру біля озера посеред гір в Удайпурі. Сьогодні ходиш босими ногами по м’якому піску на пляжі Гоа, а завтра — лізеш в кросівках на вершину кам’янистої скелі в Хампі. Сьогодні дихаєш свіжим повітрям, проходячи повз чайні плантації в Уті, а після нічного переїзду зриваєш морські лілії, пливучи на човні через тропічні канали в Аллеппей.

Те саме можна сказати і про культурну спадщину. Храми, замки, форти, мечеті, руїни, церкви, палаци. Деколи мені здавалось, що можна просто взяти карту Індії, ткнути пальцем в будь-яку точку і в радіусі 100 км. від цієї точки обов’язково знайдеться щось цікаве.

Додайте до цього той факт, що в Індії все відрізняється від того, до чого ми з вами звикли. Культура, релігія, одяг, звичаї, музика, їжа – все для нас нове, все незвичайне, колоритне і захоплююче.

Все це разом робить Індію одним з найбільш туристично привабливих місць на планеті. Я навіть часто ловив себе на думці, що після цих двох місяців мені трохи страшнувато їхати ще кудись: важко уявити, що ще такого можна побачити, чого я не бачив там.

2. Якщо ви колись в когось запитаєте, яка Індія, вам обов’язково скажуть, що Індія – це країна контрастів. І це, звичайно ж, правда. Просто часом важко повірити наскільки.

Мене це усвідомлення найбільше пройняло в Агрі. Справа в тому, що там розташований Тадж Махал, який я без тіні сумнівів і з неймовірним трепетом можу назвати найкрасивішим, що я коли-небудь бачив. Пройшовши крізь основні ворота, ще кілька хвилин не міг повірити, що те, що зараз бачу, існує насправді. Так, Тадж Махал вражає і вражає до глибини душі.

Але через дві години після цього я вештався в іншій частині Агри і випадково забрів на вулицю, яка теж мене вразила, але вже трохи по-іншому. Коли я подивився довкола, то зрозумів, що лайно на тій вулиці було буквально ПОВСЮДУ: лайно горами лежало на землі, лайно посортоване стояло на поличках на стінах, лайно текло в воді в каналі посеред вулиці, і все, що мені на той момент залишалось, – це просто дякувати, що лайно не падало на мене з неба.

Часом важко повірити і зрозуміти, що безмежно красиве існує посеред безмежно огидного, але в Індії тобі не залишається нічого іншого крім того, щоб з цим змиритись.

3. В Індії дуже часто надзвичайно важко досягти того, щоб тебе зрозуміли.

Коли я туди їхав, то очікував, що проблем з цим не буде, бо всі краще чи гірше, та все ж говоритимуть англійською. Але на практиці все виявилось інакше. Просто колосальна кількість людей, не тільки в селах, але і в великих містах теж, не знає англійською жодного слова. Але врешті-решт, як можна вимагати в людей знання іноземної мови, якщо 25% всього населення Індії досі неписемне. А це, на секунду, кожен четвертий.

Більше того, індуси в менталітеті мають одну дивну рису: вони ніколи не покажуть вам, що чогось не розуміють. Вони будуть махати головою, говорити “а” або “ачча”, показувати в випадковому напрямку, коли ти пробуєш розібратись, куди тобі йти, або в кращому випадку просто посміхатись. Але прохання повторити, уточнити чи спроби розібратись ти від них не отримаєш.

Додайте до цього всього колосальну різницю в жестикуляції між ними і західними людьми і на виході ви отримаєте купу курйозів, роздратувань і непорозумінь.

Але такі проблеми виникають не тільки в іноземців. Часом в ці самі пастки потрапляють і самі індуси. Справа в тому, що кількість офіційних мов в Індії – 22, кількість основних мов – близько 120, а якщо рахувати всі діалекти і мови віддалених груп, то число це доходить вже до 1500. Крім того, різні культурні особливості спілкування можуть сильно відрізнятись від регіону до регіону. Все це, звичайно ж, результує в постійні непорозуміння між представниками різних частин країни. Один індус описав цю ситуацію так, що в мене мало мурашки по тілу не пішли: “Дуже часто ми виявляємось іноземцями в своїй власній країні”.

4. Одна з найголовніших проблем Індії – це, звичайно ж, перенаселення. Я був вражений, коли дізнався, що ще лише 50 років тому в Індії проживало менше 600 мільйонів людей. Тобто всього за 50 років її населення більше ніж подвоїлось! В такій ситуації як би швидко Індія не розвивалась, пройдуть ще десятиліття і століття, поки прогрес дістанеться найнижчих верств індійського суспільства.

Навіть просто подорожуючи там, цей тиск ти відчуваєш на собі мало не кожного дня. Через таку величезну кількість людей і через високу кучність населення від шуму і суєти нікуди не втечеш і навіть в невеликих містечках і селах часто буває важко знайти хоч трохи спокою.

Цікаво, що багато індуїстів вважає, що представники їх релігії вже давно нормалізували народжуваність, і скаржаться на мусульман, які нібито досі навмисно народжують по 8-10 дітей з ціллю збільшити свою частку в населенні країни (на даний момент в Індії проживає близько 80% індуїстів і 14% мусульман).

5. Індія просто страшенно брудна. Брудна до такої степені, що дуже часто “краєвиди”, які тобі доводиться бачити на вулицях, буквально вражають. Згадайте ту саму Агру, про яку я писав раніше.

Починається все, звичайно ж, з того, що сміття прийнято викидати, де попало. Так, наприклад, коли індуси їдять щось в потязі, всі відходи, папірці, упаковки вони викидають просто на підлогу в себе під ногами. Те саме на вулиці: сміття валяється на кожному сантиметрі кожної обочини.

Крім того, в Індії величезна кількість нічийних корів, які без нагляду тиняються по вулицях, їдять сміття і, звичайно ж, де попало залишають за собою побічні продукти своєї життєдіяльності. Тим самим займаються і міріади бездомних собак. Тому в Індії ще небезпечніше, ніж в інших країнах, ходити по вулиці, втупившись в смартфон: або зіб’є якийсь маніяк на скутері, або просто-напросто в щось наступиш.

Але що в цьому плані вражає найбільше, так це те, що в Індії абсолютною нормою вважається справляння нужди в першому ж ліпшому місці. Величезна кількість індусів досі не має доступу до нормальних туалетів і хоч влада і намагається повсюди будувати публічні вбиральні, ми знову повертаємось до того, що до такої колосальної кількості населення донести прогрес надзвичайно важко. А тому коли ти проходиш повз якийсь пліт посеред міста, то можна грати в свого роду гру і пробувати вгадати, скільки ж чоловік там справлятиме нужду цього разу (зазвичай від одного до чотирьох).

А тепер уявіть, що все вищеописане відбувається одночасно, додайте до цього той факт, що в великій частині будинків в Індії досі немає каналізації, а тому всі відходи протікають по спеціально виритих по боках вулиць каналах, і ви отримаєте типовий антураж більшості індійських кварталів.

6. Індійське суспільство важко назвати толерантним. Століттями тут існувала дискримінаційна система каст, яка поділяла суспільство на різні групи, диктуючи хто яку роботу може чи повинен виконувати і наділяючи людей тим чи іншим набором прав (або, відповідно, забираючи їх в них). Більше того, під чотирма основними кастами сформувалась також каста “недоторканих”, в яку потрапляли люди так би мовити найнижчого ґатунку і до яких представникам інших каст буквально було заборонено торкатись (звідси і назва). З часом дійшло до того, що багато хто почав навіть виділяти недоторканих в окрему етнічну групу поряд з індуїстами і мусульманами.
Звичайно, сьогодні офіційно каст в Індії вже немає і будь-яка дискримінація заборонена на законодавчому рівні. Але сотні років історії і поведінкових паттернів так просто не витреш. А тому така сегрегація до цього часу дихає в спину більшості жителів Індії.

Окремо в цьому контексті варто згадати про відношення до жінок. Своїм сексизмом Індія славиться на весь світ. Тут грають роль і релігійні, і культурні фактори. В багатьох індійських сім’ях – народження хлопчика набагато бажаніше, ніж народження дівчинки. Дуже часто діти різних статей отримують від батьків абсолютно різне ставлення. З того, що мені говорили, в багатьох селах і досі не розуміють, навіщо взагалі дівчат віддавати в школу.

У подружньому житті залежно від релігійної строгості часто може доходити до того, що жінці просто-напросто заборонено виходити з дому. На одному з вокзалів я зустрів американську дівчину, яка тиждень прожила в індійській сім’ї. З її слів вона сама чула, як свекруха холоднокровно говорила невістці, що свою сестру, яка живе в сусідньому домі, та більше ніколи не побачить.

Відверто кажучи, подорожуючи Індією, я часто не міг зрозуміти, що я бачу: сексизм чи намагання спокутувати свою провину за сексизм. На вокзалах для чоловіків і жінок окремі черги, в поїздах і метро є окремі вагони для жінок (при цьому перебування їх в звичайних вагонах не заборонене), квитки на автобус для жінки можуть коштувати дешевше, ніж для чоловіка, і так далі.

Та й просто вийшовши на вулицю, ви побачите якийсь дивний дисонанс: 9 з 10 жінок носять традиційних одяг в той час як 9 з 10 чоловіків носять джинси, брюки, сорочки і футболки. Скільки я не пробував випитати в місцевих, чому це так, жодної внятної відповіді я так не отримав.

7. В Індії треба вчитись бути терплячим. Навіть самі індуси жартують, що є нормальний час, а є індійський час. Якщо тобі кажуть, що йти кудись 5 хвилин, значить йти туди насправді хвилин 15; якщо кажуть, що їжа буде за 10 хвилин, значить чекати насправді ще пів години; якщо кажуть, що човен буде за 15 хвилин, то ти, швидше за все, маєш ще достатньо часу сходити кудись поїсти.

Зі всіх потягів, якими я за два місяці їхав, жоден, і це я кажу без перебільшення, жоден не прибув вчасно. Запізнення були від 15 хвилин до 2 годин – це вже як карти ляжуть. І це мені ще, в принципі, щастило, бо я чув історії від людей, в яких ламались всі плани, бо їх потяги запізнювались на 13 годин і більше.

Крім того, Індуси в загальній своїй масі ніколи нікуди не спішать і взагалі не розуміють, що це таке і навіщо це робити. Коли я після важкого і довгого дня забіг в магазин, щоб запакувати свою посилку додому, і коли там побачили, що я сильно нервуюсь і ледь можу стояти на місці (до закриття пошти залишалось пів години, а відправити її наступного дня вже не було можливості), то ніхто з них не почав хоча б демонстративно рухатись швидше. Натомість, все, що я отримав, – це ті самі повільні рухи, нерозуміючі погляди і поблажливі посмішки. В той момент ми помінялись ролями і вже я став для них видовищем, а вони стали туристами. Homo Westernicus – людина західної цивілізації, людина котра спішить.

8. Якщо ти біла людина, яка подорожує в Індії, то ти мусиш звикати до того факту, що на тебе постійно зі всіх сторін хтось дивиться. І дивиться не нишком, ховаючи погляди коли ти його помітив, а дивиться твердо, впевнено і нагло. Деколи від цих поглядів стає моторошно, бо часом важко сказати, що ховається за тими важкими очима і сумним лицем.

Враховуючи довге колоніальне індійське минуле і сильно розвинену туристичну галузь, я думав, що до іноземців тут вже давно звикли. Але навіть зараз ти часто почуваєш себе туристичною пам’яткою, коли ловиш на собі зацікавлені погляди і коли до тебе в туристичних місцях кожні кілька хвилин підходять групки людей, щоб зробити з тобою селфі (добре якщо вони про це хоча б просять спочатку).

Пройде ще багато років поки індуси позбудуться своїх пост-колоніальних упереджень. А поки для багатьох з них біла людина – це обов’язково багатий і забезпечений лорд, для якого гроші, як туалетний папір.

До речі, з цієї самої причини з’являються теж і всім відомі проблеми з торгашами, які часто називають ціну вдесятеро а то і більше разів вищу нормальної. Тому попередньо не взнавши, що скільки має коштувати, йти щось купувати дуже небезпечно. Стандартна схема: тобі називають ціну вчетверо більшу адекватної, ти скидаєш її вдвічі, думаєш, який же ти крутий чувак, а потім взнаєш, що тебе все рівно сильно розвели. Скільки ж разів я бачив в очах або ж напряму чув від індусів фразу “ти білий, ти можеш собі це дозволити”.

Добре, що в них хоч на всіх магазинних товарах на упаковці вказана роздрібна ціна, бо якби мені доводилось торгуватись за кожну пачку печива, я за два місяці просто втратив би здоровий глузд.

9. В Індії немає нічого безкоштовного. З часом це розуміють всі, хто туди приїжджає. Просто комусь за це доводиться заплатити більше, а комусь менше. Хтось з доброю усмішкою пропонує вас підкинути? Очікуйте в кінці за це заплатити. В якомусь туристичному місці хтось доброзичливо починає вам без вашої згоди щось розповідати чи показувати? Чекайте прохання про чайові. Веселий чоловік підходить до вас, питає, куди вам треба, і розповідає, як туди добратись? Після цього він обов’язково потягне вас в свій магазин.

Ці речі дуже часто доходять просто до абсурду. Одного разу в невеликому містечку я натрапив на церемонію вінчання просто неба. Ну став я собі збоку; дивлюсь, нікого не чіпаю. Тут хтось з учасників церемонії помічає мене і запрошує підійти ближче, подивитись на молоду пару, зробити фотографії. Я, звичайно ж, за. Культура, досвід і все таке. Але через хвилини дві чую, що мене смикають за руку, і, повертаючись в ту сторону, отримую в лоб запитання “How much?” Чесно скажу, спочатку я не зрозумів, що від мене хочуть, а тому їм довелось ще кілька разів повторити ту саму фразу, поки до мене не дійшло, що в мене вимагають грошей просто за те, що я кілька хвилин дивився на весілля. А коли я в легкому шоці пробирався через натовп, щоб звалити звідти, люди штовхали до мене своїх дітей, щоб я їх сфотографував і, звичайно ж, дав їм за це грошей.

Мушу зізнатись, що в таких умовах дуже швидко виробляється упередження щодо місцевого населення, і вже через тиждень чи два навіть якщо хтось і починає з тобою говорити з абсолютно щирими намірами (рідко, але таке все ж буває), перші 10 хвилин ти тільки те і робиш, що пробуєш визначити, де ж тут пастка.

10. Писати про рух транспорту в Індії – справа невдячна. Все рівно без відео ту атмосферу передати неможливо. Колись я мав необережність в когось запитати, які тут правила дорожнього руху, і отримав цілком очікувану відповідь, що ніяких. Єдині речі, що мають тут силу, – лівосторонній рух і світлофори. А далі кожен виживає, як може.

В таких умовах індуси знайшли свій вихід з положення: вони просто постійно сигналять. Сигналять, щоб дати знати, що йдуть на обгін, щоб попросити посунутись, щоб показати, що повертають, щоб дати знати, що вони виїжджають з-за сліпого повороту, і ПРОСТО ЩОБ ДАТИ ПРО СЕБЕ ЗНАТИ. Знову ж таки, згадайте про те, що індусів дуже багато, візьміть до уваги те, що кожен водій сигналить в середньому, мабуть, разів двадцять за хвилину, і зрозумієте, що майже на кожній більш-менш проїзній вулиці зранку до вечора звучить безперервна сигнальна какофонія.

Цікаво, що між містами на трасах ситуація приблизно така сама. В Індії ви навіть вночі не будете їхати по пустій до розі: потік машин в обох напрямках майже безперервний.

В цій ситуації найстрашніше їхати на місцевих міжміських автобусах. Більшість їх водіїв просто якісь скажені, бо побачивши, що машина перед ними їде на кілька кілометрів за годину повільніше, ніж вони, протриматись в своїй смузі вони можуть максимум секунди три. Далі іде виїзд на зустрічну, абсолютно незважаючи на те, є там хтось чи ні. І виходить, що водії, які їдуть в протилежному напрямку, змушені з’їжджати мало не на обочину, щоб уникнути зіткнення.

Як в таких умовах половина всіх водіїв за кілька років водіння не розбивається на смерть – це для мене загадка. Але за два місяці я бачив лише один мінімальний дорожній інцидент. Очевидно, що такий порядок речей являється для них абсолютно закономірним і зручним і повністю їх задовольняє.

Це, звичайно, лише мала частка того, що можна було тут написати. Та скільки б я не писав, передати ті відчуття – місія просто нездійсненна. Досвід тому і є досвідом, що про нього неможливо розповісти, його потрібно прожити. Сьогодні для більшості з нас так просто дізнаватись про інші країни, розглядати фотографії, читати статті, дивитись відео. Але коли сам опиняєшся посеред того середовища, коли сам мусиш з ним взаємодіяти, то розумієш, що все, що ти собі уявляв до того, – це як тонкий шар льоду на поверхні озера; шар, за яким ховається вся суть і глибина, шар, який легко ламається під тиском справжньої реальності, випускаючи назовні все, що знаходиться на рівнях менш очевидних. І єдиний шанс торкнутись до цієї реальності – приїхати туди самому і відчути це все на власній шкурі.

Фото Вадима Явича.

загрузка...

Comments are closed.