Студентка з Тернополя Юлія Бандрівська: «Немає непотрібних знань, є невикористані можливості»

На моє прохання назвати слово, яке найточніше її характеризувало б, студентка п’ятого курсу медичного факультету ТНМУ ім. І. Я. Горбачевського Юлія Бандрівська, не задумуючись, відповіла: «Активна!» – І з усмішкою додала: «Всі її знають, всюди вона є». Нині важко повірити, що ще зовсім нещодавно, на перших курсах, як зізнається сама Юля, вона… всього боялася. Як вдалося їй трансформуватися з надміру скромної дівчини у студентську активістку? «Головне – не обмежувати себе та не надто перейматися думкою інших», – переконана Юля.

– Юлю, нині без активної позанавчальної роботи в університеті ви не уявляєте свого життя. Що цікавить і приносить задоволення понад усе?

– Стараюся зайнятися різними напрямками діяльності в медичному університеті. Передусім навчаюся на державній формі, отримую стипендію. Водночас є членом студентського наукового товариства, очолюю студентський влог «Outlook». У соціальній мережі публікуємо всі новини, зібрані з університетських ЗМІ, деканату та студентського парламенту, – підсумовуємо їх і подаємо у більш спрощеній формі. Розміщуємо також розважальні відео, проводимо конкурси. Дуже тішить, що «Outlook» стає дедалі популярнішим. Скажімо, останнім часом в університеті ми започаткували такий тренд: якщо хтось зі студентів зорганізовує якусь подію, робить про це рекламне мінівідео.

Окрім того, я є організатором студентського квесту. Вже впродовж трьох років поспіль разом з однодумцями зорганізовуємо таку гру: студентській команді потрібно перебігати зі станції на станцію і на кожній виконувати завдання. Мета цієї гри насамперед – зібрати людей з різних факультетів, курсів, національностей та з різними інтересами й об’єднати їх у команди, щоб вони навчилися працювати разом. При проходженні цих станцій студенти виконують не надто складні завдання, та водночас розвивають у собі лідерські якості, вміння вислуховувати думку іншого, працювати в команді. Приємно, що попит участі у квесті щороку зростає.

Узагалі, стараюся пробувати себе у різних напрямках в університеті. Керуюся таким переконанням: немає непотрібних знань, є невикористані можливості. Але ще на першому-другому курсі боялася спробувати щось нове. Чому? Боялася осуду, вважала, що в мене має бути якесь певне місце й воно повинне мене обмежувати. Але насправді світ багатогранний, і ніхто не осудить тебе за те, що ти щось пробуєш, помиляєшся, а потім пробуєш знову. Зрештою, навіть якщо й осудить, то й що? Через сприйняття інших не повинні замикатися у собі. Нині, вважаю, я вже є якимось прикладом для інших у тому, як розпочати щось нове, й головне – не обмежувати себе. А на першому курсі я була дуже скута – боялася всього!

– Яким чином відбулася така переміна? Пригадуєте ту мить?

– Найбільш переломним моментом для підвищення самооцінки став четвертий курс, коли я склала «Крок» і зрозуміла, що досягла успіху в навчанні. Підштовхнула ж мене стати активнішою якось на літніх школах Наталя Євгенівна Лісничук, керівник відділу міжнародних зв’язків. Вона сказала мені таку фразу: «Юлю, не нав’язуй собі чужі інтереси, берися за те, до чого маєш здібності. Тобі ж подобається відео – то й роби його». Наталя Євгенівна також спонукала мене взятися за вивчення англійської мови, яку я ще донедавна знала не надто добре. На 4-ому курсі почала потрошки розмовляти англійською з іноземцями, також розвивала, удосконалювала свої проєкти. Скажімо, якщо першого року квест був лише в адміністративному корпусі, в ньому було 9 команд та 13 станцій, то нині маємо 20 команд, 20 станцій, серед яких навіть краєзнавчий музей, запрошуємо спонсорів, є шикарні призи, команди готуються шалено. В нас є навіть відбір на квест! Так і «Outlook» – у нас сформувалася команда однодумців, що виробила своє бачення. І нині без зайвої скромності можу пишатися тим, що робимо.

– Окрім успіхів у позанавчальній діяльності, можете похвалитися й здобутками у навчанні. Як підтвердження цього – ваша цьогорічна практика у Вроцлавському медичному університеті. До речі, чому ви обрали медицину?

– Я сама з Львівщини, з міста Червоноград. Мої мама й тато – шахтарі. У школі мене захоплювали своєю харизмою вчителі біології та хімії. Власне, саме завдяки особистості цих вчителів полюбила й предмети, які вони викладали. Оскільки ці предмети основоположні для медицини, то довго виш не вибирала. Мій старший брат Михайло закінчив ТНМУ торік, але я свою думку про вступ до медичного університету сформувала ще до того, як він вступив, готувалася впродовж трьох років.

У навчанні я не відмінниця, підвищеної стипендії не отримую. Вчуся так, аби розуміти й знати, а стипендія – це приємний бонус і маленький стимул. А от Вроцлав – це саме результат тієї розмови з Наталією Євгенівною Лісничук. Подумала: чому б не спробувати? Наприкінці минулого року був відбір, причому доволі потужний. Коли дізналася результати, була дуже задоволена. Вважаю, на те, що я опинилася серед 15 студентів 4-5-их курсів, які поїхали до Вроцлава, вплинули моя громадська активність, знання англійської мови й середній бал за навчання.

– Які найяскравіші враження від поїздки?

– Усе дивовижно: і сама практика, і нові місця, і нові люди. Це для мене було так натхненно, наче перше заняття в медичному університеті! Спогади ще дуже свіжі, адже проходила практику у Вроцлаві нещодавно – впродовж серпня. Перших два тижні були загальними для всіх – ми разом ходили на спільні кафедри. Вразило, що першого ж дня відвідали операцію. До того ж нам дозволили допомагати! Наступних два тижні обирали самі, де хотіли б попрактикуватися. Спочатку хотіла обрати стандартно, як більшість дівчат, – гінекологію чи оториноларингологію. Але, врешті-решт, ще з двома п’ятикурсниками опинилися на практиці у хірурга-трансплантолога. Це був надзвичайний досвід! До нас чудово ставилися, все показували, пояснювали. Ми допомагали на операціях. Можна сказати, що в мене був повноцінний тиждень роботи асистента хірурга.

– Можливо, практика підштовхнула обрати хірургію у майбутньому?

– Це дуже цікаво, але надзвичайно складно – передусім фізично. Після такого тижневого режиму збагнула: для жінки хірургія – дуже непросто. Крім того, усвідомлюю, що не завжди може пощастити з командою. Гадаю, оберу щось терапевтичне, ще не визначилася. Крім хірургії, мені цікаві радіологія, акушерство.

– У Вроцлавській клініці не з’являлася думка: мені б після закінчення університету поїхати туди працювати? Ось сказали б вам: «Юлю, для вас тут є місце. Залишайтеся, працюйте».

– Я так чекаю, щоб мені сказали такі слова у нашому університеті: «Юлю, є місце. Залишайся, працюй» (сміється – авт.). Хочу спробувати себе не лише в клінічному напрямку, а й у викладацькій роботі. Думка залишитися за кордоном могла б з’явитися хіба лише через те, що в клініці там інша система. Але ж тут близькі люди, рідні місця. Не передати словами, як легко йти, слухаючи музику, через Старий парк! Звісно, є бажання розвиватися в кар’єрі, але можна це спробувати й тут. Власне, прагну цього.

– Які можете дати поради з власного досвіду: як вийти зі своєї мушлі й розвинути здібності?

– Насамперед знайти те, що вам подобається. Взяти це зерно та його розсіяти, знайти однодумців. Це складно. Мій шлях триває, я й нині шукаю своє оточення, підтримку, хоча однодумців у мене дуже багато. Скажімо, відео люблю з дитинства. Моє відео – це моє бачення того, як ставлюся до події або до людини. Особливо люблю спілкуватися з людьми про те, що вони обожнюють робити, тоді відео дуже надихаючі. «Outlook» – це частинка того, що йде від моєї душі. Люди вже впізнають мене по відео. Приємно, коли підходять і кажуть: «Це твій стиль».

У мене є три позиції, що дають мені натхнення: люди, відеофільми та музика з природою. Багато викладачів, які надихають. Мені дуже подобається, коли з нами розмовляють не лише за навчальним планом. Я навіть записую такі висловлювання викладачів, потім перечитую їх. Це те, що може мотивувати.

Стараюся шукати позитив у всьому. Не треба в серці тримати образ, це зайвий вантаж, що не дозволяє розвиватися. Так, я теж з боягузок. Скажімо, й нині боюся виступати перед людьми, висловлювати власну думку, хвилююся про те, що люди подумають у відповідь на якусь мою дію. Це типово. Але ж якщо я не спробую, звідки буду знати?

Хочу, аби студенти та й викладачі також не зациклювалися лише на роботі та навчанні. Так – це серйозно, відповідально, це потрібно й повинно бути. Але на противагу цьому не повинні забувати, що життя – одне, як банально б це не звучало. Навіщо перетворювати його в рутину? Ти нещасливий? Тоді навіщо все те, що робиш? Треба зупинитися, задуматися й почати робити те, що принесе щасливі миті.

Хочу, щоб студенти не втрачали ті можливості, що в нас є, а можливостей у нашому університеті безліч! Звісно, вони не даються на тарілочці, треба стукати, треба пробувати. І в мене було багато випадків, коли не вдавалося. Я людина активна, але тричі не проходила у студентський парламент, і для мене це було дуже образливо. Та все одно це не заважає мені бути активною. Хочу також, аби якомога більше викладачів, які бачать, що є студенти, які прагнуть спробувати творити щось нове, підтримували їх, мотивували. Позанавчальна робота потрібна! Ні, не для того, аби досягти успіху в навчанні, а радше в житті. Життя одне й ним треба насолоджуватися сповна.

Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА

Джерело: Медична Академія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *