Свій перший день у ТНМУ студентка третього курсу медичного факультету Дарина Шандрук довго згадувала із… жахом

Свій перший день у ТНМУ студентка третього курсу медичного факультету Дарина Шандрук довго згадувала із… жахом. Адже тоді їй, шкільній відмінниці, медалістці, призерці олімпіад, несподівано поставили низьку оцінку з анатомії. Та саме завдяки цьому випадку, впевнена Дарина, вона й стала менторкою.

– Дарино, знаю, що коли ви навчалися у школі, про вас не раз писали тернопільські ЗМІ, адже як учениця ви тоді досягли неабияких успіхів у математиці, постійно брали участь в олімпіадах і навіть представляли Тернопільщину за кордоном. Що ж вас привело в медицину?

– Я цього хотіла ще, мабуть, з першого класу. Здібності до математики передалися мені спадково: бабуся й дідусь по татовій лінії викладали математику, а батько закінчив фізмат. Власне, вони мене запевняли, що не варто змінювати напрямок, радили вступати до КПІ на політехніку, економіку чи програмування. Але моя мрія, що з’явилася в дитинстві, не відступила. Мій дідусь по маминій лінії був дуже талановитим загальним хірургом у Вінницькій лікарні, на жаль, він уже давно помер. А моя бабуся по маминій лінії працювала ендокринологом, пульмонологом, а нині – сімейним лікарем у Вінниці. Коли я народилася, бабуся відразу сказала, що стану лікарем, але її ніхто не слухав. А даремно!

– За математикою не нудьгуєте?

– Аж ніяк. Мені в математиці було легко, але я себе зовсім у тій сфері не бачила, мені це було не цікаво. Вдавалося одне, а захоплювало інше – ось такий парадокс. Так, біологія й хімія мені надзвичайно подобалися, хоча не завжди була з ними, так би мовити, у ладах. Дуже рада, що обрала Тернопільський медичний університет. Жодного разу не пошкодувала, що навчаюся тут.

– Яка спеціалізація вам найбільше до душі?

– Найбільше цікавить гінекологія. Не так, власне, пологи, як планування вагітності. Ця тема для мене дуже цікава, тож хотіла б розвиватися в цьому напрямку.

– Пригадуєте себе першокурсницею? Страшно було?

– Основна моя позанавчальна діяльність в університеті саме й пов’язана з першим курсом, який став для мене переломним. Перший тиждень на першому курсі – це для мене був просто жах! Мені, круглій відмінниці, золотій медалістці, на першому ж занятті з анатомії поставили низьку оцінку. 31 серпня відбулася посвята у студенти, наступного дня ми лише дізналися розклад, прийшли на заняття, а виявилося, що треба було щось ще й вчити. А тут не знаю, що вчити, де це шукати й узагалі мало в усьому цьому орієнтувалася. Власне, цей стрес у перші дні й став поштовхом, аби створити наш проєкт «Я – ментор» – команду старшокурсників, які допомагають першокурсникам адаптуватися в університеті.

– З якими проблемами звертаються до вас першокурсники?

– З найрізноманітнішими. Скажімо, не складаються стосунки в групі чи викладач поставив низьку оцінку. В нас дуже багато студентів з інших міст, тож вони мене, як тернополянку, багато розпитують про файне місто. Запитують про все, що завгодно. Куди піти на манікюр? Куди повести дівчину на перше побачення? Найкумедніші запитання були перед посвятою у студенти: чи потрібно йти на посвяту в бахілах? Дивно, звідки такі думки в них можуть взятися, але ж беруться. Може, щось не так почули чи чогось не зрозуміли. Або ж можуть запитати: нам обов’язково всім курсом дружити? Мене одногрупник образив, куди мені йти? Інколи я навіть не знаю, що на такі запитання відповідати (сміється – авт.), але допомогти стараюся завжди. Тому чудово, що в нас є ментори. Принаймні першокурсники тепер не біжать з цими клопотами в деканат і не смикають викладачів через будь-яку дрібничку. Хоча для них це аж ніяк не дрібничка. Приємно, що на другий рік діяльності наші ментори вже працюють, як злагоджена команда. На посвяту ми одягли спеціальні однакові футболки, тож відразу було видно, до кого звертатися за допомогою. Знаю, що першокурсники були цим захоплені.

– Окрім менторства, ще які напрямки позанавчальної діяльності в університеті вас цікавлять?

– Дуже люблю волонтерство. Мені це надзвичайно подобається. Скажімо, нині беру активну участь у проєкті «Ведмедик Медик», у рамках якого відвідуємо дитячі садочки та школи, де розповідаємо діткам, молодшим школярам про здоров’я. Беремо із собою на заняття великого плюшевого ведмедика, одягненого у лікарську шапочку, і в ігровій формі пояснюємо їм, зокрема, чому не треба боятися лікарів, для чого робити щеплення та інше. Спочатку діти досить насторожено ставляться до людей у білих халатах, а наприкінці зустрічі біжать до нас обійматися зі словами: «Приходьте до нас ще!» Такі заходи завжди дуже теплі та зворушливі.

Два роки поспіль я брала участь у виборах до студентського парламенту, та не вдалося пройти. Спробую ще наступного року. Але не засмучуюся, бо студентський парламент – не єдиний спосіб втілювати свої ідеї в нашому університеті. Надзвичайно цінно, що в ТНМУ студентів чують, розуміють і до їхніх думок дослухаються. В багатьох університетах такого немає. Якщо твоя ідея крута – я впевнена на 100 відсотків, що адміністрація університету її підтримає.

До слова, нині я відвідую школу громадської активності від ГО «Файне місто», куди приходить велика кількість студентів з інших університетів нашого міста, та все ж більшість – медики. Навіть її організатори стверджують, що найактивніші студенти Тернополя навчаються в медичному університеті: у нас значно більше і доброчинних акцій, і позанавчальної діяльності, хоча й навчання у нашому виші потребує значно більше часу. Як це нашим студентам вдається? На мою думку, в медичний університет йдуть все ж таки за покликанням. І якщо щось хочеться зробити, знайдеться для цього час у будь-якому випадку.

– Ким бачите себе років через десять?

– Важко сказати. Реформа медичної освіти стверджує, що через 10 років я буду в резидентурі. Але якщо цього не станеться, то на той час вже стану, мабуть, практикуючим лікарем. Можливо, піду в аспірантуру, але це трошки згодом. За кордон емігрувати не планую. Хочу залишитися тут, але від стажування за кордоном, звичайно, не відмовилася б. Дуже хотілося б, аби це сталося під час навчання, щоб після закінчення університету могла застосовувати отриманий досвід на практиці.

– Де берете натхнення й відновлюєте сили, коли вони раптом вичерпуються?

– Так, трапляються хвилини, коли все дратує й набридає. Стараюся добре вчитися, отримую підвищену стипендію, тож мені іноді трохи важко підтримувати на належному рівні і навчання, і позанавчальну діяльність. Буває, що ні часу, ні сну не вистачає, деколи навіть не встигаєш поїсти. Тоді стараюся робити паузу. Просто на один день дозволити собі розслабитися, відімкнути телефон, закрити всі підручники, все відкласти, погуляти містом, подихати свіжим повітрям і забути все погане. І така пауза завжди мені допомагає. Та взагалі найкраще для відновлення – це канікули. Взимку мені цілком вистачає двох тижнів, щоб поїхати покататися на лижах, подивитися на гори й потім з новими силами братися до праці. Подорожі для мене – це відпочинок, що дає натхнення на тривалий час.

– Якою буде найголовніша порада від менторки Дарини Шандрук для всіх першокурсників?

– Головне – нічого не боятися. Навіть якщо стається якась невдача, не варто опускати руки, а рухатися далі, тому що ця невдача може стати поштовхом для чогось грандіозного у вашому житті.

Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА