У модернізованому Краснопущинському будинку-інтернаті тепер є комп’ютер і скоро буде інтернет

Зміни, на які так довго очікували мешканці  Бережанського психоневрологічного будинку-інтернату, що у селі Краснопуща, відбулися. Нещодавно двадцятеро із них були переселені із приміщення, яке мало б належати Василіанському монастирю, який знаходиться на одній території із будинком-інтернатом. Хворих перевели  у  автономне затишне приміщення. 

26 січня у інтернаті побував голова облради Олексій Кайда, аби на власні очі побачити, як освоєні кошти, виділені із бюджету області.   Працівники закладу  розповіли про те, як здійснювався ремонт і наскільки  покращилося життя інвалідів у новому приміщенні, на ремонт якого було виділено 200 тисяч гривень.  Це підтверджували і самі мешканці притулку: вони переконували, що у попередньому приміщенні умови були значно гіршими. Зрештою, у цьому могли переконатися і журналісти, які побували у Краснопущі.

У затишному будиночку, в який пощастило перебратися двадцятьом інвалідам із майже сотні мешканців інтернату, обладнаний санвузол, постійно є гаряча вода. У спальнях мешкає по п’ятеро чоловіків.  Обігрівають приміщення за допомогою дров. Хворі мають змогу користуватися телевізорами та навіть комп’ютерами, будинок обладнаний супутниковими антенами. «Невдовзі в нас буде інтернет» – розповідає двадцятитрьохрічний Микола Соренко, який живе у притулку вже більше трьох років.  У найближчих планах персоналу – облаштування «домашньої» їдальні, яка  має бути не схожою на лікарняну. Кухня, у якій для хворих готують їжу, знаходиться у іншому приміщенні, однак харчуються хворі у своїх корпусах. За словами працівників, вони роблять усе, щоб забезпечити для жителів інтернату домашній затишок та комфорт, смачну їжу та чуйне ставлення.  До слова, не всіх жителів притулку відвідують,  серед них є такі, від яких відмовилися усі. Із хворими постійно перебувають санітари та обслуговуючий персонал.

У «старому» корпусі інтернату атмосфера разюче відрізняється від новообладнаного житла. Важкий запах цвілі, вологість,  похмурість старого приміщення пригнічує. Хворі були дещо збуджені візитом журналістів, виходили у коридор і демонстрували свої таланти.  Співали, розповідали вірші,  історії із власного життя – про те, як опинилися тут.  Двоє чоловіків навіть нарядилися у костюми вертепу, якого навчила їх «вихователь» пані Ірина. Всі навперебій намагалися привернути до себе увагу,  зовсім не соромилися присутності чужих людей.  Прибиранням у кімнатах займаються самі хворі, там доволі чисто та затишно. Хоча й тут у кімнатах також є телевізори, однак «казармений», похмурий вигляд такої домівки навряд чи сприяє психічному здоров’ю.  Тож персонал закладу переконаний: роботу по переселенню людей мають продовжуватися. Цю ініціативу підтримує і Олексій Кайда:

«Богові – Боже, а кесарю – кесареве, – каже він, – Хоча коштів із державної казни виділили лише шістдесят вісім відсотків від загальної потреби, ми продовжуватимемо  розпочате.  Перший крок зроблено, тепер потрібно зробити капітальний ремонт у двох корпусах, і косметичний – ще у одному.  Орієнтовна вартість робіт – півмільйона гривень», – каже він.

Директор притулку  Володимир Боянович запевняє: усі роботи проводяться совісно, адже  колектив дбає про своїх підопічних. Крім того, усі хочуть відокремитися від монастиря, у який згодом переїдуть жити монахи.

Отець Степан Романик, настоятель Василіанського монастиря, розповідає, що має намір у звільнених кімнатах, після того, як вони офіційно стануть власністю храму,  обладнати реколекційний центр для прочан.  За його словами, у монастирі знаходиться дві ікони, які мають здатність зцілювати хворих, тож щороку до святині з’їжджаються сотні прочан. Він також є прихильником переселення хворих у інші приміщення. Каже, що важко правити службу, коли  з двору чуються крики та прокльони. Однак вважає, що двісті тисяч гривень, виділених із бюджету області, витрачені не за призначенням. Отець запевняє, що зроблений у новому корпусі ремонт вартує значно дешевше, а більша частина коштів осіла в кишенях директора притулку, який саме взявся зводити власний будинок.  Саме туди, за словами отця Степана,  «поїхало» сорок мішків цементу, придбаних на облагородження інтернату. Крім того, зауважив священик, левову частку робіт здійснювали саме хворі, а не наймана робоча сила.  Думки працівників закладу, яким ми згодом запропонували оцінити твердження отця Степана, розділилися.

Оля Терещук