“Украденому щастю” Олега Мосійчука – “НЕ ВІРЮ!”

“Оцінку виставі будуть давати глядачі”. Що ж, дамо… Зловила себе на думці, що цей День театру у моєму житті надцятий поспіль. І вперше мені ніяк. Не холодно, ні жарко. НІЯК!!! Звісно, рада за Папушу, який вчасно і заслужено отримав звання, рада за політичних опонентів, які після важкого сесійного дня поприходили у театр, рада за тих, кому дісталися грамоти, подяки і навіть невеличкі премії (респект міському голові!) Пишаюся мужнім тернопільським глядачем, який висидів до кінця вистави!

Отже, драма І.Франка “Украдене щастя” … Матеріал, рімейки на який можна робити безкінечно. Хай би хто як обурювався: навіщо 158-й раз ставити відому річ? Треба. Любовні трикутники в моді завжди, люди люблять і ненавидять, страждають і тішаться незалежно від ступеня комп’ютеризації суспільства. Але ж форми варто пошукати такі, щоб дивилися всі. Зазвичай, Мосійчукові це вдається. Режисер витягав і зовсім «невитягуваний» матеріал. Цього разу майстер схибив. Передусім із підбором акторів.

Звісно, очі закоханого чоловіка – чинник, з яким важко сперечатися. Але ж не всі сліпі… Отже, у ролі Анни – заслужена артистка України Ярослава Мосійчук, за сумісництвом дружина постановника (він же головний режисер театру). Якщо у «Сльозах Божої Матері» глядачі великодушно зробили скидку на символічність, «Ноктюрн осінньої любові» – річ маловідома, тож, ніхто не допитувався про вік героїні, (мені ж досі невтямки, чому за нею упадають четверо чоловіків), то в «Украденому щасті» Анні 25 років! (Франко на початку чітко виписав вік головних героїв). Якби досвідчена актриса хоча б емоційно дотягувала глибоко психологічний матеріал, але ж цього не відбулося!!! Вперше «мурашки» поповзли у фіналі вистави, але радше завдяки вдалій режисерській знахідці – коралі, які на початку вистави Микола Задорожний вішає Анні на шию, в кінці розсипаються сльозами… Більше таких моментів не помітила ні я, ні всі, з ким обговорювала прем’єру (а публіка на першому показі, зауважте, театральна!)

Добре слово хочеться замовити про Миколу Бажанова. З часу перших студентських ролей актор додав у майстерності. Пристрастний і нахабний, гарячий і зухвалий Гурман у його виконанні, на жаль, наштовхнувся на айсберг, об який врешті й розбився корабель бажань Бажанова (даруйте за тавтологію).

Здивував Віталій Луговий у ролі Миколи Задорожного. Якщо у першій дії не зрозуміла трактовки (Луговий грав затурканого дідка, з якого вряди-годи хотілось реготнути), то трансформація образу до фіналу в актора простежувалась чітко (повірила!). Хоча належної глибини в ролі не побачила.

В результаті, акторський ансамбль не відбувся. Станіславський із знаменитим «не вірю!» тут як тут…

Щодо роботи самого режисера-постановника, не розумію навіщо «бавитися» в Миколайчука і поетичне кіно (час від часу хотілось заволати «Івооо! Марічкооо!!!»), якщо не маєш філігранних акторів під рукою… До «плюсів» слід віднести масові сцени з танцями Мирослави Воротяк (це, безумовно, прикрасило виставу). Абстрактна (як і вся творчість Григорія Лоїка) сценографія нависала над героями і дещо пригноблювала. Незрозуміле й музичне оформлення, в якому Олег Мосійчук завжди ретельний.

Лейтмотив вистави – несамовито красива, але ж «затягана» в хвіст і в гриву пісня «Ой, верше мій, верше». Чому лемківська??? Адже костюми і декорації у виставі – гуцульські!

Кажуть, перше враження дифузне (так його називають фахівці у галузі психології художньої творчості), але воно правдиве, тому вдруге виставу дивитися не хочу. Втім, вона таки буде касовою. Бо ж поки на шедевр Івана Яковича переводять усіх десятикласників міста й області, показів вистачить. А ще студенти…

Так що, дорогі шевченківці, з прем’єрою вас, хоч і не зовсім перфектною!

Адріана Білецька, театралка