“Украденому щастю” Олега Мосійчука – “НЕ ВІРЮ!”

“Оцінку виставі будуть давати глядачі”. Що ж, дамо… Зловила себе на думці, що цей День театру у моєму житті надцятий поспіль. І вперше мені ніяк. Не холодно, ні жарко. НІЯК!!! Звісно, рада за Папушу, який вчасно і заслужено отримав звання, рада за політичних опонентів, які після важкого сесійного дня поприходили у театр, рада за тих, кому дісталися грамоти, подяки і навіть невеличкі премії (респект міському голові!) Пишаюся мужнім тернопільським глядачем, який висидів до кінця вистави!

Отже, драма І.Франка “Украдене щастя” … Матеріал, рімейки на який можна робити безкінечно. Хай би хто як обурювався: навіщо 158-й раз ставити відому річ? Треба. Любовні трикутники в моді завжди, люди люблять і ненавидять, страждають і тішаться незалежно від ступеня комп’ютеризації суспільства. Але ж форми варто пошукати такі, щоб дивилися всі. Зазвичай, Мосійчукові це вдається. Режисер витягав і зовсім «невитягуваний» матеріал. Цього разу майстер схибив. Передусім із підбором акторів.

Звісно, очі закоханого чоловіка – чинник, з яким важко сперечатися. Але ж не всі сліпі… Отже, у ролі Анни – заслужена артистка України Ярослава Мосійчук, за сумісництвом дружина постановника (він же головний режисер театру). Якщо у «Сльозах Божої Матері» глядачі великодушно зробили скидку на символічність, «Ноктюрн осінньої любові» – річ маловідома, тож, ніхто не допитувався про вік героїні, (мені ж досі невтямки, чому за нею упадають четверо чоловіків), то в «Украденому щасті» Анні 25 років! (Франко на початку чітко виписав вік головних героїв). Якби досвідчена актриса хоча б емоційно дотягувала глибоко психологічний матеріал, але ж цього не відбулося!!! Вперше «мурашки» поповзли у фіналі вистави, але радше завдяки вдалій режисерській знахідці – коралі, які на початку вистави Микола Задорожний вішає Анні на шию, в кінці розсипаються сльозами… Більше таких моментів не помітила ні я, ні всі, з ким обговорювала прем’єру (а публіка на першому показі, зауважте, театральна!)

Добре слово хочеться замовити про Миколу Бажанова. З часу перших студентських ролей актор додав у майстерності. Пристрастний і нахабний, гарячий і зухвалий Гурман у його виконанні, на жаль, наштовхнувся на айсберг, об який врешті й розбився корабель бажань Бажанова (даруйте за тавтологію).

Здивував Віталій Луговий у ролі Миколи Задорожного. Якщо у першій дії не зрозуміла трактовки (Луговий грав затурканого дідка, з якого вряди-годи хотілось реготнути), то трансформація образу до фіналу в актора простежувалась чітко (повірила!). Хоча належної глибини в ролі не побачила.

В результаті, акторський ансамбль не відбувся. Станіславський із знаменитим «не вірю!» тут як тут…

Щодо роботи самого режисера-постановника, не розумію навіщо «бавитися» в Миколайчука і поетичне кіно (час від часу хотілось заволати «Івооо! Марічкооо!!!»), якщо не маєш філігранних акторів під рукою… До «плюсів» слід віднести масові сцени з танцями Мирослави Воротяк (це, безумовно, прикрасило виставу). Абстрактна (як і вся творчість Григорія Лоїка) сценографія нависала над героями і дещо пригноблювала. Незрозуміле й музичне оформлення, в якому Олег Мосійчук завжди ретельний.

Лейтмотив вистави – несамовито красива, але ж «затягана» в хвіст і в гриву пісня «Ой, верше мій, верше». Чому лемківська??? Адже костюми і декорації у виставі – гуцульські!

Кажуть, перше враження дифузне (так його називають фахівці у галузі психології художньої творчості), але воно правдиве, тому вдруге виставу дивитися не хочу. Втім, вона таки буде касовою. Бо ж поки на шедевр Івана Яковича переводять усіх десятикласників міста й області, показів вистачить. А ще студенти…

Так що, дорогі шевченківці, з прем’єрою вас, хоч і не зовсім перфектною!

Адріана Білецька, театралка

-1 thoughts on ““Украденому щастю” Олега Мосійчука – “НЕ ВІРЮ!”

  • 08:27 | 29.03.2012 о 08:27
    Permalink

    І я не вірю. Повне розчарування від вистави. З автором погоджуюсь на всю 1000. Ну ніяк Ярослава не тяне на 25. Так само як і в “Нактюрні”. Чи режисер сліпий

  • 09:10 | 29.03.2012 о 09:10
    Permalink

    Я чомусь теж так думаю… попри всю любов і повагу: не можна ЦЕ ВСЕ показувати людям…
    авторка має рацію і висловлює думки добрячої половини присутніх в залі.

  • 11:04 | 29.03.2012 о 11:04
    Permalink

    Знаєте, і я теж погоджусь з автором статті 🙁 На прем”єру не попала, але була на виставі вчора. І розчарувалась. Перш за все грою головної героїні! Пам”ятаю, читаючи твір І. Франка, щиро жаліла Анну, а у виставі – повна антипатія до неї. Шкода, що так вийшло 🙁 Мені завжди подобалась гра акторів тернопільської трупи, але….

  • 21:11 | 29.03.2012 о 21:11
    Permalink

    Після таких відгуків я тішуся, що не потрапила на прем’єру, досить з мене розчарувань. Дружина режисера в головній ролі – штамп і несмак, в кожному театрі таке… Чи бракує молодих талановитих актрис?
    А ще пан Мосійчук вміє назвою зарубати успіх власної доброї, часом дуже доброї режисерської роботи. Кілька років тому подруги силоміць затягли мене на виставу “Поминальна молитва” – нізащо не хотіла йти! Виявилося, що це постановка блискучої п’єси Шолома Алейхема! І акторські роботи були блискучі – особливо сам Тев’є і Менахем! А від назви – могильний холод.
    Щодо самої статті. Авторка має непересічний літературний хист, це очевидно. Адріано, Вам варто професійно зайнятися журналістикою, зокрема театральними рецензіями, це зроблено справді фахово і талановито. І настрій глядача передано вірно. Шкода, але щастя таки украдене у глядача…

Коментарі вимкнені.