Погляд на нарід галицький зблизька і не дуже

Про головне

1. Галичанин народжується для того, щоб: у три роки пасти гуси; у шість – свині, кози, велику рогату худобу і почати курити; у дванадцять навчитися читати і щипати за майтелеси сусідську Марину; у шістнадцять – відбути школу досконалим пияком і будзиганом; у вісімнадцять побувати у війську комірником при шкарпетках і комісуватися при пропажі зі складу останніх; у двадцять – побратися з тою самою Мариною і в першу ж шлюбну ніч скочити в гречку з її неповнолітньою сестрою; у двадцять п’ять – доробитися до трьох дітей від власної жінки і вісімнадцяти від чужих; у тридцять п’ять – заправляти краватку у сподні і сякатися без хустинки на мешти; у сорок п’ять – видати дочку заміж і на весіллі натовкти писок сватові; у п’ятдесят п’ять – завести козу і вчити онуків співати повстанських пісень; у шістдесят – доробитися до бригадира на будові й відсидіти рік за крадіж чотирьох кривих цвяхів; у шістдесят п’ять – відчути себе захисником батьківщини і, пошивши однострій невідомої армії, марширувати на всі свята з фаною перед сільрадою; у сімдесят стати членом церковної десятки; у сімдесят п’ять – спочити в Бозі, клянучи манкуртів, москалів і сусіда, чиї кури все життя порпали йому город…

2. Галичанка народжується для того, щоб: у три роки пасти курчата; у шість-сім навчитися доїти корову Маріанну і длубатися пальцем у носі; у дванадцять виявити ріст волосся на власному тілі у найнесподіваніших місцях і вишити свою першу подушку; у шістнадцять бути нагло притиснутою за шкільним п’єцом однокласником Іваном і виявити у його штанях страхітливого патика, схожого на міліцейський; у вісімнадцять закінчити школу із твердим переконанням, що найбільшим скарбом у цьому світі є її цнота; у двадцять спекти свій перший цвібак і закохатися у сорокарічного вчителя, якому подарувати свою цноту за прочитаний хрипким голосом вірш Б.-І. Антонича; у двадцять два, переживши трагічну любов, вийти заміж за Гриця з першої бригади і на другий же день після весілля вперше дістати в писок за те, що не була незайманкою; у двадцять три народити першу дитину і зрозуміти, що пов’язала свою долю з пияком, ідійотом і злочинцем; у двадцять чотири народити близнят і різко набрати вагу до одного-двох центнерів; у тридцять уперше вдарити Гриця виваркою по голові, коли той укотре обізве її льохою; у тридцять п’ять вступити до лав Союзу українок і вперше відвідати знахарку, щоб та наслала якогось дідька на Гриця, бо п’є; у сорок вчити доньку вишивати і народити ще одну дитину, будучи свято переконаною, що дітей бузьки приносять; у сорок два вставити перші золоті зуби; у п’ятдесят переконати дочок, що всі мужчини звірі, яких треба тримати за гратами; у шістдесят вишити першу хоругву до церкви; у шістдесят п’ять поховати чоловіка і так за ним голосити, ніби він був ангел небесний; у сімдесят бавити онуків і вчити їх хреститися; у сімдесят п’ять з’їздити нарешті до родини в Канаду, притягнувши звідтам старі лахи і ревматизм; у вісімдесят тихо згаснути на самоті, усвідомивши, що все на цьому світі гімна варте, крім здоров’я…

3. Кожен порядний галичанин має родину в Канаді або Америці. Хто не має, тому ніколи не бути депутатом, мером або війтом. Йому світить лиш кар’єра священика. Раз на рік з – за океану на галицькі терени прибуває до родини одна пачка з добре таки зужитими двадцять літ тому речами, серед яких неодмінно є корейські квітчасті хустки, капи на двоспальне ліжко і пакуночок із протизаплідними пігулками для дев’яностолітньої тети Парані. Саме ці дарунки долі стають надовго, часами – навіки, яблуками розбрату для дружніх галицьких родин. За кожну запрану спідню сорочку чи краватку із замацьканим вузлом галичани так сваряться і так гніваються, що лиш землетрус, буревій, всесвітній потоп і захоплення москалями наших спиртзаводів можуть їх на якийсь час об’єднати. Або приїзд коханої цьотки з Канади…

4. Батьківщина для галичанина найчастіше обмежується його подвір’ям. Усе решта – то чужа землиця, яку можна набути або загарбати. І лише в хвилини справжньої небезпеки для України галичани об’єднуються і йдуть походом гідним на Варшаву або Москву, або гуртом емігрують до Канади.

5. Схиляння галичан перед цитатами загальновідоме. Сьогодні особливо популярні Шевченкові «Обнімітеся, брати мої», «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…». Кобзарева постать має такий великий авторитет у галичан, що вони із задоволенням приписують йому й чужі висловлювання, як – от: Франкове «лупайте сю скалу» та Шопенгауерове «хто ясно мислить, той ясно формулює».

6. Галичанин є вкрай сентиментальною людиною. Якщо, звісно, не йдеться про гроші або нерухомість. Його розчуленню немає меж, коли первісток або первісточка вперше скажуть: «Слава Україні!» або «Дупа!» Однак, ця сентиментальність одразу ж зникає, коли мова заходить про гроші. Одне з гасел галицького бізнесу твердить: «Базар – то така зараза, так втєгнешсі, – що рідну мамцю на продаж винесеш і не замітиш!» Під час торгу галичанин дріб’язковий та обережний. Якщо вам зустрінеться наш земляк, який сипле грошима і хвалиться заробками, – тікайте від нього якнайдалі. Очевидно, це ідійот або важко хвора людина, яка втратила своє галицьке коріння.

7. Серед галичан дуже рідко зустрічаються фанатики, бо фанатизм передбачає відмову його носія від якихось забаганок. А галичанин, як усім відомо, відмовити собі ні в чому не може. Коли ж вам пощастить зустріти серед галичан фанатика, тікайте світ за очі або хоча б перейдіть на инший бік вулиці! Найперше при зустрічі він відкрутить вам гудзика. Та найгірше – за п’ять хвилин він переконає вас у будь-чому. Ви станете палким прихильником його поглядів, готовим віддати власне життя за обіцянку домовитися зі святим Петром про дострокову перепустку вашої грішної душі до раю. Це коли ви не галичанин.

8. У хвилини непосильного гніту влади галичани зазвичай дуже швидко призвичаюються і дають собі раду. Правда, не завжди чесним шляхом. Нарід пробує заробити на всьому, що годен вкрасти. Наприклад пан Ромцьо Смикальський краде з клепарівскої бази рури до апаратів штучної нирки і міняє на горівку в дачників. Капрал національної гвардії у глибокій відставці пан Червінський як має щастя, то тягне додому ринву, робить з неї рашпілем фузию і спродає до «гар’ячих точок». А інтелігентні люди, яких у нас чимало, красти не навчені, то й бідують – читають наніч «Сестри Річинські» Ірини Вільде і слухають в неділю по радіво відправу з Вактикану.

– Таке життє, – любит казати пані Стефа, – як не грім поб’є, то хроби з’їдят…

9. Як би галичан життя не било, але вони залишаються співучим народом! Часом і їсти немає що, і свині негодовані, а хлопака з самого рання як соловейко заходиться: «Би – ила ме – ене ма – ати!» А з кущів побратими підтягують: «Чом – у – у розплетена коса, коса, коса, а на очах блищить сльоза – а – а!» І на душі стає світло – світло, як після відвідин поштарки, що пенсію за три місяці принесла. Але не завше так світло буває. Коли закурить, то львів’яни виспівують: «Білий сніг на зеленому листі, шляк би його трафив у нашому місті!» Це так стається, бо міська влада ніколи не могла собі раду дати із заметами на вузьких вуличках і бурулями на ринвах. По тому, що саме виспівують галичани можна, навіть, з’ясувати, що їх чекає у майбутньому. Якщо до язика причепились «Два кольори мої, два кольори!», значить у вашій хаті гряде побілка. Поки ви на роботі, жінка вже меблі порозпихала і стіни водою скропила. Решта два тижні роботи – за вами. Можна тільки поспівчувати тим, у кого в голові «крутітся, вертиться шарф голубой». Ви потерпатимете в робочий час від домагань сексуальних меншин неправильної орієнтації. Або, що найгірше, виявите у себе на тілі паростки Борі Моїсєєва і Вєрки Смердючки. Та борони вас Боже заспівати в мешканю «Взвєйтєсь кастрамі сініє ночі!» – тікайте з хати, бо за пару хвилин помешкання горітиме як піонерський «костьор» на уродини Лєніна. Уникати треба й инших революційних пісень на кшталт «Наш паровоз, вперйод лєті, в самі знаєте де в них останівка». Після цього в жодному разі не подорожуйте потягами, мотодрезинами і трамваями.

10. Як не дивно, але часто галичанин ненавидить иншого галичанина, як тільки може ненавидіти людину людина, яка знає сусіда як самого себе. Найчастіше ця незборима пристрасть втілюється саме у сусідських війнах, що переважно тривають безкінечно довго, передаючись у спадок від покоління до покоління. Подібна ситуація й у великих галицьких родинах, бо завжди знайдеться якийсь дзідзьо, який відписав фундамент і пів горища Петрові, а Іванові тільки стодолу під стріхою і неплідну льоху Катерину.

11. Єднає галицький люд не лише любов та приязнь, але, як би це парадоксально не звучало, й неприязнь. Зафіксовані випадки, коли галичани, які всеньке життя ворогували, після смерти одного із супротивників стають мізерними, хляють оковиту і бабчаться на очах рідних та громади. Про таких можна цілком твердо сказати, що вони так ненавиділи одне одного, що жили довго і померли в один день. Або наступний…

12. Зазвичай галичани люблять запозичувати чужомовні слова народів, що якось дотичні до їхнього побутування під високим небом нашого благословенного краю. Від німців наші краяни понабиралися усіляких технічних, військових термінів, від поляків – що не могли забути. Натомість, коли на терени Галичини ступила нога носія совєтської ідеології і культури, поширилася серед розгублених галицьких мас універсальна російська лайка. Мабуть, через те, що місцева толерантна лайка була не достатньо емоційна, аби передати ставлення обурених галичан до прийшлих людей з гверами.

Судіть самі – найміцнішим висловом на Галичині до приходу «ослобонітєлів» був вислів, вибачайте за дослівну цитату, «курва францувата». Після його вживання треба було обов’язково піти до сповіди і попросити панотця, щоб відпустив гріх сквернословія. За копу крашанок, звісно. То чи може це словосполучення означити той шарварок, що розпочався на галицьких землях після приходу комуни? Звісно, ні.

На жаль, і за незалежної України є всі підстави застосовувати російську лайку щодо українського життя. Особливо політичного. Тож наразі найбільше надбання комуністичної ідеології і досі використовується галичанами в намаганні якнайточніше охарактеризувати парламент, політичну реформу і голову селянської спілки, який «нарізав так нам землю, що най йому так землицю на цвинтарі наріжут, щоби спав вічним сном, стоячи вкопаний по пояс писком до виходку…»

13. Справжнім культом для галичанина і галичанки є його вселенська любов до своєї мамці солоденької. Так склалося, що діти галицькі зазвичай усього доброго і не дуже набираються від матері. Зазвичай через те, що в наших сім’ях побутує прихований матріархат. Я вже й не знаю, з якої причини: чи через те, що хлопи більше до горілки вдатні, аніж до роботи, чи через те, що галичанки «страшно вострі на язик і скорі на руку», чи все вкупі, але вдома галичанки царюють і владарюють. А з масовим виїздом нашого жіноцтва за кордон – і в роботі, і кар’єрі. Через таку «постанову» саме жіноцтво є носієм галицької культури й окремішности серед инших народів Европи, і не тільки. Вона знають, коли дівчинці час уперше піти на танці і коли малому хлопакові час купити сподні зі замком на ширінці. Фактично саме галицькі жінки опікують своїх дітей аж до смерти: зав’язують їм шнурки на шлюбних мештах, краватки під гусакувату шию, купують кальсони і майтки. Саме завдяки їм святий Миколай приходить до їхніх дітей і в шістдесят, і в сімдесят літ. Навіть тоді, коли «дитина» вже цілком лиса і має внуків, що по брамах лапають за вонтробу колєжанок.

Саме завдяки цій опіці галичани одружуються досить пізно, якщо одружуються взагалі. Бо «мамця всьо їдно ліпше ліпить вареники, робить голубці і варит борщ, як ніхто на світі. А холодець, налисники й палюшки є фірмовими і їх не годна так зготувати жодна кубіта». Від такої опіки хлопи стають дещо інфантильними і байдужими до жіноцтва.

Яскравим прикладом такого хлопа є Бодьо Серняк із Жовкви. Якось в неділю після відправи в церкві в помешканю старої панни Серняк зібралисі її колєжанки – такі самі з підфарбованим синькою волоссям панюсі. Говорили вони, як і зазвичай, за Ющенка, Тимошенчиху, ціни на цукор та дріжджі. При цьому смакували тістечками «Стефанія», що дуже вдавалися пані Серняк, і золотавими, добре випеченими хрустами, пересипаними цукровою пудрою.

– А мій Бодьо, – як завше в доброму гуморі згадувала про нагуляного від совєтського офіцера, що жив у них на квартирі, сина стара панна, – як скінчив консерваторію ві Львові, то дістав такого голосу, що ну!

– Янгольський, боский голос! – захитали фіялковими головами колєжанки.

– Нині в церкві як пустив нюту попід стриху, аж мені щось у серці пукло, згадавсі мій Мирон, най спочиває у спокої… – втерла набіглу сльозу бувша касирка з банку пані Дубинка, чоловік якої відійшов у ліпший світ, бо наївсі скислого борщу зі сливками і дістав закрут кишок. – Видите, і зара плачу, бо так мені жель…

– Ая, ая, дуже файно Бодько співає, – підтримала подругу пані Зоня Насилена, що мала сина в Еспанії і все носила андалузькі хустки із високим гребенем на голові. – А хто би міг сказати – у дитинстві як плакав, то мені вазонки на вікнах сохли, так верещав. А дивисі – дістав голос і вибивсі в люди! Мій Місько тоже в Гишпанії доробивсі. Вже гіспанські міліціянти їго не чіпают, бо він до них каже «бовенос дієс» і всьо – уже гіспанчик. Писав мені, що найшов собі вже дівку. Робит в їдного бауера, обмиває його тата – паралітика. А ваш Бодьо ще не знайшов си пари ві Львові?

– Та де – е – е! Він часу не має. Тепер вчит арію коня Данила Галицького. Буде співав на Великдень в опері «Король і його кінь Буцефул». А ваш Місько, де робит в Гішпанії? – відразу перевела зі слизького розмову пані Серняк.

– Взєли їго робити до університету! – гордо тріпнула фіялковими буклями пані Зоня.

– То він вже не на будові?

– Та де! – продовжувала хвалитись пані Насилена. – Він тамка в їхньому звіринці. Має справу зі слонями! Провадить всілякі досліди… Там чистить їх, миє вуха, вивозит купи. А вчера написав мені, що послизнувсі поміж тою скотиною і слонь навалив на моєго сина – Місьо мало не вдусивсі! – заголосила пані Зоня.

Запала хвилева мовчанка. З вулиці було чутно, як справляє малу потребу сусідський пес Чумка. Аж тут із сусідньої кімнати почувся мелодійний голос 35 – річного Бодя Серняка, який щойно виліз із ванни:

– Мамцю! Скажіт мені, як тоті труси вбирати, бо я знов забув!

– Бодюсику, сонце, скільки тобі разів вогорити – де жовта плямка – то перед, де коричнева, то задок…

14. Галичанин, якщо він не пацієнт із Кульпаркова, вважає себе людиною культурною й освіченою, хоча за душею може мати лише чотири кляси початкової школи. Через це він наділений певним месіанським обов’язком повчати кожного зустрічного, який йому видався некультурним. Длубаючи пальцем у носі, галичанин поважно розповідатиме нещасному, що «плюти на вулиці – то гріх, і мама його зле вчила, раз він таке робить, а в родині, певно, були москалі, бо наші люди від самого уродження знають, що таке культура і чим культурна людина ся різнить від дикуса і нелюда». Потому галичанин гордо висякається на бруківку, притискаючи носа пальцем, і відійде з почуттям виконаного обов’язку та глибокого вдоволення акцією. Це за умови, що перехожий не дасть йому за критику по писку або нижче.

15. Художні уподобання галичанина вже століття, як сформовані й незмінні. Крім релігійних образів та портретів Шевченка і Франка, галицьку оселю найчастіше прикрашає картина в ядучих зелено – синьо – жовтих барвах, на якій зображений червонопикий гуцул, що сповіщає трембітою на увесь світ, що він ще живий і вівці теж. Сей шедевр надбано за фляшку самогонки у сусіда, чий син вчиться у Львові і часами бавиться мальовидлом. У зв’язку з наглою незалежністю України популярними в галичан стали й сюжети з історії українського козацтва. Найчастіше на полотні тремтячою рукою маляра зображено розлюченого козака, який косить татарву і ляхів – як отаву, а злоститься вояк, напевно, від того, що купи закривавлених трупів заважають йому рухатись і збільшити їх число. Тішить око і душу галичанина й художнє відтворення валки чумаків з волами на тлі жовтого поля та синього неба. Поряд із цими шедеврами серед широкого галицького загалу побутують й «автобусні» розмальовки. Вони зазвичай розміщені на лобовому склі міжміських автобусів і схожі одна на одну, наче близнючки. Сюжет «полотен» – канонічний: розпухлий від пасажирів автобус мчить гірською дорогою, обіч якої йому вслід вишитою хусткою махає замріяна гуцулка. Десь неподалік пасе отару її чоловік. Вівці, судячи з вигляду, мутанти – дуже схожі на вівчарок у перуках…

16. Галичанин любить скаржитися. Робить це із задоволенням та смаком. Часом видається, що в тому пеклі, у якому мешкає, за його словами, може вижити тільки Шварценеггер чи Ван Дамм із фільму «Подвійний удар». І, що цікаво, саме цьому конкретному скаржнику доля всипала пекельну суміш селітри і перцю просто в задницю, а всіх решта оточуючих незаслужено ощасливила добробутом і щастям. Одне з найулюбленіших риторичних запитань галичанина: «І за що мені така кара небесна?». При цьому, важко нарікаючи на долю, галичанин ніколи не втрачає оптимізму, частенько собі повторює, щоб ніхто не почув: «Все так не буде!».

Богдан Волошин, ГАЛИЦЬКИЙ СИНОПСИС