Скорочення заради підвищення зарплат? Чому Тернопільщина взялася за експерименти з культурою
Поки Україна бореться за збереження своєї ідентичності, а росія ракетами й дронами нищить культурну інфраструктуру, на Тернопільщині оптимізовують, а по-суті ліквідовують, обласні заклади культури. Музеї, бібліотеки, театри можуть втратити свою самостійність. Департамент культури і туризму Тернопільської ОВА планує об’єднати їх з іншими установами. Працівники, які роками зберігали історію, книжкові фонди та культурну спадщину, опинилися перед загрозою скорочень.
Свої кроки чиновники пояснюють необхідністю …економії коштів. Мовляв, війна… Такі реалії. Та справжньою причиною є виконанні урядової постанови №951, ухваленої ще 15 липня, що передбачає підвищення посадових окладів працівникам культури з 1 січня 2027-го на 70%. Документ також містить рекомендації органам місцевого самоврядування щодо оптимізації мережі закладів. Фактично виникла парадоксальна ситуація: держава декларує необхідність підвищити зарплати, але на місцях це намагаються реалізувати через скорочення працівників, об’єднання установ і відмову від певних надбавок. Перші кроки зроблені. 10 листопада сесія Тернопільської обласної ради ухвалила рішення про реорганізацію обласних бібліотек для дітей та для молоді шляхом приєднання до Тернопільської обласної універсальної наукової бібліотеки.

Олег Сиротюк – один з тих небагатьох депутатів, які не голосували за таке рішення.
– Переконаний, що питання культури не можна розглядати винятково крізь призму економії коштів, скорочення штатів чи об’єднання установ, – акцентує. За кожним закладом стоять конкретні люди, багаторічна робота, унікальні фонди, традиції та історія. І перед тим, як щось реорганізовувати, потрібно чітко розуміти, що ми хочемо отримати в результаті й чого можемо позбутися.
Я підготував три проєкти рішень, які стосуються ситуації в галузі. Два з них розглянули на профільній комісії та підтримали для подальшого винесення на сесію. Перший – про встановлення мораторію на заходи з оптимізації та ліквідації у сфері культури. І тут важливо звернути увагу саме на слово «ліквідація». Адже йдеться не лише про зміну структури управління, а й про реальну загрозу втрати установ та робочих місць.
Чому питання мораторію стало для вас принциповим?
– Фактично виникла парадоксальна ситуація: держава декларує необхідність підвищити зарплати, але на місцях це намагаються реалізувати через скорочення працівників, об’єднання установ і відмову від певних надбавок. Якщо пояснювати простими словами, виходить так: хочете платити людям більше – спочатку когось звільніть.
Мене дивує, чому саме Тернопільщина вирішила так активно взятися за експерименти з культурою. В інших областях також обговорюють питання оплати праці, але водночас є публічні заяви керівників про те, що закривати установи не планують. А в нас процеси оптимізації фактично стали одним із головних способів реагування на урядову постанову.
Особливо прикро, що це відбувається в області, яка завжди наголошувала на своїй патріотичності, важливості захисту історичної пам’яті та національних традиціях. Ми постійно говоримо про важливість збереження української спадщини, але водночас починаємо скорочувати людей та об’єднувати установи, які цю спадщину зберігають.
– Культура роками була однією з найбільш низькооплачуваних сфер. Коли дивишся на штатні розписи музеїв, бібліотек, театрів, інших установ, бачиш посадові оклади на рівні 5 – 7,5 тисячі гривень. Приміром, науковий співробітник – 6836 гривень, музейний доглядач – 4095, режисер – 6315.Це навіть менше за мінімальну заробітну плату, тому працівникам доводиться доплачувати до встановленого державою мінімуму.
І ось нарешті з’являється надія, що посадові оклади підвищать. Але замість того, щоб люди відчули реальне поліпшення свого становища, їм повідомляють про оптимізацію, скорочення на 30 відсотків, необхідність відмовитися від певних надбавок. Наприклад, театрам, щоб не звільняти працівників і зберегти колектив, доводиться відмовлятися від надбавок за академічний статус, аби тільки зберегти колектив.
Це дуже тривожна ситуація. Люди десятиліттями працювали за мізерну зарплату не тому, що не мали інших можливостей, а тому, що люблять свою справу. Для когось бібліотека, музей чи клуб стали справою всього життя. Вони працюють із дітьми, молоддю, дослідниками, зберігають унікальні матеріали, організовують заходи, передають знання наступним поколінням.
Сьогодні, коли світ пропонує безліч інших професій і можливостей заробляти більше, знайти людину, яка захоче працювати бібліотекарем чи музейником за таку зарплату, непросто. Тому кожного фахівця, який залишається в цій сфері, потрібно цінувати й берегти.
Не можна просто вичавлювати людей із роботи, а потім дивуватися, що нікому працювати. Це вже не оптимізація, а руйнування людського фундаменту культури.
Ви згадали про три власні депутатські ініціативи. Які саме пропозиції підготували і чого хотіли ними досягти?
– Перша, як уже сказав, стосувалася мораторію на заходи з оптимізації та ліквідації у сфері культури. На комісії з питань культури її не підтримали: голоси розділилися порівну – два «за» і два «проти». Однак як депутатський проєкт рішення вона має бути розглянута в сесійній залі.
Другий проєкт – про заслуховування звіту Департаменту культури та туризму Тернопільської обласної військової адміністрації щодо заходів із підвищення посадових окладів працівникам культури. Саме департамент розробляв і просував відповідні пропозиції з оптимізації. Тому вважаю цілком логічним, щоб він публічно пояснив, чому обрав саме такий шлях, які наслідки матимуть запропоновані зміни та як планують забезпечити підвищення зарплат.
Адже ми досі не почули належних пояснень. Ні на сесії, ні під час окремого брифінгу, ні в межах широкого обговорення з професійною спільнотою. А питання стосується не лише працівників установ, а й усіх жителів області, які користуються їхніми послугами. Цей проєкт рішення профільна комісія підтримала.
Третя ініціатива – звернення депутатів обласної ради до Кабінету Міністрів, Верховної Ради, Міністерства культури та народних депутатів України щодо передбачення коштів у державному бюджеті на 2027 рік для реалізації урядової постанови про підвищення посадових окладів.
Тобто ви пропонуєте не скорочувати працівників, а вимагати від держави фінансування підвищення зарплат?
– Саме так. І це не просто політична позиція, а питання виконання конституційних норм. Конституція України, а саме 142 стаття, передбачає, що держава має компенсувати місцевим бюджетам витрати, які виникли внаслідок рішень органів виконавчої влади. Якщо уряд ухвалює рішення, яке зобов’язує органи місцевого самоврядування здійснювати додаткові видатки, під це має бути передбачене відповідне фінансування.
Коли з’явилася урядова постанова, Асоціація міст України оприлюднила попередні розрахунки: для її реалізації потрібно близько 7 мільярдів гривень. Міністерство культури також збирало інформацію з усієї країни, щоб визначити реальну потребу в коштах на підвищення посадових окладів.
Тому логічний шлях – передбачити цільову субвенцію в державному бюджеті на 2027 рік, спрямувати її до місцевих бюджетів і забезпечити людям гідну оплату праці.
Тоді не доведеться шукати гроші через скорочення колективів, об’єднання установ чи відмову від надбавок. Працівники нарешті отримають те, на що давно заслуговують.
Ми говоримо про людей, які фактично 35 років працювали в умовах хронічного недофінансування. Зарплату в п’ять-шість тисяч гривень важко назвати гідною оплатою праці. І якщо держава визнає, що ці люди повинні отримувати більше, вона має забезпечити для цього фінансові можливості.
На останньому пленарному засіданні саме на розгляді цього звернення робота сесії зупинилася?
– Так. На останньому пленарному засіданні ми дійшли до розгляду звернення щодо фінансування підвищення посадових окладів. Після оголошеної перерви засідання вже не відновилося.
Але це не означає, що роботу завершено. Відбудеться наступне пленарне засідання, і депутати продовжать розгляд питань порядку денного.
Окреме занепокоєння викликає доля конкретних музеїв. Які заклади пропонують реорганізувати і чому ви виступаєте проти такого рішення?
– Йдеться, зокрема, про музей Богдана Лепкого в Бережанах, музей Володимира Гнатюка у Велесневі Монастириської громади та музей-садибу Леся Курбаса у Скалаті. Департамент культури пропонує приєднати їх до Тернопільського обласного краєзнавчого музею.
Я не розумію логіки такого рішення. Кожен із цих музеїв має власну історію, специфіку, аудиторію та значення для громади. Це не просто приміщення з експонатами, які можна зібрати під одним адміністративним управлінням. Це окремі культурні осередки, які працюють зі спадщиною конкретних особистостей і місцевою історією.
Показовою є ситуація з Бережанами. Там керівництво громади вже заявило про готовність прийняти музей Богдана Лепкого до себе, якщо обласна влада не хоче ним опікуватися. І це зрозуміла позиція: люди не хочуть втрачати музей, пов’язаний із видатною постаттю їхнього краю.
Ще більше запитань виникає щодо музею Володимира Гнатюка у Велесневі. Буквально в понеділок, 9 листопада, з переможцем конкурсу на посаду директора підписали контракт. А вже наступного дня фактично розпочалися процеси реорганізації. Виникає закономірне запитання: для чого проводити конкурс, шукати керівника, якщо паралельно ухвалюються рішення, які змінюють майбутнє установи?
Щодо музею-садиби Леся Курбаса у Скалаті, то тут ситуація взагалі особлива. Це перший музей Леся Курбаса в Україні. Другий розташований у Львівській області. Наступного року відзначатимемо 140-річчя від дня народження видатного режисера. Я є ініціатором проголошення 2027 року роком Леся Курбаса на Тернопільщині. Відповідна постанова Верховної Ради вже визначила цю дату серед важливих державних заходів, які мають бути відзначені на державному рівні.
І що відбувається в цей час? Замість того, щоб розвивати музей, готуватися до ювілею, популяризувати постать Леся Курбаса, обговорюється питання його приєднання до іншої установи. На мою думку, це абсолютно неправильний підхід.
Але ж реорганізація не обов’язково означає закриття музею. Чому ви вважаєте, що навіть приєднання до більшої установи може зашкодити?
– Тому що музей – це не лише приміщення, експозиція та працівники. Це ще й самостійність, можливість розвивати власні проєкти, шукати партнерів, залучати грантове фінансування, брати участь у міжнародних програмах.
Сьогодні кожен музей може самостійно готувати грантові заявки, звертатися до донорів, шукати можливості для розвитку. Коли ж його перетворюють на філію або структурний підрозділ великої юридичної особи, можливості стають значно обмеженішими. Усі такі ініціативи фактично зосереджуються в одній установі, яка визначатиме пріоритети та вирішуватиме, куди спрямовувати ресурси.
Мене також дивує аргументація щодо економії. У документах зазначають, що внаслідок реорганізації можна зекономити дві з половиною штатні одиниці. Невже заради такої економії потрібно змінювати систему роботи музеїв, позбавляти їх самостійності та створювати додаткові ризики для розвитку?
Ми повинні думати не лише про те, скільки ставок можна скоротити, а й про те, скільки можливостей втратимо. Адже музей має не просто зберігати експонати. Він повинен розвиватися, працювати з відвідувачами, дослідниками, дітьми, залучати нові аудиторії та популяризувати українську історію.
Подібні зміни пропонують і в бібліотечній сфері. Чим вас непокоїть об’єднання обласних бібліотек?
– Тут ситуація не менш показова. Зокрема, йдеться про приєднання обласної бібліотеки для молоді до обласної універсальної наукової бібліотеки, а також дитячої бібліотеки.
Я добре знаю обласну наукову бібліотеку, ще зі студентських років був її відвідувачем. Це установа зі своєю специфікою: наукова та пошукова робота, фонди, періодичні видання, матеріали для дослідників, студентів, викладачів. Вона виконує важливу функцію, але її завдання відрізняються від завдань дитячої бібліотеки чи бібліотеки для молоді.
І тут виникає просте запитання: чому ми вирішили, що різні за призначенням установи обов’язково потрібно об’єднувати?
Бібліотека для молоді, до речі, отримала відзнаку «Бібліотека року» на всеукраїнському рівні. Це визнання її роботи, професійності колективу, напрацьованих методик і проєктів. І тепер цій установі фактично кажуть: ви молодці, але ми вас приєднуємо до іншої бібліотеки.
Дитяча бібліотека має зовсім іншу специфіку. Вона працює з дітьми від одного року, використовує спеціальні методики, підбирає літературу відповідно до вікових потреб, організовує зустрічі з письменниками, презентації, освітні заходи.
Ми ж не об’єднуємо обласну дорослу лікарню з дитячою лише тому, що обидві є медичними установами. Розуміємо, що робота з дорослими й дітьми потребує різних підходів. Чому тоді в бібліотечній сфері це має бути інакше?
Звичайно, час вимагає цифровізації, комп’ютеризації, нових форматів роботи. Але модернізація не означає, що потрібно ліквідовувати спеціалізацію установ. Навпаки, потрібно допомагати їм розвиватися відповідно до потреб своїх читачів.
Чи погоджували ці реорганізації з Міністерством культури?
– Міністерство надсилало листи щодо погодження реорганізацій. Водночас не погодило виключення відповідних установ із базової мережі закладів культури. У документах також є додаткові вимоги та зауваження.
Але особливо показовим є те, що Міністерство наголошує: питання реорганізації закладів належить до відповідальності місцевих органів влади. Тобто фактично центральний орган говорить: рішення ухвалюєте ви на місцях, відповідальність за нього також ваша.
Тому я вважаю, що обласна влада повинна дуже чітко пояснити суспільству, навіщо потрібні ці зміни, які переваги вони дадуть і які ризики створюють. Не можна просто поставити людей перед фактом, що їхню установу реорганізують, а потім пояснювати, що так потрібно.
Ви неодноразово наголошуєте на важливості культурної спадщини. Чому, на вашу думку, питання збереження музеїв і бібліотек сьогодні особливо гостре?
– Тому що ми живемо в умовах війни, а Росія цілеспрямовано знищує не лише нашу інфраструктуру, а й те, що формує українську ідентичність. Вона атакує музеї, бібліотеки, книговидавництва, архіви, театри, пам’ятки історії та культури.
На окупованих територіях знищують українські книжки, вивозять культурні цінності, закривають українські установи, нав’язують дітям російські підручники та власну версію історії. Ворог добре розуміє, що культура, мова, традиції, історична пам’ять – це фундамент нації.
За даними Міністерства культури, станом на кінець жовтня 2026 року внаслідок російської агресії в Україні постраждали 2185 об’єктів культурної спадщини та 2686 закладів культури, 572 з яких повністю знищені. Руйнувань, зокрема, зазнали 923 бібліотеки, 142 музеї та галереї. Величезних втрат так само зазнало українське книговидавництво. За даними представників книжкової галузі, лише влітку 2026-го внаслідок російської атаки на видавництва та книжкові склади, зокрема в Харкові й Києві, було знищено понад 10–13 мільйонів книжок.
На цьому тлі ми повинні особливо дбати про те, що маємо. Якщо ворог намагається знищити нашу культуру ззовні, то ми не можемо власними руками послаблювати її зсередини.
Я іноді кажу: якщо ми почнемо ліквідовувати культурні осередки, скорочувати фахівців, втрачати музеї та бібліотеки, то фактично самі зробимо те, чого домагається ворог. Він хоче, щоб ми забули свою історію, втратили пам’ять і перестали бути собою.
Культура – це не другорядна сфера, на якій можна заощадити під час складних часів. Це питання національної безпеки.
Виходить, що йдеться не лише про долю окремих установ, а й про те, яким буде суспільство через десять-двадцять років?
– Саме так. Ми повинні розуміти, що бібліотеки, музеї, театри, культурні центри формують світогляд людини. Вони дають знання, розвивають критичне мислення, знайомлять із власною історією, літературою, мистецтвом.
Сьогодні дуже багато інформації люди отримують із соціальних мереж, зокрема з TikTok й не тільки. Це теж частина сучасного інформаційного середовища, і не потрібно його заперечувати. Але чи можемо ми перекласти на соціальні мережі всю відповідальність за формування світогляду наступних поколінь? Очевидно, ні.
Якщо хочемо виховати освічену, відповідальну націю, яка знає свою історію, цінує власну культуру й здатна відстоювати свої інтереси, повинні інвестувати в культурні установи та людей, які там працюють.
А ми натомість постійно говоримо про економію. Подивіться, скільки коштів виділяють на придбання нових книжок, періодики, оновлення бібліотечних фондів. Ці цифри часто викликають більше запитань, ніж відповідей. Ми хочемо сучасні бібліотеки, але не забезпечуємо їх належними ресурсами.
Тому не можна оцінювати ефективність культури лише за кількістю ставок, які вдалося скоротити, чи коштів, які вдалося заощадити. Потрібно дивитися на те, яку користь установа приносить людям і що залишиться після її реорганізації.
Чи відбувалося обговорення цих змін із працівниками культури, громадами, фахівцями?
– Ось у цьому й одна з найбільших проблем. Я не бачив повноцінної суспільної дискусії. Не було широкого обговорення з професійними спільнотами, громадськими організаціями, музейниками, бібліотекарями, науковцями, експертами. Фактично все відбувалося досить кулуарно: рішення готували, погоджували, а суспільство вже поставили перед фактом.
Мені здається, що так не повинно бути. Коли йдеться про установи, які мають багаторічну історію та суспільне значення, потрібно спочатку пояснити людям, що планується, вислухати їхні аргументи, оцінити наслідки. Не можна ухвалювати такі рішення за зачиненими дверима, а потім розводити руками й говорити, що вже нічого не змінити.
Змінювати ніколи не пізно, якщо йдеться про виправлення помилок. Краще переглянути рішення, ніж допустити наслідки, які потім буде надзвичайно складно виправити.
Я переконаний, що суспільство має відреагувати. Батьки, чиї діти відвідують бібліотеки, студенти, викладачі, науковці, читачі, музейні спільноти – усі, кому небайдужа доля цих установ. Це не проблема лише кількох десятків працівників. Це питання того, якою буде культурна інфраструктура області.
Чи є можливість зупинити вже розпочаті процеси? І що для цього потрібно?
– Насамперед потрібно говорити про проблему відкрито. Я хотів би, щоб відбувся круглий стіл за участю керівництва області, депутатів, представників департаменту, працівників закладів культури, експертів та громадськості. Нехай кожна сторона аргументує свою позицію. Якщо запропоновані зміни справді настільки корисні, як нам пояснюють, їхні ініціатори повинні вийти до людей і переконливо це довести.
Але поки я бачу інше: ті, хто підтримує реорганізацію, не надто прагнуть публічно пояснювати свою позицію. Натомість потрібно брати на себе відповідальність за рішення.
До речі, якщо проблема лише у фінансах, то давайте чесно про це поговоримо. Нам називають суми економії – півтора мільйони гривень. Я можу помилятися в конкретних розрахунках, але невже для обласного бюджету це настільки непідйомні кошти, заради яких потрібно руйнувати систему?
Якщо влада не може знайти півтора мільйона гривень на збереження важливих культурних установ, то, можливо, варто звернутися до громад, меценатів, небайдужих людей, шукати інші джерела фінансування. Можливо, варто залучити й міські ради. Адже йдеться про речі, які мають значення далеко за межами однієї установи.
Я не закликаю замінити державне фінансування благодійністю. Держава зобов’язана утримувати свою культурну інфраструктуру. Але якщо вже виникла така ситуація, потрібно шукати способи зберегти заклади, а не поспішати їх об’єднувати чи скорочувати.
А як щодо взаємодії керівників обласної ради та обласної військової адміністрації? Чи можна було знайти спільну позицію, щоб не допустити такого протистояння навколо культури?
– Я не можу коментувати робочі, особисті чи ділові взаємини керівників цих двох органів. Це питання краще адресувати безпосередньо їм.
Але для мене ця ситуація є своєрідним лакмусовим папірцем. Якщо навіть на Тернопільщині, де керівники області мають бойовий досвід і добре розуміють ціну боротьби за Україну, відбуваються такі процеси, то виникає запитання: який приклад ми подаємо іншим регіонам?
У нас і без того серйозні демографічні проблеми. У громадах скорочуються школи, закриваються клуби, зменшується кількість людей, які можуть і хочуть працювати в культурній сфері. Тому кожного фахівця, який ще залишається в цій галузі, потрібно берегти.
Ми маємо людей, які роками працюють за зарплату, значно нижчу за ту, яку могли б отримувати в інших сферах. Могли б піти працювати касирами, продавцями, знайти іншу роботу й заробляти більше. Але залишаються, бо для них це не просто професія.
Згадаю хоча б директора музею Івана Блажкевича Богдана Савака з села Денисів. Він опікується одразу трьома музеями. Сам. Такі як він люди, фактично самотужки опікуються кількома музейними осередками, вкладають у них свої сили, час і життя. Вони давно зробили вибір на користь справи, а не високої зарплати. І постає запитання: де ми знайдемо таких людей, коли вони підуть?
Їх потрібно підтримувати, допомагати, створювати умови для роботи, а не ставити перед фактом чергового скорочення.
Яким ви бачите вихід із цієї ситуації? Що має стати головним результатом суспільної дискусії?
– Я хотів би, щоб ми нарешті перестали дивитися на культуру виключно як на статтю видатків. Музеї, бібліотеки, театри – це не просто бюджетні установи, які повинні демонструвати економічну ефективність. Це осередки, що зберігають нашу історію, пам’ять, традиції та формують майбутнє.
Ми не можемо дозволити собі втратити те, що створювалося десятиліттями. Не можна зводити все до бухгалтерії: скільки ставок скоротили, скільки коштів зекономили, скільки установ об’єднали. Потрібно рахувати й те, скільки культурних можливостей втратить суспільство.
Я не проти змін, модернізації чи підвищення ефективності роботи закладів. Але будь-яка реформа повинна починатися з розуміння потреб людей, а не з бажання скоротити витрати. Якщо бібліотеці потрібна цифровізація – допоможімо її провести. Якщо музею потрібен ремонт чи нова експозиція – знайдімо фінансування. Якщо працівникам потрібна гідна зарплата – забезпечмо її.
І найголовніше – не можна руйнувати те, що в умовах війни ми повинні захищати особливо ретельно.
Я переконаний: якщо хочемо зберегти українську націю, маємо зберегти те, що її формує. А це передусім люди, культура, мова, історична пам’ять, книжка, музей і бібліотека.
Роксолана Мельник, спеціально для “Погляду”
