Росіяни по-особливому ненавидять добровольців, – Ігор Радецький із зони АТО

Ігор Радецький родом із селища Великі Бірки, що поблизу Тернополя. 15 років тому чоловік, як і значна частина жителів Західної України, поїхав шукати кращої долі за кордон.

В Іспанії працевлаштувався, з роками набув багато друзів та остаточно вкоренився у сонячній країні. За подіями в Україні спостерігав з екрана телевізора. Разом із співвітчизниками підтримував майданівців, співпереживав. А три місяці тому чоловік геть втратив спокій. Зібрав речі і приїхав на Батьківщину, аби допомогти відстоювати її честь та єдність.

Росіяни по-особливому ненавидять добровольців

По приїзді пан Ігор одразу подався у військкомат. Там йому пояснили, що мобілізувати його не можуть через вікову межу. На той час йому було 53 роки. Попри всі вмовляння військові не йшли на поступки, тому чоловік прийняв рішення поповнити лави добровольців. Допоміг йому в цьому «Правий сектор». Саме через нього він потрапив в один з найдосвідченіших  батальйонів – «Кривбас».

– Потім – у розвідувально-диверсійний  підрозділ особливого призначення 40-го батальйону «Кривбас». Саме він стояв на обороні Іловайська, – каже Ігор Радецький.

Загалом чоловік має хорошу військову підготовку. Окрім військової служби, він проходив навчання та підготовку до військових операцій в Афганістані. В Іспанії разом із співробітниками спеціальних бойових підрозділів займався страйкболом.

– Перша проблема на передовій – нестача сучасної зброї. Вся техніка стара (як мінімум 30 років) і працює через раз. Більше того, на складах є багато одиниць сучасного бойового оснащення, але військовим нічого не видають. У нас був випадок, коли ми поїхали отримувати автомобілі. Зайшли в ангар, а там сотні одиниць нової техніки. Вся вона стоїть нерухомо, а нас завели на задній двір і сказали: «Що заведете, те ваше». Я вважаю, що згодом нову техніку мають намір списати, а потім – продати, – каже боєць. – Ми навіть карт не маємо. Користуємося тими, що купили на автомобільній заправці. Як в таких умовах можна проводити розвідку? Наприклад, ми виявили небезпечний об’єкт, його треба атакувати. Поки прицілимось по автомобільній карті: раз вистрілили – не влучили, другий – вже точніше, а на третій – снаряди закінчилися.

Інша проблема української армії – зрадники. Командири просто «зливають» свої підрозділи. Бійцям відомі випадки, коли один із керівників підвів під «Град» свій загін й отримав за це 70 тис. доларів. Підрозділи підставляють під точне попадання дальньої артилерії. Саме через таку ж причину утворився іловайський котел, каже чоловік.

– Прізвище генерала, який керував операцією і допустив до такої трагедії, ми передали керівництву Генштабу й оприлюднили його у центральних ЗМІ. Тоді було завдання зібрати всі добровольчі батальйони в одному місці і просто не дати їм звідти вийти живими. У день перед вторгненням російських військ наша група  супроводжувала «вантаж 200». Тоді ж батальйон мав отримати нову техніку від спонсорів, – зауважує чоловік.

Саме цей збіг обставин дозволив врятувати йому життя. Напередодні російські війська з «Градів» розстрілювали блокпости та били по позиціях української армії. Військові залишилися без зброї та техніки. Протистояти ворогу не було чим. Утім вони не здавалися. Аби вивести військових з оточення, командування пішло на переговори зі стороною противника. Домовилися про коридор для відходу військ. В автобусах з собою бійці везли полонених, і бойовики про це знали. Як тільки колона виїхала, її, наче в тирі, почали розстрілювати з танків та «Градів». Врятуватися шансів практично не було. Точної кількості жертв іловайського котла не відомо досі. Військові, яким вдалось врятуватися, дотепер виходять із «зеленки», і бійці не втрачають надії побачити живими побратимів, з якими пліч-о-пліч стояли на передовій.

Військові подали вищому керівництву список командирів та керівників операції. На думку бійців, саме на їхній совісті, якщо вона у них, звісно, є, ріки крові та сотні загиблих. Більше того, військові мають багато запитань до командування АТО,  керівництва Збройних сил України, прикордонників, які не подають реальної картини того, що відбувається, керівництву держави.

– Якщо влада не відреагує – не покарає винних та не дасть нам сучасної зброї, то ми не виграємо цієї війни. Бійці вже готові повертатися на Київ, аби перше здолати внутрішнього ворога – зрадників, які працюють на два фронти. Тільки після цього можна буде протистояти російській армії. Якщо влада не змінить свого ставлення до війни, то ми змінимо владу. Повірте, не такі вже й страшні російські війська. Там немає таких самовідданих бійців, як у нас, готових стояти до останнього. Вони не вступають у відкриті бої, а працюють з дальньої артилерії. При найменшій небезпеці тікають. Вони воюють за гроші, а ми – за честь, – каже Ігор Радецький.

У бою поранили сина

За словами бійця, попри те, що між підрозділами немає чіткої координації дій, добровольці тісно співпрацюють з офіційними Збройними силами. Останні змушені підпорядковуватися наказам. Вони не мають права йти в атаку, поки командування не дасть «добро». А з цим у нас, як відомо, дуже зволікають. У таких випадках військові повідомляють про небезпеку чи загрозу добровольчим підрозділам, а ті уже чинять на власний розсуд і вступають в бій з противником. Саме через таку відчайдушність ДНРівці та найманці ненавидять добровольчі підрозділи і створили для них Іловайський котел. Навіть командування розповідає про те, що під час переговорів про створення коридору противники вимагали залишити добровольців у місті.

– Спершу ставлення до добровольчих батальйонів було насторожене. Нам видавали один автомат на чотирьох бійців. А коли побачили, на що ми здатні, ставлення змінилося, – каже пан Ігор.

Траплялися випадки, коли армійські підрозділи повідомляють командування про надходження російської колони, а їм просто кажуть спостерігати. Або, наприклад, окупанти ведуть обстріл з певної території, а завдати їм удару у відповідь військові не можуть. Командири не дають погодження, бо це, виявляється, власність якогось із олігархів.

Всю амуніцію чоловік купував собі сам. Він переконаний, що краще йти у бій досвідченим бійцям, а не 20-річним хлопцям, які не мають практики. Саме це переконання повернуло його з Іспанії додому. Біль від військових втрат чоловік відчув на собі. Каже, коли у підрозділі вперше вбили молодого солдата, не стримував сліз. Якщо убитих армійців ще рахують, то добровольців – ні. Усі вони мають свої позивні і мало хто користується цивільними іменами та прізвищами. Коли почали зазнавати перших великих втрат, одразу взялися складати списки бійців батальйону, аби потім когось не поховали, як безіменного солдата. Важко поранений в одному з боїв був і син Ігоря Радецького, з яким він воює пліч-о-пліч.

– Я пишаюся ним. Не відомо, чим би закінчився той бій, якби не він. У той день нас обстрілювали зі всіх сторін. Ми всі лежали в окопах і не могли навіть голови підняти. Він єдиний вискочив, розвернув гранатомет у потрібний напрямок і почав вести вогонь. Саме тоді його було поранено. Ми з ним п’ять кілометрів пробивалися за лінію фронту, щоб дістатися до лікарні. Відверто кажучи, я хотів, щоб він поїхав додому, тому що переживав за нього. Він відчайдушний. Навіть раз кинувся на автомобілі поперед танка, – каже чоловік. – Досвід іловайського котла підтвердив, що потрібно змінювати тактику війни. Не можна фокусувати війська в одному місці. Треба розсипатися. Росіяни стріляють із «Градів», а це страшно. Після них не залишається нічого живого, лише купа металу. Треба бути мобільними, розставити блок-пости тощо.

Сім годин вибирався з оточення

Боєць розповідає про велику підтримку місцевого населення.

– Якби ви знали, що відбувається з мирним населення, коли бойовики дізнаються, що ті допомагають українському війську! Вони ризикують своїм життям. Часто нас попереджають, аби ми не довіряли всім, хто зараз б’ється в груди і переконує, що він щирий українець. Ще вчора на площі вони кричали: «Россия», – каже Ігор Радецький. – Якось мені довелося їхати у поїзді, де перебувало дві сім’ї з дітьми родом зі Сходу. Коли вони дізналися, хто ми, підходили і дякували. Казали, що не вірять, що їхні міста обстрілюють українські війська. Адже самі були учасниками того, як військові під обстрілами вивозили з міста жінок та дітей. Вони запхали їх у броню, а самі перебували зверху на техніці. Тоді багато наших «посікло», але таки вдалося вивезти людей. Потім з’ясувалося, що це були бійці нашого підрозділу.

Більша частина Донбасу не підтримує Росії, але є дуже багато байдужих. Воно й не дивно, їх і серед нас немало, каже чоловік. Саме завдяки мирному населенню одного разу пану Ігорю вдалося врятувати життя.

– Якось ми супроводжували конвой боєприпасів за 15 км від лінії фронту. Коли поверталися назад, сталося так, що в одному з населених пунктів вступили у бій. Через десять пострілів заклинила гармата. Я виліз із танка і спробував налагодити механізм, але після двох пострілів він знову заклинив. У той час велися обстріли по танку. Куля зрикошетила і попала всередину, я зрозумів, що виходити назовні не можна. Обстріл був настільки сильним, що мені здавалося, ніби броня кипить. Після чергового удару пішов дим і зрозуміли, що ми горимо. Я вхопив автомат та бронежилет і вискочив назовні, а за мною – хлопці. Добре, що був сильний дим. У ньому нічого не було видно, і ми, проламавши штахети, потрапили на подвір’я, а потім дворами вибігли на кінець села. Вскочили у кущі, а за нами почали зриватися боєкомплекти. Зрозуміло було, що нас по слідах вирахують, тому прийняли рішення рухатися далі. Неподалік була галявина з конюшиною. Я першим вскочив і поповз, а коли хлопці перебігали, нас засікли. Бойовики оточили зі всіх сторін і запропонували здатися. Інакше обіцяли посікти гранатами. Я відмовився. Розклав ріжки, гранати і почав прощатися з життям. Думав, нехай вони підійдуть ближче, тоді підірвуся разом з ними, хоча, повірте, вмирати дуже не хочеться. У мене при собі був хрестик та свячена вода. Я витягнув його, помолився, випив води. Поки росіяни готувалися до атаки і вдарили кількома мінами, я взяв зброю і трохи відбіг. Потім ще раз і був уже за 50 метрів від цього місця. Коли почали кидати гранати, я уже був далеко. Побачив очерет, почав його ламати, аби він не хитався, і повзти. Надворі була сильна спека і невдовзі я вибився із сил, адже мав на собі ще й бронежилет. Пити хотілося страшенно. І тут звідки не візьмись, наді мною зібралися хмари і почав падати дощ. Я розклав плащ. На ньому зібралося трохи води – холодної-холодної. Напився, вмив лице  і відчув приплив сил. Зробив обхідний маневр, що збило ворога з толку, перекотився через дорогу і 15 км проривався з оточення. Аби дістатися до своїх, треба було переплисти через річку. Я розумів, що в бронежилеті можу затонути, тому дістався дамби. Коли перейшов її, вискочив мотоцикліст. Зрозумів, що мене засікли, і ще два кілометри зробив «марш-кидок». Вийшовши з-за горба, відчув, як повз мене пройшлася автоматна черга. Це наші стріляли, бо здалеку не зрозуміли, хто я. Тут назустріч мені чоловік і питає, звідки я. Відповів, що з української армії. Він запропонував підвезти на блокпост. Ми удвох з ним направилися до будинку. У той час почалися обстріли. Діставшись подвір’я, я заскочив в автомобіль, а чоловік той  зайшов до хати, мовляв, йому ще треба собак погодувати. Я був шокований. Думаю, які песики, вони навіть з буди не висуваються. І зловив себе на думці, що, можливо, це один із сепаратистів. Я довго не думаю, витягаю гранату і тримаю. Думаю, краще смерть, ніж полон. Що за день мені Господь послав? І тут виходить чоловік, сів за кермо і ми поїхали. Дорогою нас зупиняли місцеві, але все обійшлося. Коли приїхали на блокпост, наші солдати впізнали мене. Подивилися на руки, а ті були аж сині. Хлопці затиснули запобіжник гранати і почали розгинати пальці, – прогадує Ігор Радецький.

Але навіть такі випадки чоловік не називає подвигами. На війні це звична справа. Нещодавно він приїжджав додому провідати сина в лікарні. В день оголошення перемир’я повертався до своїх на передову. Каже, що у домовленості з росіянами не вірить, тому що більш підлих противників не доводилося зустрічати. Те, що вони роблять на Сході, просто не вкладається в голові. Чоловік готовий з побратимами очистити Україну від цього сміття, але чи готова до цього влада?

Зоряна Гарасимів, Номер один