“Три тижні били байдики і лише один разок показали, як стріляти”, – як на Західній Україні готують бійців у зону АТО

Останнім часом складається таке враження, що повертаються часи сталінізму. Навкруги суцільні державні таємниці – чи то у військкоматах, чи у владних структурах, не говорячи вже про саму АТО. І безпосередні учасники АТО, хоч і не всі (це можна бачити навіть із ЗМІ, бояться розголосу, не хочуть повідомляти своїх прізвищ, місць перебування в зоні бойових дій на сході України. Лишень російській розвідці все відомо аж до прізвищ командирів найменших військових підрозділів, про місця їх пересування, блокпости, кількість і якість озброєння – та про все. А керівники вищих ешелонів командування нашими військами нічого не бояться – продаються ворогам, як і оператори мобільного зв‘язку.

Ось Іван із Теребовлі не хоче заради своєї безпеки і безпеки рідних афішуватися. Він у свої 40 з гаком пішов до війська по призову Теребовлянського райвійськкомату в середині літа цього року. Пішов без усяких там викрутасів та блатів-відмазувань. Пішов і залишив самих дружину та двох малих діток, а ще – велике господарство: незібрані лани й городи, худобу і птицю, садок, бо він же наш чоловік, господар своєї землі. На три тижні відправили Івана на навчання на один із полігонів Західної України. Іван служив іще за радянських часів і всі військові науки вже майже забулися. Тож сподівався хоч чомусь новому навчитися у військовій справі, адже час біжить і все змінюється. Де там! Три тижні били байдики, один разок показали, як стріляти з міномета, стрільнули з «калаша» – і по всьому. Та хлопаки не журилися, раділи відпочинку. А дарма! Р-р-р-а-з і опинилися посеред степу широкого під Луганськом. Їм, сімом солдатам, офіцер показав місце і наказав окопуватися лопатами. А як? Та якось уже зарилися в земельку на повний профіль, ще й бліндаж обклали деревом зверху і з боків, вчепили навіть маскувальну сітку. Відразу не хотілося рити, та… з першим залпом «Градів» сепаратюг діло пішло. Так лізли в землю три доби, а над головами шелестіли, мов листя чи зграї птахів, снаряди, окрім «Градів», ще й «Смерчів», навіть «Буків». Ось до прикладу, що це таке, їх окремі технічні характеристики:
снаряди реактивних некерованих установок «Град»: 45 жерл, калібр – 122 мм, маса – 70 кг, довжина – 3 м, дальність польоту ракети – 30-40 км, швидкість – 1200 м/сек. Модернізована РРУ-самонавідна «Смерч» (рос. «Ураган»): 16 жерл, калібр – 220 мм, дальність польоту – до 120 км, площа ураження – 430 тис. кв. м, начинки боєголовки – осколочно-фугасні, з протипіхотними мінами, запальні. Зенітно-ракетний комплекс «Бук» – керована система: дальність ураження на землі – 45 км, у повітрі – 25 км, стартова маса – 720 кг, швидкість снаряду – 1200 м/сек.
Отака «біда» літала над головами Івана та його товаришів. Іван думав про площу ураження: «Та це ж за раз би мій городець накрився…» Звуки їх польотів бійці навчилися розрізняти за добу, а ще – виття мін мінометів, поки що віддалені. А як ба-ба-ха-ло, то хотілося заритись хоч би на кілометр. Також чомусь дуже хотілося в туалет. Господь милував їхній підрозділ чи то блокпост, чи то розвідгрупу, чи то… Та ніхто з них так і не відав, хто вони є, для чого тут, знали лише, що подібні групи розміщені в одну довгу лінію через кожні 2,5 км. Приходив звідкись раз на добу офіцер, запитував, як вони тут і все, а далі спілкування лише по рації. Правда, вояки його таки запитали, в який бік бігти у разі чого, та й реактивні снаряди ворога вказували, в якому боці небезпека. За таких обставин ще ж потрібно було готувати їсти на вогні без диму, здійснювати особисту природну гігієну…
Із власного озброєння мали по «калашу», один гранатомет на всіх із невеликим боєкомплектом, а ще – лопати. Хтось із них невесело пожартував, киваючи головою на вибухи попереду, позаду та з боків: «У таких умовах лопата рівноцінна зброя «А-ка» чи й міномету». Ото так і служили під звуки вибухів, від яких хтось таки гинув, служили й молилися… Бо що ж залишалося? Страх так і не покинув жодного бійця, фактично вони були смертниками, «м‘ясом» завдяки «вмілій» стратегії командування. А воно, те командування, напевно, керівництву докладало, що в тому то і тому то регіоні проходить суцільна лінія оборони (це по 7 солдатів з лопатами на кожні 2,5 км!). Це зовсім не жарт, це дійсність. Реальність, від якої стискаються кулаки в чесної людини, хочеться плакати…
Так Іван з товаришами таки якось вижили до часу перемир‘я. Тоді настала раптова тиша на дві доби. І тоді вони зрозуміли істину: хто не був під обстрілом, той не знає ціни тиші. А потім знову загуло зі всіх боків. Та то що! Хлопці вже були «обстріляні», хай йому грець, тим керівникам. Таких солдатів, майже повністю деморалізованих і виснажених як фізично, так і психологічно, «ротанули» в іншу «гарячу точку». Вояки, зрозуміло, перехрестилися з полегшенням…Про це Іван повідомив своїй дружині мобільним, бо їм таки раз на добу дозволяли телефонувати по 5-10 хв. Та все-таки що ж їх чекає, таких «повністю навчених», у нових «гарячих точках»?..
Віктор Аверкієв, Номер Один