«Війна, що відбувається в Україні, не є унікальною»

Наталя Гуменюк, яка працює на Громадському ТБ, ефіри котрого після Революції гідності глядач може переглядати на Першому Національному, не перший рік займається висвітленням подій у неспокійних точках. Загалом встигла об’їздити понад півсотні країн. Говоримо з нею про схожість і відмінності нинішніх збройних протистоянь в Україні з іноземними

«Війна, що відбувається в Україні, не є унікальною»

— Ви нещодавно повернулися із зони АТО. До цього мали досвід роботи на територіях збройних протистоянь в інших країнах світу. Події, які зараз відбуваються на Донбасі, за вашим анлізом, можна порівняти з конфліктом у якомусь іншому регіоні? На вашу думку, чи може схід України чекати така доля, як, наприклад, Південну Осетію або ж Придністров’я?

— Війна, яка зараз відбувається в Україні, не є унікальною. Усі ці сценарії, які ми можемо бачити на сході нашої країни, давно відомі світу. Це не перший конфлікт, коли держава-агресор, фактично через своїх посередників, веде збройну боротьбу на території іншої держави. Конфлікт в Україні — це, звісно, збройна агресія Росії з елементами громадянського протистояння в сусідній країні. Проте порівнювати Україну, скажімо, з Сирією або ж Лівією — не можна.

Стосовно того, чи може схід України чекати така доля, як, наприклад, Південну Осетію або ж Придністров’я? Думаю, що частково це могло бути одним із завдань Росії. Це технологія, яку неодноразово використовував Кремль. Заморожений конфлікт, звісно, був би Кремлю вигідний. У Путіна є усвідомлення того, що у так званих «ДНР» та «ЛНР» немає політичного підґрунтя. Вони своїми збройними, радикальними діями вбили цей політичний проект («ДНР» і «ЛНР». — Ред.), який, як це виглядало у травні, міг мати більше прихильників, поки диверсійні групи не показали справжнє обличчя.

Із самого початку Майдану Путін завдяки своїй пропаганді намагався довести світові, що якщо люди виходять на протест проти влади — це призводить до громадянської війни. Це метод багатьох диктаторів. Подібна ситуація була у Сирії. Проте там Росія була союзником, а тут — основний замовник конфлікту активно діє в Україні. Водночас я для себе дізналася: спілкуючись з істориками, політологами, що громадянський конфлікт можна створити і без підґрунтя, для цього потрібні лише жертви, пропаганда і розпалення ворожнечі між людьми.

— Що найстрашніше вам довелося побачити на сході України?

— Ми, українські журналісти, не маємо можливості повноцінно працювати в тих місцях, які контролюють бойовики. Тому ми працюємо трохи приховано. На власні очі я не могла побачити полонених, катівню або ж тортури, що є найстрашнішим. У цих умовах я можу бачити лише наслідки.

— Наталю, уже не раз констатували, що українські ЗМІ не надто повномасштабно висвітлюють ситуацію на сході країни. Що заважає цьому і чому?

— Оскільки журналісти на цій території працюють неповноцінно, вони дуже мало представляють позицію цивільного населення Донбасу. У нас немає доступу до інформації. Якщо говоримо про армію — ми зазвичай покладаємось на офіційні прес-релізи і мало що бачимо на власні очі. Ми мало показуємо ситуацію, яка складається під час збройного конфлікту зi звичайним населенням, життям Донбасу. Недостатньо відео, інформації, позиції громадян. Усього, що могло б надавати повномасштабну картинку. Змінити це можна, змінивши журналістське, редакційне ставлення до ситуації. Варто зрозуміти, що війна — це не лише збройні сили, вона стосується всіх.

«В офіційних структурах користуюсь беджами, на вулицях — ні»

— Ви як фрілансер висвітлювали події Арабської весни. Чи простіше працювати журналістом-міжнародником, коли ти ні від кого не залежиш? Які плюси і мінуси у статусі фрілансера?

— Новиннарю — людині, яка висвітлює щоденні новини, — набагато краще бути членом великої компанії, залежати від редакції. Якщо ж треба робити довгі історії, які розповідають про суть, то тут ближче фрілансерство. Вільний журналіст інколи має більше часу для роботи з матеріалом. Більшість світових новинних медіа не вникають ґрунтовно в ситуацію, приїжджають на три дні, висвітлюють протести і їдуть, особливо не проаналізувавши те, що відбувається.

Мінус фрілансерства у тому, що ти їдеш за свої кошти і маєш дуже обмежену можливість. Тим паче не факт, що твій матеріал куплять. Плюс — це те, що ти працюєш не над тим, що тобі нав’язує редакція, а над тим, що тобі цікаво. У моєму випадку це навіть була не робота, а власне бажання поїхати і на власні очі побачити, які процеси там відбуваються. Якби я працювала в українській редакції, будь-якого видання, я б за ці два роки нікуди не поїхала і не написала б жодну таку статтю, яку надіслала звідти. Тому що теоретично редакція не змогла заплатити за цей матеріал повну вартість. Для мене принципово тоді було те, що я пишу для українських медіа і ці матеріали з’являються у вітчизняних виданнях.

— Яка з країн, у яких ви висвітлювали воєнні події, була найнебезпечнішою? І в якій, незважаючи на політичні й збройні протистояння, ви почувалися більш-менш безпечно?

— Найнебезпечніша країна, звісно — Ірак. Тому що там відбуваються теракти. Із тих країн, де я була, саме в Іраку був найгостріший конфлікт. Проте скажу чесно, що я себе безпечно почуваю у всіх країнах, окрім України, тому що є ризик того, що тебе можуть викрасти. Наприклад, в Іраку, Єгипті ти можеш переконати, що ти міжнародний журналіст і що ти маєш благий намір висвітлити подію. У випадку ж перебування у зоні АТО ти не доведеш Гіркіну, що ти український журналіст, який виконує свій обов’язок. Оскільки для російської сторони наша робота є головним звинуваченням.

— Чи відмовляли вам у видачі віз хоч раз, коли збиралися відвідати як журналіст ту чи іншу країну?

— Ні. Я зізнаюся, що є кілька країн — це Туреччина, Єгипет, Йорданія, в які дуже легко потрапити туристу, на відміну від журналіста, тому в цих країнах я зазвичай працюю з туристичною візою. Якби ми зберігали процедуру журналістської візи, то шансів туди потрапити вчасно було б мало. Тому що там, наприклад, буває оформлення — три місяці на акредитацію. А події відбуваються зараз, і чекати три місяці у мене немає часу. Формально є такі правила, але тисячі журналістів працюють там так, як я. Водночас, якщо це Іран, де журналіста без візи просто не пустять, звісно, ми маємо дотримуватися процедури.

— У якій частині випадків (приблизно) працювали за кордоном відкрито, з беджем «Преса»?

— Усе залежить від ситуації. В офіційних структурах користуюсь беджами, на вулицях — ні. У Єгипті була історія, коли журналістів попереджали, що у країні переслідують західні ЗМІ і не хочуть, щоб вони знімали те, що відбувається. Тому цим ЗМІ доводилося працювати тихесенько. Проте особисто я завжди намагаюсь так працювати, щоб бути непоміченою.

На Майдані я висвітлювала події без беджа «Преса», тому що ми всі пам’ятаємо, як «Беркут» реагував на помаранчеві жилети з написом ЗМІ. Тому я вважала, що краще не привертати зайвий раз увагу. Так працюю і зараз.

Не можна жити у вакуумі

— Ви співпрацюєте з іноземними радіо та телебаченням. Хто виступаєте ініціатором такої співпраці?

— Зараз деякі іноземні ЗМІ просять писати матеріали про Україну, але я відмовляюсь. На даному етапі я вирішила, що працюю винятково для українського читача і глядача. Проте я не відмовляюсь давати іноземним ЗМІ коментарі, пояснюючи, що ж все-таки відбувається в країні. Вважаю, що це не лише журналістський, а й мій громадянський обов’язок.

— У вас була можливість залишитися за кордоном і працювати там?

— У мене завжди є така можливість. Утім поки в цій країні є проблеми, то мені тут є що робити. Якщо їх тут не буде, то я можу сказати всім «до побачення» і поїхати. Зараз стало цікавіше працювати. Тим паче на сьогодні в Україні не так багато журналістів-міжнародників, які б якісно висвітлювали для українського глядача міжнародні події, а українці зараз мають у цьому потребу, тому мені здається, що моє місце саме тут.

— На українському ТБ дуже мало серйозної міжнародної інформації, майже відсутня аналітика. Чи може найближчим часом змінитися ситуація?

— Я переконана, що вона зміниться. Після січня цього року українці зрозуміли: вони не можуть більше дозволити собі залишатися провінційною країною, якої нічого не стосується. Ще кілька років тому більшість українців ставили собі запитання: «А який це стосунок має до України, що там робиться у світі?», зараз усе по-іншому. Ті події, які відбулися та відбуваються, показали нам, що не можна жити у вакуумі. Люди хочуть розуміти, а це найголовніше. Знаєте, ми зараз дуже хочемо, щоб увесь світ почув нас, щоб у світі знали про те, що відбувається в Україні, а коли хтось не орієнтується у цьому, то ми ображаємось і звинувачуємо ту людину. Проте на даному етапі розвитку це поки нерівнозначне тому, як ми цікавилися світом 23 роки. Багато хто зараз кричить, що Захід, США не реагують, не вирішують наш конфлікт. Але замисліться, ми 23 роки живемо з Придністров’ям, Україна є суттєвим фактором у вирішенні цього конфлікту для Молдови. Але це нікого не турбувало. Ми могли б вирішити цю серйозну проблему, але ми завжди робили вигляд, що нас це не стосується. Може, це і зміниться й Україна врешті матиме системну зовнішню політику. Завжди варто пам’ятати: якщо ти чогось не знаєш, то тобою дуже легко маніпулювати.

ДОСЬЄ «УМ»

Наталя Гуменюк

Журналіст, співзасновник «Громадського ТБ».

Висвітлювала події в умовах збройних конфліктів на Близькому Сході: в Іраку, Ірані, Єгипті.

2001—2011 р. — працювала «міжнародником» на Новому каналі, ICTV, «5-му каналі», К1. 2007—2010 рр. — очолювала міжнародний відділ телеканалу «Інтер».

Викладає курс «Міжнародні медіа-системи» у Школі журналістики Києво-Могилянської академії.

Україна Молода

Коментарі вимкнені.