9 Травня. Свято? Зі сльозами на очах?

Дуже довго вагався чи зачіпати тему Перемоги та наше ставлення до «червоної дати календаря». Тема – не однозначна, а, подекуди, навіть спекулятивна. Це – з одного боку. З іншого. Вже набридло мовчки спостерігати за тим шабашем, який кожного року вчиняють вордулаки різних політичних мастей. Від молоткасто-серпастого криваво-червоного до випещено-вгодованого блакитно-синього.

Не хотілося б відбирати хліб у професійних істориків, але без коротенького навколо історичного вступу не обійтись.

Для початку визначимось, що саме належить нам святкувати. Чи не святкувати. За історичною легендою, похибка у добу дня капітуляції фашистської Німеччини мала місце через різницю, на той час, у часових поясах між СРСР та рештою Європи. Погодимось з цим. Як на мене, це не так вже й принципово. Хоча, сьогодні, враховуючи ту ж таки різницю часових поясів, для України було б логічним повернутись до 8 Травня. Але, це – так, до слова.

Набагато важливіше інше. Сама сутність дати. 9 Травня відзначається перемога над фашистським загарбником і кінець Великої Війни. Ця теза – відправна точка дискусії і відхилення від неї, різного роду її інтерпретації – від лукавого. Вона не повинна обговорюватись і має сприйматись у суспільстві як аксіома. Лише за цієї необхідної умови у суспільстві можливий консенсус.

Що маємо насправді?

Чим далі від переможного 45-го, тим більше «ветеранів» висипає на святково вбрані вулиці наших міст і сіл. Цей феномен можна занести у Книгу Ґінеса, як найбільший парадокс всіх часів і народів. З кожним роком все густішають і густішають ряди «визволителів» і нема на то ради. Ні, звичайно, вона є, але питання в іншому. Кому вона потрібна? Сам і відповім. В першу чергу нам, громадянському суспільству. Найвищий час вивести на чисту воду самозванців і пристосуванців до Великої Перемоги. Зробити це дуже легко. Поставити перед військкоматами задачу – зробити перепис ВСІХ нині живучих ветеранів-фронтовиків. І все. Не так воно й складно. Для тих, хто має, бодай, початкові знання з арифметики не складе зусиль порахувати, що вже народженим у рік Перемоги, на сьогодні, має бути 66 років. Коли, навіть, врахуємо неповнолітніх, що на час війни вміли, хоча б, ходити, тоді наймолодшому з них мало б бути не менше 70-ти. Але ж ми домовились про аксіому-тезу? Рахуємо ФРОНТОВИКІВ. Тим, хто реально долучився до Великої Перемоги – ніяк не менше 80-ти. Це за найбільш «м’якими» підрахунками. І багато таких залишилось? При середній тривалості життя у нашій державі для чоловіків у 62 роки.

Якби ми мали реальну статистику ветеранів-фронтовиків, – конкретні прізвища, місця служби, бойовий шлях, місця нинішнього проживання і тому подібне, може б і не виникало нікому непотрібної напруги у суспільстві, різного роду спекуляцій політичних покручів і чергового роздеребанення коштів виділених на святкування Дня Перемоги. Може тоді, замість того щоб шити мільйони червоних прапорів та годувати на площах міст і сіл держави «вертухаїв», «заградотрядчиків»  й ветеранів винищувальних загонів дармовою солдатською кашкою, до якої вони не мають жодного відношення,   ці кошти витратити на потреби нужденних. Не знеособлених «ветеранів», а конкретних героїв-визволителів без ніяких лапок? Так, значно менше осяде у липких долонях чинуш-розпорядників. Так, завиють-заскиглять гебістські катюги-садисти. Натомість, щиро подякують ті сотні, хай тисячі, ще живих солдатів Перемоги. А це, повірте, дуже багато.

Тепер,  щодо святкування.

Повернемось до дат. Не помічати 9 Травня – чергова ознака хуторянства й провінційної чванливості. Мовляв, ми – самі мудріші й хитріші. Цієї дати з історії держави нікуди не викинеш. Була така дата, як би кому цього не хотілось. І мільйони життів покладено щоб ця дата з’явилась в нашому історичному календареві. І має бути ця дата значною й значущою. Як засторога, як нагадування, та й просто, як пам’ять.

Чи обов’язково її називати Днем Перемоги? Як на мене, краще було б – Днем Миру. Пояснювати не буду. Розумному – достатньо, а іншим – не бачу сенсу. І так не зрозуміють.

Що для мене неприйнятне – так це форма святкування. З сотнями ряджених псевдо ветеранів, які не мають жодного стосунку до Великої Війни. З портретами генералісимуса в руках червонопиких дядьків й екзальтованих дамочок, що прошкували б у перших колимських етапах, якби, не дай Боже, ожив їх вождь. Зі запальними промовами, що сталлю бринять із їх випещених пухкеньких уст та налитих кров’ю від регулярного недоїдання квадратно-брезклих мордяк. Ось це для мене – неприйнятне.

Цього року маємо ще одну біду. «Русскоє єдінство з його міром». Провокаційні заяви керманичів цього бордельєро щодо прогулянки вулицями Львова з 12-ти метровим «комуністичним» прапором – не що інше, як спланована акція ворогів Української держави й державності направлена на паплюження іміджу України в очах адекватної європейської спільноти. Хіба так важко спрогнозувати результат подібної прогулянки чужинців вулицями українського міста? Де СБУ? Тоді, коли це справді потрібно, цієї служби неначе взагалі не існує.

Злегка торкнемось і кольору прапорів. Недолугі відмовки, з різних боків, стосовно того, що саме за цей прапор люди ішли на смерть і саме під цим прапором здолали фашистського звіра нічого спільного з правдою не мають. Та не за прапор, чи його колір, ложили свої молоді життя бійці на фронтах Великої Війни. Невже ви такі примітивні? За свою та своїх рідних свободу, за щасливе майбутнє дітей і спокій матерів, за своє життя, в кінці кінців, під час бою. Колір прапора не мав визначального значення.

Інакше можу вам нагадати якого кольору були прапори над адмінбудівлями фільтраційних таборів, де ламались долі мільйонів героїв війни, що мали необережність – ні, навіть не бути у полоні, а побувати в оточені і, потім, з боями з нього вийти. Можу нагадати і про кольори прапорів над сторожовими вежами по периметру безмежного архіпелагу ГУЛАГ, де ті самі герої перетирались комуно-більшовицькою системою у придорожній порох.

Так, що – не прапор визначальний.

Наша спільна біда в тому, що за 20 років незалежності ми так і не спромоглися переосмислити себе і своє місце в європейському і світовому просторі. Не змогли переосмислити роль Дня Перемоги у Великій Війні, в тому числі й нашої перемоги. Свого ставлення до неї і місця в сьогоднішніх реаліях. Ми 20 років продовжуємо жити у комуно-совковій системі координат вигаданих продажними істориками міфів. Поблажливо ставимось до імітаторів й інтерпретаторів. Лише зламавши цю згубну систему ми можемо сподіватись на злагоду у штучно розірваному українському суспільстві. Але замість нас цього не зробить ніхто.

Олег Мартинюк