Чим вражає Бучач. Мандрівка Анни Золотнюк

Коли я приїхала до Бучача, він уже був розпечений понад міру.

Але були в тому і свої переваги: тинятись під’їздами було приємніше, як звичайно; температура посилювала запахи, і, хоча Агнон писав, що «аромат Шибуча — аромат звареного в медові пшона», мені більше пахло цвітом бузини та півоній, а біля одного городу ще й полуницями; жорстке світло неминуче означає тіні — не тільки як нагоду перепочити від ядучих променів, а ще побачити місто подвоєним, відображеним, це виразний натяк на дуальність і те, що за зримим ховається десяток інший можливостей, перспектив і рівнів.

Над рівнем моря

Бучач зручно пізнавати в ходінні. Він компактний, забудований дво-триповерховими кам’яницями, та ще й так, що постійно виходиш, куди треба.

У місто треба заглиблюватися – входити в будинки, намотувати кілометри підіймаючись/опускаючись сходами. Мовлячи про рівні, мала на увазі й те, що місто повне перепадів — то скочуєшся, то підіймаєшся. Тут будинки, що одна частина їх має більше поверхів, як інша. Спершу то дуже дивує: заходиш на перший поверх, аж раптом виявляєш, що можна пірнути нижче. Просто Орфей, що йде за Еврідікою (пафосно собі проводиш паралелі).

Цього разу я ще й була на піддашші. І це дуже цікавий досвід – у півтемряві розглядає предмети, залишені тут. Це як прийти в чужий дім, бо ж є тут меблі, іграшки, білизна, що сушиться.  Зрештою, таке враження, що тут вона сушиться скрізь: на вулиці, балконах, у вікнах. І ця дещиця видається мені дуже значущою, бо є такою собі ознакою відкритості й беззастережності.

Ця безпосередність й домашність, зрештою, і під’їздах: картини, стільчики, килимки, картини, квіти штучні та живі. Але не це особливе. Особливі – величезні шафи, що стоять на сходових майданчиках. Всі вони старі, з великими замками. Ще тут багато котів. В під’їздах, як не чуєш їх запах, то бачиш їхні тарілочки. Іноді заздриш котам, котрі мають щастя жити в таких старих під‘їздах.

Інший рівень – запліччя кам’яниць з їх навмисне недоладним начинням, як ось старі книжки, м’який лев, яскравий м’яч, старі мешти, пластикові квіти, скелети відер й розірвана плоть гарчірок, черепні коробки горщиків та кінцівки поламаних стільців і кровоносні судини кореневищ, що запевне, перетинаються десь глибоко, куди сягають підшкірні води, аби наповнюватись одною й тією ж речовиною та рости в суголосності.

Сполучені посудини

Бучач водяне місто. Не тільки тому, що все колись вкривали води океану, а тому, що мандрівка чи не завжди супроводжувалась шумом води внизу. А ще джерела. Тепер знаю такі: біля нагірянського тунелю,  королівське у центрі, з якого, за легендою, пив Ян III Собеський. До прояви водяних знаків можна віднести й той, що час візиту збігся з розриванням каналу біля костелу Успіня Богородиці.

Шум води, лопотіння білизни, відкриті вікна, незамкнуті двері, сполучені посудини внутрішніх дворів і балконних галерей чинять вражіння, що простір тут немає меж. Це відкрита для спостережень чаша Петрі, де вилонюється якийсь неймовірний сплав із архітектри,відчуттів сенсорних і несенсорних. Ідеальне місце для замилування, а відтак контемпляції.

Анна Золотнюк.

Фото авторки.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *