92-річна зв’язкова УПА з Тернопільщини Стефанія Новацька показала унікальну колекцію костюмів, які вишиває без окулярів

Понад тридцять вишитих костюмів, серед них – до кожної річниці Незалежності України, створила жителька села Слобідка Козівського району Стефанія Новацька. 92-річна жінка сама придумує дизайн кожного виробу. У свої роки вишиває без окулярів, а ще мала непросту долю через любов до України. Про своє захоплення, цікаві й трагічні сторінки життя розповіла читачам «Погляду».

Стефанія

Під’їжджаємо до дому Стефанії Новацької, а вона зустрічає в новому блакитно-сірому костюмі. Вишивала його всю осінь. На піджаку – синь-жовті квіти, комір обшитий блакитними намистинами. Спідниця вся вишита різнобарвними яскравими квітами з бісеру, ниток і паєток.

Проводить до хати – а там вся колекція костюмів. Кожен оригінальний і унікальний. Все – плід уяви Стефанії Новацької.

 

На якомусь квіти, на якомусь геометричні візерунки. Багато виробів прикрашають яскраві надписи. Наприклад цей костюм – на честь 21-річчя України з надписом «Моя дорога Україна золота»

Цей наприклад, голубо-чорний присвячений Небесній сотні. На плечах надписи: «Слава Небесній сотні», «Герої не вмирають».

 

Створювати таку красу Стефанія Новацька почала, коли вийшла на пенсію, після 60-ти. Тоді ж і зініціювала створення місцевого фольклорного ансамблю.

«Я любила співати і вірш могла написати. І організувала фольклорний ансамбль. То вже було за Горбачова. І мали ми в Козлові перший виступ. Тоді ж я і почала вишивати», – каже жінка.

 

На запитання чому почала створювати такі костюми відповідає: «Хто ж не любить прикрасу гарну, а тим більше жінка чи дівчина? Я з дитинства таке любила. Все шукаю щось оригінальне, придумую. Ось костюм на честь 25-ї річниці. Все, як на городі росте. Різний цвіт, квіти». 

 

«Я як закінчую один костюм, одразу продумую інший. Уявляю, що знизу буду вишивати, що вище. В мене ж і біля хати завжди є робота, дочці помагаю, через то часто вишиваю вечорами, ночами. Або коли спати не можу. А іноді встаю вдосвіта, шию. Схеми придумую сама, і надписи теж».

Стефанія Новацька дуже талановита, адже 92-річна жінка вишиває без попередніх креслень чи ескізів. Бере спідницю чи піджак і одразу шиє ниткою чи бісером.

 

«Мені то приносить душевну радість. В кожен костюм перша зодягаюся, а потім вже можу комусь подарувати, а можу залишити собі. За все життя я вишила більше 30-ти костюмів. То моя праця, я хочу, щоб мали про мене пам’ятку. І до церкви завжди ходжу у своїх костюмах, хіба вже дуже спека, то беру щось легеньке», – ділиться жінка.

Ось наприклад костюм до 28-ї річниці Незалежності України і надпис «Моя країна вільна і НЕЗАЛЕЖНА»

 

 «Яка то клопітка робота треба рівненько ниточкою, хрестиком з’єднати. Деякі люди дивуються, як я займаюся так довго такою клопіткою роботою», – каже пані Стефанія.

 

 

Крім вишивки жінка пише вірші, також видала свою книжку «Недописана книга». Там розповіла родинні історії, а також поділилася своєю творчістю. Ось розповіла нам вірш, який написала на своє 80-річчя:

Лелеки курликають так ніжно

Про щось промишляють

Бо в одного лелеченьки крило обірвалось

Чи за хмару зачепився

Хто зна що з ним стало

Враз встріпнувсь білий лелека, появилась сила

І шепнув мені на вушко: «Сядь на моє крило»

Ой не сяду мій лелеко,

На твоє крилонько,

Бо як сяду, то не вернусь звідтам додомоньку

Та зачекай! Білий лелеко, мені до сотні ще далеко,

Не бери на свої крила, мені ще тут мандрівка мила

В молодості Стефанія Новацька не мала можливості займатися творчістю, адже мала важку долю. Народилася жінка 14 січня 1928 року в селі Бібрка на Закерзонні. Була 4 дитиною в сім’ї. Батько був учасником Української галицької армії і виховував дітей в патріотичному дусі.

 

«В 16 років припала доля мені бути учасницею УПА. Тато мій теж був в УПА. Мама й дітей відпустила, сказала: «Скільки нам вже в тій неволі жити? Всі народи мають свою державу і ми маємо мати». В УПА я працювала зв’язковою. Збирала одяг, продукти, шила речі, передавала інформацію, повідомлення, їх називали грифи. Я так хотіла своєї держави, що лягала спати і будилася з молитвами про те, як я хочу своєї держави», – каже пані Стефанія.

 

Згадує жінка ще одну історію з життя: «Одного разу була облава хати енкаведистами, а біля хати в стодолі криївка. І мене також взяли тоді. Правда сильно не били, хтось сказав «Нє трож, ета іщьо пацанка». Мені тоді було 16. Взяли на допити. Але довго мене не тримали, відпустили». Тоді ж зловили і майбутнього чоловіка Григорія Новацького. За це відбував покарання на Сибіру.

За два роки після того випадку, в 1946 році Стефанію Новацьку з сім’єю переселяють з рідного Надсяння на Тернопільщину, в Слобідку. «Пам’ятаю,  мама приходить і каже: «Дітоньки, там в нас облава, везуть на Україну, в СРСР». І ми тоді з братом Міськом прийшли, тато вже коло фіри, тримається за крижі, бо його сильно побили, копали ногами. Він після того ще до року пожив і помер. Сказали, що маємо 24 години. І що візьмеш на одну фіру? Взяли картоплі, ще якісь речі і  2 корови. А лишилася яливка, 2 свині, гуси, кури, крілики. І тими фірма нас везли до залізнодорожної станції. На ній зігнали людей з трьох районів. То було як Содом і Гоморра. Плач дітей, лемент людей, рев худоби. Потім прийшов поїзд, товарняк. Грузять худобу і людей в той поїзд. В мене ще досі те все перед очима. Доїхали ми до Підвисокого, а там міняли колеса, бо залізна дорога польська вузька, а радянська широка. Там пробули 3 чи 4 дні, поки ладили дорогу. Голодні страшне були, їсти не давали. Не дали навіть розпалити вогню. Тоді привезли нас до Яструбового і сказали розгружатися. А тут фронт був, хати спалені, нічого нема, жах. І що ж? Куда? Ми поселилися, тут, в Слобдці».

 

Тоді Стефанії Новацькій було 18 років. У новому місці почалася нова сторінка життя. «Стала я фінансовим агентом в сільраді. Від того і потерпіла. Я применшила людям податки, пошкодувала і за то мене посадили. Туга була сильна за батьківщиною, тоді мені прийшли такі слова: «Земле моя рідна, дорогий наш краю, у розлуці із тобою пройшло много літ. А я все в душі тебе плекаю. Моє рідне те Надсяння ляхи в нас украли. Викидали нас з осель, мов німці татарів. І в село найшло вояків понад 300. Викрикали мов скаженні «Вибирайтєсь прентко зєвсі. От бантеров мусєть биць нам чисто», – не стримуючи сліз згадує жінка.

«Везли мене до Козлова, звідти в Тернопіль і там на транспорт. Везуть кудись, а я не знаю куди. Опинилася на Дніпропетровщині і місті П’ятихатки. Там пробула 3 роки і 8 місяців. Працювала на лісоповалі, цеглу грузила, різні матеріали. Два рази нашу 22-гу бригаду на штрафний пайок садили, бо не виконували норму. А як їсти хотілося…», – розповідає пані Стефанія.

 

Доля змилувалася над жінкою в 1956 році після смерті Сталіна. Її амністували. Після того Стефанія Новацька повернулася до Слобідки. Їй було 28 років. Там її і знайшов майбутній чоловік Григорій. Знайомі вони були ще з юнацьких років. Але через його ув’язнення, а її переселення вони втратили зв’язок.

«Григорій 11 років відсидів на Сибіру за Україну. Як звільнився, то через Червоний Хрест дізнався, що я живу в Слобідці. Приїхав до села, запитав в людей де живуть Бучковські. Один мужчина, конюхом був, показав куди йти. А сусіди нам вже дали знати, що якийсь з тюрми йде до нас. Я тоді в хаті була, якраз чистила картоплю. Приходить Григорій, нічого не мав коло себе. Обняв мене і каже «Моя дорогенька, я живий!», Ми задеревіли і так пару хвилин в обіймах простояли. І тоді зіграли весілля, десь до 2-х тижнів. Було воно 6 червня».

 

Все життя пані Стефанія з чоловіком Григорієм прожили в Слобідці. Вона працювала на полі, він був ветеринарним лікарем. Їхній шлюб тривав 56 років. 12 років тому не стало Григорія. В подружжя народилося 4-ро дітей, 6-ро внуків і вже є 2-є правнуків.

 

Дуже тішиться і гордиться пані Стефанія своїми онуками Михайлом і Олегом, адже вони, як і їхні бабуся з дідусем, пішли захищати Україну. Один вже повернувся з армії, інший ще несе службу. «Дуже тішуся, що дожила до віку, що внуки захищають державу, за яку боролася я з чоловіком. Коли йшли в армію хвилювалася дуже, плакала 3 дні».

Наприкінці розмови Стефанія Новацька каже: «За ті великі жертви, які люди робили Україна буде. Але треба виховати нове покоління. Тоді буде Україна українською».

Ми попрощалися, а пані Стефанія далі береться за голку з ниткою, адже до Великодня має вишити новий костюм.

Квітослава Вінчук