Унікальні ляльки створює сім’я Райтерів з Козови

Сім’ю Райтерів з Козови мешканці райцентру знають як творчу і глибоко патріотичну. Ці дві риси передалися їм з діда-прадіда. Голова сім’ї Володимир, щоправда, вже давно покійний, а доньки Оксана та Оля проживають в Австрії. Мирослава Петрівна, попри поважний дев’яносто перший рік, залишається такою ж привітною та жвавою. Здається, своїм літам та нелегкій долі вона аж ніяк не піддається.

Мирослава Петрівна часто згадує пережиті роки та розповідає про них іншим. І, як багато років тому, не полишає своїх улюблених справ – догляд за квітником та вишивання. Зараз з матір’ю проживає донька Оксана, яка приїхала її доглядати, але піклується за улюбленими рослинками пані Мирослава все одно сама. Праця на землі приносить їй насолоду, адже для неї рух – це життя. З весни до осені вона працює на квітнику, а у вільний час та взимку жінка нерозлучна з голкою та нитками. Вся її хата прикрашена власними вишивками та роботами доньок, які теж вишивають і малюють. А любов до рукоділля жінці прищепили її батьки. Дуже гарно вишивав тато. Ще донедавна старші жителі Кривого, де проживала сім’я, пам’ятали цю родину. Без них не обходилася жодна громадська справа у селі. А у вільний час подружжя схилялось над вишиттям. Тож не дивно, що і донька Мирося пронесла вишивку через усе своє життя. І навіть через тюремні табори, в яких колись відбувала покарання, ставши жертвою сталінського режиму. Але яким було моє здивування, коли дізналася, що п. Мирослава, попри поважний вік, і досі вишиває. Доньки купили для цього спеціальну лупу, яку надягає на шию і спирає на груди. Так і вишиває – в окулярах і з лупою. А на дивані, як і багато років тому, вискладані ляльки-красуні, вбрані у вишиванки. Вони є скарбом і гордістю для родини. Будучи закоханою у національне вбрання, жінка колись вирішила вишити стрій для ляльки. І так з того часу з’являлося все нове і нове вбрання. Кожна лялька, за задумом авторки, представляє інший регіон України з його елементами вишиття. А всі разом вони становлять єдине ціле. Таких красунь Мирослава Петрівна створила понад сорок. Щоправда, багато з них вона подарувала друзям, декотрі поїхали з доньками до Австрії. Ті, що залишились, є надзвичайно цінними для неї. Ще донедавна жінку вмовляли продати хоч одну ляльку, але вона відмовляється. Родина зберігатиме їх для наступних поколінь. Як і решту виробів. Це і гаптовані скатертини, серветки, рушнички, подушечки, штори. Але особливо береже Мирослава Райтер татове вишиття. Бо пам’ятає й досі, як до їхньої хати вдерлися невідомі та порвали вишивки та книжки, а тата забрали до тюрми.
Подібна доля була і в Мирослави. Вона відбувала покарання майже шість років. До смертної кари був засуджений її чоловік Володимир. Але покарання йому замінили згодом на п’ятнадцять років каторги. Познайомилось і пов’язало свої долі подружжя вже після тюрми. Обоє були дуже активними і часто організовували зустрічі з учнями, виставки родинних робіт. А після смерті чоловіка Мирослава Петрівна здійснила його мрію: написала та видрукувала книгу про їхні життєві дороги, яка стане екскурсом у минуле для майбутніх поколінь. Адже з тих часів у неї залишились лише спогади та пожовклі фотографії. Але патріотизм Мирослави Райтер та любов до рідних традицій аж ніяк не стерли роки. Навпаки, це все лише зміцнилося.

Любов ТИМЧУК

Газета “Сільський господар плюс”