Вербівці: село на Тернопільщині забуте Богом і людьми

Село Вербівці, яке входить до Теребовлянської об’єднаної громади, є болісним прикладом вимирання сіл у нашому краї. Із 420 дворів майже 60 стоять пусткою, а місцевого населення залишилося 715 осіб. Хоча були часи, коли тут проживало понад півтори тисячі селян, більше 260 із них навчались у місцевій школі.

З плином часу тут усе змінилося і, на жаль, не у кращий бік. Старші люди помирають, молоді – виїжджають. Після закінчення дев’яти класів деякі учні продовжують навчання у сусідніх Ласківцях або Буданові, інші вступають до училищ і намагаються «зачепитися» будь-де, аби не повертатися до села. Хтось оселяється в інших містах, а хтось їздить на заробітки до Польщі, Чехії, інших країн. Решта людей намагається давати собі раду тут. Пенсіонери доживають віку й поступово залишають після себе ще більше порожніх осель.
Здавалось би, нічого дивного, адже це типова картина більшості українських сіл. Проте, після відвідин Вербівців, у мене склалися двоякі враження. Спершу запав у душу спокій і природний затишок населеного пункту, а потім через надто розмірене життя, відсутність людей на вулицях і бездоріжжя, на душі стало гнітюче. На фоні сусідніх Ласківців і Буданова Вербівці здаються кинутими напризволяще. Проте, люди, які все-таки зустрілися на нашому шляху, дуже хочуть, аби про них не забували й здебільшого з ностальгією й порівнянням згадують минулі часи. Найбільше їм шкода молоді, яка не має перспективи у селі.
– Колись, – розповідає жінка, яка назвалась Оксаною, – у нас був великий будинок культури. Там проводилися концерти, діяв хор. По-теперішньому цей заклад називається центром культури та дозвілля для молоді, але від цього нам легше не стає. Будівля в аварійному стані, а культура села на нулі. Тут нема ні концертів, ні дискотек, зрештою, нема навіть працівника культури.
Це підтвердила й староста села Марія Клебан. Вона теж хотіла б, аби центр дозвілля запрацював. – Але наразі, – каже Марія Мирославівна, – будівля від’єднана від електрики й потребує ремонту. До речі, проект кошторисної документації на 1 млн 200 тисяч гривень уже розроблений, але коли почнуться роботи, невідомо. У селі немає навіть працівника з благоустрою, тому все доводиться робити власними силами. Щоправда, за два роки перебування у громаді для Вербівців виділили щебінь і направили працівників для благоустрою кладовища. Більше допомагають селу місцеві орендарі землі, яких є четверо, також є кар’єр. Селяни радіють від того, що отримують орендну плату за земельні паї. А ще можуть піти до фермерів на сезонні роботи й заробити до трьохсот гривень за день. Іншого способу заробити тут просто нема. Дехто уже й працювати не годен.
Як, наприклад, пенсіонерці Ліді Снєжок, яку ми зустріли у магазині. Жінка була категоричною: «все нездало». За свої 76 років вона бачила всяке і має з чим порівняти. Село, каже, занедбане, вимирає, народжуваності нема. А керівники держави й Верховна Рада хочуть знищити український народ.
– Депутати мають мільйони, – нарікає пані Ліда, – а я отримую 2200 гривень пенсії, чоловік – 1700, хоч усе життя тяжко пропрацював у колгоспі. Ще маємо сина з інвалідністю. Але він не має за що жити, бо при пенсії 1400 гривень, 1500 – сплачує аліментів. Тож ми мусимо ще докладати і його утримувати. Так і живемо…
Нічого втішного не сказав і місцевий підприємець Мирослав Фрей, який уже десять років має магазинчик у селі.
– Половину заробленого віддаю на податки й електрику, – каже він, – а покупців взагалі нема, всі виїхали.
Зрештою, кажуть люди, якби держава «обернулася до них обличчям», тут все можна відновити й людей втримати у Вербівцях. Бо у селі ще працює школа, в якій навчається 65 учнів і садочок, який відвідує 25 дітей, а люди у селі добрі й роботящі.
Та маємо те, що маємо – розруху, занепад і зневіру. На підтвердження цих слів на краю села ми побачили вивіску про продаж добротної хати з прибудовами, садком та великим городом за дві тисячі доларів. Вкінці села кинувся у вічі стовп заклеєний зверху до низу оголошеннями про працевлаштування за кордоном…

Любов ТИМЧУК

Газета “Сільський господар плюс”