Як мешканку Прикарпаття вразило село Байківці, що біля Тернополя

Мене звати Надія. Народилася і виросла на Прикарпатті. Цей край є частинкою мого серця. Але одного разу прийшов час, як і для тисяч моїх земляків, покинути свій рідний край. Бо в ньому є все, окрім можливостей для більшості людей реалізувати себе. Тоді, десять років тому, я думала, що це нормально: коли робочих місць майже немає, коли без потрібних «зв’язків» в будь-яких установі чи закладі ти –ніхто, коли за довідками ходиш по кілька разів, бо тим, хто їх видає, не до снаги це зробити одразу і без труднощів для людини. Описувати подібне буденне життя майже кожного з нас можна до безкінечності. Але насправді хочу розповісти про інше. Розповісти про те, як на власні очі побачила, що ми можемо жити по-іншому, ми можемо жити краще, можемо працювати і отримувати гідну заробітну плату, можемо просто почувати себе людьми…

Так от. Нещодавно побувала в гостях у друзів, які живуть в селі Байківці. Це Тернопільська область. Байківці розташовані за 5 км від обласного центру і в минулому році це село стало центром Байковецької об’єднаної територіальної громади. Але про це я дізналася пізніше. Спершу, заїхавши на вулицю, на якій живуть мої друзі, мене здивувала асфальтована дорога. Її там ніколи не було! І люди не вірили, що на їхній вулиці взагалі коли-небудь може з’явитися асфальт і тротуари, вистелені бруківкою, а в темну пору доби – ще й вуличне освітлення. Тепер це все там є і люди не можуть натішитися. Я запитала «А що змінилося?» Мені відповіли, що в минулому році 5 сільських рад, а це 7 сіл разом з Байківцями об’єдналися в громаду і, як на тих білбордах про децентралізацію, почали «доводити свої села до ладу». Щоб бути більш переконливими, друзі вирішили показати мені і новеньку асфальтовану дорогу в селі Стегниківці. Це село також ввійшло до складу Байковецької громади. Мені пояснили, що там ніколи не було асфальтованої дороги і через це жоден громадський транспорт не хотів курсувати тим напрямком. Це зрозуміло, запчастини до автобусів дорогі. Сьогодні ж є і асфальт і маршрут Байківці – Дубівці, який проходить через Стегниківці в тому числі. А проїзд усіх пільгових категорій населення громади, як виявилося, оплачується з бюджету громади.

По дорозі зі Стегниківців ми заїхали до стоматологічного кабінету. Моя подружка Наталя була записана до стоматолога. А у вашому селі чи поблизу є стоматологічний кабінет? Думаю, далеко не в кожному. В кращому випадку – аж в районному центрі. І в Байківцях не було. А після об’єднання громада відкрила аж два стоматологічні кабінети, де лікування і хірургічні втручання – за кошт громади.

При виході, поки чекала подружку, стріла п’ятірко молодих матусь, які з грудними дітками прийшли до сільського педіатра. Це поруч з кабінетом стоматолога. Біля будівлі навпроти в око кинулася поліцейська машина і вивіска «Поліцейська станція». Я підійшла, щоб сфотографувати і показати друзям у Києві. Бо, правду кажучи, ще часто можна почути вислів «забите село». Хочу спростувати цю тезу. На прикладі Байковецької громади можу сказати, що наші села перетворюються на комфортні місця для проживання. І вислів «забите село» не актуальний, у всякому разі – для об’єднаних громад.

«Це нам Хатія Деканонідзе подарувала», – почула я за спиною голос, фотографуючи машину поліції. Позаду мене стояв кремезний чоловік і не приховував радості, що туристка з відкритим ротом фотографує машину, ніби ніколи не бачила автівок.

«Пощастило вам», – відповідаю.

«Ви може до нас роботу приїхали шукати? А звідкіля? Хоча, звідкіля б ви не були, в нас робота і для вас знайдеться», – знову усміхаючись, говорив до мене кремезний чоловік.

«Мабуть ви місцевий підприємець?» – припустила я.

«Ні, я сільський голова. Але в нас на території працюють інвестиції, є робочі місця. Молоді, яка хоче в нас працювати, ми всебічно намагаємося допомогти, бо інакше вони виїдуть з села. Цього допускати не можна», – говорив сільський голова.

Ми познайомилися. Його звати Кулик Анатолій Романович.

Зрозуміло, що зустрівши живого голову справжньої об’єднаної громади, мені довелося позловживати його часом і розпитати, що це за об’єднання таке. Бо багато чула про створення громад, і не менше чула про те, що це знищить село.

Анатолій Кулик розповів, що ще задовго до прийняття закону, який надавав змогу об’єднуватися кільком місцевим радам в громаду, в Байківцях уже працювали над можливим форматом об’єднання. З його слів я зрозуміла, що були одиниці тих, хто сприймав, що об’єднання може стати ефективним інструментом для розвитку сіл. Він особисто їздив селами, збирав людей і пояснював, чому варто об’єднуватися. Каже, часто було непереливки, бо люди різні і кожен по-своєму сприймав такі зустрічі. Але людям вдалося донести потрібну інформацію і п’ять сільрад злилися в одну громаду. Ті села, які не захотіли, залишилися і надалі працювати у тому ж форматі, без будь-якого натяку на змін на краще для мешканців цих сіл. Хоча заради справедливості варто сказати, що все таки там дещо змінилося – з’явилося розуміння, що «потяг поїхав, а вони залишилися на пероні», і тепер, як я зрозуміла з розмови з паном Анатолієм, вони просять, щоб їх «прийняли» до Байковецької об’єднаної громади.

«Може і приймемо, якщо буде такий механізм в законі. Поки що його немає», – пояснив сільський голова.

Я розповіла, що бачила і нові асфальтовані дороги, і вуличне освітлення, і новий маршрут, що сполучає села громади, один з двох зубних кабінетів, очевидно, що тут почала працювати поліцейська станція і що це мене дуже приємно дивує. Бо все це для більшості наших сіл залишається недосяжною мрією. А голова додав, що за півроку діяльності громади, вони відкрили реєстраційну службу. Раніше, щоб отримати послуги з державної реєстрації, розповідає голова, люди вже о третій ночі їхали до райцентру, щоб записатися в чергу, а черга могла просуватися кілька днів. Тепер – все на місці, без черг, тисняви і стресу.

Встигли організувати і збір та вивіз сміття, і закупити в амбулаторію медичне обладнання для проведення біохімічного аналізу. Готуються найближчим часом на базі амбулаторії відкрити денний стаціонар. Сьогодні такі послуги за угодами з громадою надають дві лікарні, якщо не помиляюся, вони знаходяться в Тернополі. Чому дві? Голова пояснює просто: люди повинні мати вибір, плюс – це конкуренція. Котрий заклад надаватиме якісніші послуги, туди і звертатимуться люди, туди громада і перераховуватиме кошти за дання послуг своїм мешканцям.

Пан Анатолій розповів, що в одній з цих лікарень навіть окреме реєстраційне вікно відкрили для мешканців громади з відповідним надписом на табличці. Він повідав, що встигли провести основні ремонтні роботи до першого вересня будівель шкіл, в окремих закладах роботи на завершальному етапі. У Лозовецькій школі відкрили фізичний кабінет з сучасним обладнанням для проведення практичних і лабораторних робіт. Директори шкіл, думаю, знають, скільки коштує обладнання для кабінету фізики. В Інтернеті можна знайти ціни. Тепер громада планує обладнати і кабінет хімії.

В одному із сіл громади відкрили новий дитячий садок. Здається, в селі Дубівці. Так пишу, бо нічого ж не записувала, не думала, що коли-небудь мені захочеться про побачене розповісти всім. Тим більше, я не журналіст. Але повернувшись до Києва, вирішила, що мушу це зробити, щоб інші почитали, а за потреби, самі поїхали у ту ж Байковецьку громаду, і на власні очі переконалися, що при бажанні, при використанні можливостей, які сьогодні надає держава, при умінні приймати рішення і брати на себе відповідальність, можна відродити село. Може, ще комусь цікаво, за який кошт? Цифр я не згадаю. Анатолій Кулик їх так багато називав, скільки і в що вкладено, що боюся помилитися. Але, уявіть собі, бюджет на ці сім сіл склав близько 40 млн. грн.!!! Цей бюджет склався з тих податків, які держава залишила на місцях. Сільський голова назвав це фінансовою децентралізацією. Каже, лише 60% податку на доходи фізичних осіб, які держава перестала вилучати в центральну казну, стали суттєвою фінансовою підтримкою для громади. Стовідсотково залишається в бюджеті громади і єдиний податок, і податок на майно. Є й інші види податків, як розповів сільський голова, які у визначеному державою розмірі, осідають у бюджетах громад. Залишається лише добре спланувати роботу і ефективно використати ці кошти на користь людей. А це не так вже й легко.

«Я не уявляв, що це така велика відповідальність, – зізнався Анатолій Кулик. – Та вже якщо взявся, то маю довести справу до кінця. Ми зібрали молоду, амбітну команду і крок за кроком рухаємося вперед. Це буває нелегко, бо здебільшого розвиток таких громад, як наша, випереджає законодавство. Депутати не дуже поспішають приймати потрібні для розвитку місцевого самоврядування закони. Ви, як будете в Києві, передавайте їм привіт», – пожартував сільський голова.

А я й справді через рядки цієї статті передаю всім народним депутатам і кожному з них зокрема величезний «Привіт!» від Байковецького сільського голови і, напевно, всіх голів об’єднаних громад. Від себе лише додам, що якби кожен з вас, шановні народні обранці, так працював і був таким відповідальним перед громадою, як Анатолій Кулик, то наша країна процвітала б давно.

Також передаю вітання сільським головам і окремим політикам, перші – через страх втратити свої посади, другі – через страх втратити вплив на території, лякають людей різними жахами про об’єднання громад, зокрема, що закриють школи, садочки, що за довідками доведеться їздити за десятки кілометрів, що зникнуть села і т.д., і закликаю припинити обманювати людей.

А до людей звертаюся з проханням довіряти в першу чергу собі і тим, хто дбає не про власне насиджене тепле місце в кабінеті, а хто піклується про всю громаду і здатен взяти на себе відповідальність. Краще один раз побачити, ніж десятки разів почути. В Україні вже чимало об’єднаних громад. Поїдьте туди і поцікавтеся, чим вони сьогодні живуть, або перевірте, чи справдилися жахи, якими вас лякають. Все у ваших руках.

 

Надія Огоновська