Як на Тернопільщині судять “генерала”

У загратованій клітці судової зали стояв сорокарічний чоловік. Гарні риси обличчя, коротка стрижка, благородна сивина. Якщо уявити його у генеральському строї, то, мабуть, очей не відведеш. Вийшов би генерал столичного штибу, та навіть європейського. Втім, він в’язень, і йому зараз не до генеральських зірок чи лампасів – йому б волі, відкритого простору, зірок на небі…

Коли минулого тижня до редакції зателефонував один народний депутат і коротко, але емоційно розповів про Михайла Шекету, якого з березня 2012-го утримують під вартою, намагаються засудити без належних доказів, я й не відразу збагнула, що йдеться про справу «генерала» (на початку 2013-го «Свобода» подавала інформацію про цю дуже незвичну кримінальну справу). «Поїдьте 27 грудня у Чортківський райсуд – там Михайла вже втретє судитиме суд першої інстанції».

Я й досі не впевнена, чи це телефонував депутат, чи хтось ним просто назвався. Але це нічого не змінювало. До того ж достеменно відомо, що до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Валерії Лутковської із депутатськими запитами у справі Михайла зверталися Леся Оробець та Олександра Кужель. Й сам в’язень написав десятки звернень.

Якщо коротко передати суть звинувачень, які висувають Михайлові, то йдеться про замах на шахрайство та самовільне присвоєння владних повноважень. Начебто Михайло, надягнувши генеральський стрій, видавав себе за представника РНБО, вселив марну надію на керівне крісло претендентові на посаду начальника Борщівського райвідділу міліції. Причому це бентежно-приємне очікування мало коштувати претенденту двадцять тисяч доларів. «Генералу» так і не вдалося зірвати бажаний куш. Власне, це і є усе звинувачення. Хоча, за чутками, «генерал» пошив у дурні дуже високих посадовців. Ті, аби не втратити апломб, посади, не можуть дозволити собі звернутися із заявами, але неабияк зацікавлені глузливого і нахабного Михайла «посадити». Проте це, повторюю, чутки. Сам же Михайло вини не визнає, і наразі правоохоронна машина безпорадно забуксувала у формуванні доказів.

Судіть самі: Борщівський райсуд визнав винним Михайла і засудив до чотирьох років позбавлення волі, у подальшому апеляційний суд скасував цей вирок і справу скерував на новий судовий розгляд. За справу взялися чортківські судді. Але звелося до винесення постанови про направлення справи на додаткове розслідування. (Михайла судять за попереднім Кримінально-процесуальним кодексом, у нині діючому процесуальному законодавстві стадії додаткового розслідування уже не передбачено: не доведено вину – справу закривають і людину звільняють.) Втім, згадану постанову в апеляційному суді скасували і справу знову направили на новий судовий розгляд – у Чортківський райсуд іншому складу суддів.

Коли ж минулої п’ятниці на засіданні прокурор взявся зачитувати обвинувальний висновок, Михайло втратив контроль над собою і нервово кричав: не читати, бо це вже слухає учетверте. «Ви усе читаєте, судите і ніяк не можете засудити, а я – майже два роки у СІЗО», – Михайло так кричав, що аж тремтіли стіни. Прокурор звернувся до судді, аби та зробила підсудному зауваження, а при другому порушенні – вивести його із зали і справу розглядати без нього.

Михайло трохи вгомонився, став уважно стежити за процесом, блискавично реагувати на те, що відбувається. Допит потерпілого вилився у тривалу зливу запитань з боку адвоката підсудного Володимира Малишевського та самого підсудного. Михайло так доймав потерпілого (у ролі останнього – екс-начальник слідчого управління Борщівської райміліції, колишній невдаха-претендент на посаду головного міліціонера району), що той принаймні двічі картав себе, мовляв, негідно чинив, прагнучи обійняти посаду. У чому міліціонер каявся?

Із обвинувального висновку та зі слів потерпілого у судовій залі вимальовується таке: близький друг розповів міліціонерові, що познайомився із впливовим генералом, який працює у РНБО. Міліціонер мріяв про посаду начальника райвідділу, яка була вакантною. До того ж він уже подав усі необхідні документи на призначення, але з якихось причин із призначенням зволікали. Відтак претендент запропонував другові, аби той попросив генерала «замовити про нього добре слово». Хоч це, м’яко кажучи, незаконний спосіб отримання посади. Зі слів потерпілого, коли він дізнався, що за протекцію треба заплатити двадцять тисяч доларів, то звернувся до керівництва з рапортом, у якому повідомив про шахрайські дії стосовно себе, а також усно відмовився претендувати на посаду.

Відповідно до Кримінального кодексу, потерпілий – особа, якій злочином заподіяно матеріальну, моральну чи фізичну шкоду. Апеляційний суд області, скасовуючи своєю ухвалою вирок Борщівського райсуду, посеред інших недоліків, допущених судом першої інстанції, вказав і на таке: з вироку не зрозуміло, чому міліціонер є потерпілим, і яку шкоду йому заподіяно. Відтак підсудний та його захисник численними запитаннями намагалися з’ясувати у міліціонера, чому той вважає себе потерпілим. Останній визнав: матеріальної і фізичної шкоди йому не заподіяно. А те, що не став начальником райвідділу міліції, розцінює як моральну шкоду.

Таке трактування навряд чи можна вважати обгрунтованим. Адже моральна шкода випливає із правомірних правовідносин, а те, що міліціонер прагнув здобути посаду за допомогою протекції, не вписується у рамки закону. Підсудний добре відчув цей момент і неабияк доймав потерпілого додатковими запитаннями.

Слід зауважити, що Михайло проявив себе як блискучий оратор та стратег, людина з аналітичним мисленням. Бездоганна логіка його запитань здивувала, викликала захоплення навіть у державного обвинувача. Відбувся такий діалог. «Ну, що, прокуроре, принесете мені подарунок на Новий рік?», – не без іронії запитав підсудний. «Принесу на Різдво, бо віддаю шану вашому розуму, таланту», – несподівано відповів прокурор. Загалом, якби у судовій залі можна було аплодувати, то Михайла засипали б аплодисментами за численні неймовірні розумові «штурми». Цей підсудний, не зважаючи на незавидну роль, викликав симпатію. Залишається загадкою, звідки у Михайла – сироти, вихованця дитячого будинку, якого життя повело не в університети, а злочинною стежкою, такий гострий розум, сценічний талант. Я мимоволі подумала: навіть у стінах Верховної Ради Михайло затінив би усіх речників. Ось такий самородок…

Втім, на цьому процесі підсудному попри усі його таланти не вдалося переконати суддю замінити тримання під вартою на підписку про невиїзд – його клопотання про заміну запобіжного заходу не задовольнили. Відтак, починаючи з березня 2012 року, Михайло перебуває у стінах Чортківського слідчого ізолятора. Скільки ще триватиме над ним судочинство і чи витримано розумні строки судового розгляду? Безсумнівно, що ні. Практика тривалого судового розгляду неодноразово піддавалася критиці з боку правозахисної спільноти, адвокатів.

Валерія Лутковська зверталася з листом до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якому акцентувала на неприпустимості затягування судових процесів, а надто тоді, коли людина перебуває під вартою. Лише за один рік до офісу Уповноваженого з прав людини надійшло 1800 скарг щодо порушення права на судове провадження у розумні строки. Дослідження цих звернень засвідчило, що розгляд кримінальних справ у судах у більшості випадків перевищує 1–3 роки. А якщо справу неодноразово розглядали суди різних інстанцій, то така тривалість становить 5 і більше років. Між тим, і національне законодавство, і Конвенція про захист прав людини (стаття 6) гарантує кожному право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Підсудний та його адвокат передбачають, що національними судами не обійдеться – Михайло шукатиме правди у Європейському суді з прав людини.

 Ольга Кушнерик, ”Свобода”