Як у селі на Чортківщині іноземців били лозою

Вибори чи то пак повторне голосування. Для простого люду різниці особливої немає. Вдруге у цьому році. А будуть ще одні, парламентські, восени. З досвіду попередніх років відомо – куди гарячіші за президентські. Хоча й ці були не з легких. Вся Україна слідкувала за здачею крові на камеру. А «телеміст» Київ – Париж чого вартий? А «дебати» на «Олімпійському», не прописані жодною законодавчою нормою?

Для мешканців пересічного села будь-які вибори несуть у собі значну соціальну функцію. Це як свого роду ще одне не передбачене релігійним календарем свято. Для багатьох нинішніх вимираючих сіл навіть весілля, яке випадає навіть не раз на рік, стає святом. А потрапити в члени комісії – теж неабиякий престиж. Крім морального, ще й матеріальне задоволення: добові отримаєш, а хто на звільненій посаді – ще й зарплату. Як немає особливо роботи в селі – і то хліб.

Другий тур виборів припав саме на Вербну неділю. А у невеликих Ридодубах, де на 420 з лишком виборців три Божих храми, для значної частини населення був католицький Великдень.

Голосування, попри кінцеву вищу явку порівняно з попереднім туром, до обідньої пори проходило на всіх дільницях району порівняно мляво. Хто зранку спішився на роботу до міста, той і віддав свій голос. А переважна більшість населення відклала цю важливу державницьку справу на більш пізній час, уже після Богослужінь у храмах. Тож чим можна зайнятись членам комісії, поки виборці масово не йдуть? Правильною, погомоніти. Коли ще така нагода випаде зустрітись у такому колі? Про чесноти кандидатів мову не заведеш – заборонено законодавством. Спостерігачі пильно слідкують, можуть розцінити як агітацію. Але тем для розмов ніколи не бракує, особливо коли в комісії практично одні жінки.

– Дівчата, бараболі вже всі посадили? – запитує на загал вчителька середнього віку. У селах педагоги здебільшого становлять ядро дільничних комісій.

– Вчора, ще до обіду. Діти приїхали з Тернополя, було кому розкидати, – відповідає їй сусідка по кріслу.

– А ми ще нє. Не було кому закультивувати город. – підхоплює тему розмови ще одна жіночка. – Кажуть, мають бути дощі. Певно, вже після свят будемо.

– Може, хто вміє файні паски пекти, поділиться рецептом? Бо ніцно одну і ту саму вже пару років печу. Каже чоловік, є інтернет, навчися. А як знати, чи та паска вийде добра? – це вже звучить запитання з іншого кінця столу.

З хитромудростей приготування пасок розмова плавно переходить на пляцки. Тут знаючих куди більше. У Галичині, як відомо, господині здавна славилися приготуванням смаколиків. Це від них не забереш.

І так триває годину або й більше з невеликими перервами, поки на дільницю не забіжить хтось, аби віддати свій голос.

Надворі розмова спрямована в іншому руслі. Чоловіцтво зібралося на перекур. Хто ще не зайшов на дільницю, а хто вже й віддав свій голос, попри неділю, додому не поспішає. Якби не дощ час від часу накрапав, кинули б в доміно за великим столом надворі, який спеціально задля цього встановили під вербою кілька років тому.

– Чотирьох хлопців бракувало, щоб була футбольна команда в селі. Не знайшлося, пішли наші виступати за Бичківці, – з гіркотою в голосі ділиться гурту чоловіцтва 45-річний екс-футболіст місцевої команди. – Років  п’ятнадцять не було кому грати. Нарешті підійшло молоде здібне покоління, навіть чемпіонами району стали. Певно, знову років з десять не буде команди…

Сивочолі чоловіки з розумінням кивають головою.

Така вона гірка правда сьогодення. Цілими футбольними командами подалася сільська молодь за кордон у пошуках хліба. 18-20-річні юнаки гарують нині на будовах в Польщі, коли вдома повно роботи. І один, і другий кандидати на найвищий державний пост обіцяли дати молодим роботу. Час для виконання обіцянок пішов…

Раптом навпроти будинку культури зупинилася сіра  іномарка з абревіатурою OSCE, з якої вийшли чоловік і жінка з бейджами на грудях років 40-45 і з ними ще одна молодшого віку пані, як з`ясувалося пізніше, перекладач. Представились міжнародними спостерігачами: він – американець українського походження, вона – з Іспанії. Хвилин 45 були на дільниці. Усім цікавились у голови і членів комісії. Щось подивитись чи сфотографувати неодмінно питали дозволу.

Тут саме закінчилася відправа в місцевих церквах, люди з прикрашеними вербовими «шутками» цілими родинами заходили на дільницю,  символічно б`ючи за традицією членів комісії і гостей з-за кордону заодно, чим тих дещо ввели в сум`яття. Не знаю, чи можна дослівно перекласти на англійську «Не я б`ю – верба б`є, за тиждень – Великдень», коли маленькі діти промовляли цю приповідку, злегка торкаючись нею гостей, але ті суть зрозуміли, задоволено посміхаючись.

Повписувавши в якусь графу одні плюсики, при цьому вголос відмітивши, що люди в селі досить грамотні у виборчому законодавстві, пред’являючи паспорти членам комісії без зайвого нагадування, пригостившись кавою з пляцком, поїхали далі. А на дільниці до завершення голосування тільки було й розмов – до нас приїжджали з обеес`є! А в селі це буде топ-темою принаймні до Паски, а може, й з місяць.

Тeкст і фото Любомира Габруського

Джерело: ЧортківCity