Полювання на “АЛІГАТОРА

90-ті минулого століття були тими цікавими часами, коли можна було за якусь мить отримати статус олігарха, або дев’ять грамів в чоло і вічний спокій. То були часи ризикованих поступків й холоднокровних дій. Той, хто на них наважувався мав шанс й альтернативу. Зі щитом, або на щиті. Пам’ятаємо і тих, і інших.

То були часи перетворень фабрик і заводів на, величні у своїй вульгарності, торгівельні центри та розважальні заклади, що починались з примітивних бань та барів з «номерами» при них. Часи, коли з кінотеатрів поставали, як не, ті ж таки, торговиці то культові споруди. Кому не судилось стати ні тими, ні іншими волочили жалюгідне існування й потихеньку загнивали у своїй агонії. Деякі загнивають донині.

Саме наприкінці 90-х до керівництва, такого собі, ВАТ Тернопільський РМЗ «Елеваторпром», прийшов молодий бізнесмен Валерій Борисов. Будучи у душі здоровим авантюристом, він об’єктивно оцінив обстановку й вирішив, що займатись профільною діяльністю, на даний час, підприємству невигідно. І почалась велика перебудова на окремо взятому маленькому об’єкті нерухомості. Саме – об’єкті нерухомості, а не виробництві. Діялось все у межах тодішніх законів, вміло використовуючи їх прогалини й колізії. Не гірше й не краще від інших. Вже невдовзі, замість понурого адміністративного корпусу і напівзруйнованих виробничих приміщень, почали вимальовуватись контури модерного готельно-розважального комплексу з аквапарком вкупі. До речі, флагманського на Тернопіллі. І з назвою не прогадали. Співзвучною навіть. Елеватор – «Алігатор». Жартівники.

Хтось може дорікнути. А звідки такі кошти? Одразу відповім – А я знаю? Це справа не моя винюхувати й прослідковувати походження фінансових потоків незнайомих людей. До мене – нікого не цікавило, і мене – не цікавить. Будівничі казали, що банківські кредити. Чому я маю їм не вірити? Але те, що вклались ґрунтовно – це безсумнівно. Десь чув, на мільйонів 70-100, у гривнях, як кажуть.

Побудувались – запустили – почали господарювати. Досить успішно. Керівництво було небайдужим і до благодійної діяльності. То одній громадській організації допоможе, то молодіжному крилу іншої «потужної» партії підсобить. Одним словом, все як у людей.

Недобрі язики натякають, що негаразди в «Алігатора» почались зі зміною владної конфігурації та джерел впливу, як у державі, так і в місті й області. Спочатку незначні «наїзди» – потім серйозніше.

На початку літа 2010 року у бізнесовому товаристві Тернополя стався «землетрус» – доблесні працівники УБОЗ, чи не у повному штатному складі, затримали керівника ГРК «Алігатор» Валерія Борисова. Чи не того самого дня, з блакитних екранів телевізорів було відрапортовано про його затримання. При цьому, судячи з картинки, яка супроводжувала бравурний рапорт, складалось враження, що був затриманий, якщо не «наркобарон» та затятий «мафіозі», то «запеклий рекетир і вимагач» – точно. Згадати б тільки про «два пакети наркотичних засобів та арсенал вогнепальної зброї». І так, між іншим, про, абсурдний, як на мене, епізод чи то вимагання, чи то відібрання у якогось невідомого, чи то коштів у розмірі $2800, чи то автомобіля Opel. Ось така біда сталася у бізнессередовищі славного міста Тернопіль на початку червня 2010 року.

Щодо Борисова була порушена кримінальна справа, де весь вище перерахований букет «злочинів» був поставлений йому у провину з чітким посиланням на статті, частини, пункти й абзаци Кримінального Кодексу. І не біда, що ще на стадії досудового слідства довелось відмовитись від «наркоти» й «арсеналу зброї», залишалось вимагання. Такий порядок речей – звичний для слідства. «Вмінити» все, що можна, а «по-ходу» вийти на якийсь прийнятний для слідства, прокуратури, суду результат. І всі задоволені. Крім звинуваченого, звичайно. А хто на нього звертає увагу? Діє інший невідпорний «совковий» принцип: «У «нас» невинних – не арештовують.»

11 липня 2011 року, тобто більш як через рік після арешту, Тернопільським міськрайонним судом був постановлений вирок, згідно з яким Валерія Борисова визнали винним у скоєні злочинів передбачених ст. 189 (вимагання), ст.289 (незаконне заволодіння транспортним засобом) та ст. 357 (привласнення документів і печатки) Кримінального кодексу України. Додатковим покаранням визначено – конфіскація майна. Всього!

Не будемо торкатись обґрунтованості, об’єктивності, а особливо, співрозмірності постановленого вироку, тим більше, що судовою колегією у кримінальних справах Тернопільського апеляційного суду вирок залишений без змін. Лише дозволимо собі пофантазувати і зробити припущення хто виграв чи програв від цього всього.

Ще під час досудового слідства та й у ході самого судового процесу, потерпілий відмовився від своїх претензій до засудженого. Були інші об’єктивні дані про непричетність підсудного до поставлених йому у провину діянь. Проте, судом дані факти до уваги не були взяті. Що ж, в результаті – маємо, що маємо.

Повернемось до вигоди. Ще під час арешту, за сміхотворну суму, готельно-розважальний комплекс був проданий. Можливо, саме факт переходу права власності на успішний бізнес і став тією відправною точкою в кримінальному переслідуванні колишнього його власника й очільника? Відповіді отримаємо, коли прослідкуємо за подальшою долею ГРК «Алігатор» чи його структурних підрозділів. На це потрібний деякий час. Але напрямок можна відгадати вже зараз. Просто, слід придивитись й проаналізувати. Цікаво хто цим займеться і чи займуться взагалі?

А було б досить цікаво.

Наразі, полювання на «Алігатора» закінчено. Розподіл трофею – попереду. Хоча, можливо, віртуально він вже давно поділений, просто ми не бачимо реальних власників здобутих шматків. Але, з часом, як казали древні: «Все таємне – стає явним». Рано чи пізно.

Олег Мартинюк