Мото маршрут Тернопільщиною з елементами бездоріжжя (фото)

Починалося все для мене нежданно. Десь перед восьмою ранку, забавляючись в ліжку з молодою, синьоокою, ну дуже активною білявкою, отримую дзвінок! Дзвонили мені друзі з Франківщини, сказали що вони поряд мене і збираються виїхати на гору Богіт. Уточнили що вони мотоциклами, і поряд дому, то в Теребовлі. Запропонували доєднатися.


Зійшлися на тому, що я за годину зустрічаюсь з ними в Теребовлі. А за той час, вони поп’ють кави, проснуться, прогуляються замковою горою, а заодно розберуться де та гора. Так як мені ще півсонному пояснення давались приблизно так: …ну гора десь біля Гусятина, але їхати треба з Теребовлі на Сатанів, тобі ж місцевому не далеко до Гримайлова?!


Я не втрачаючи жодної хвилини, за 15хв передаю дочку в дбайливі материнські руки, вдягаюсь і не забувши почистити зуби(далі такої можливості не буде) виїжджаю. Їсти вже потім. Зустрічаємось і зразу в дорогу. Дорога пуста, краєвиди ще похмурі, ранкові, холодно!

Доїжджаємо до підніжжя гори, зустрічаємо перекриту дорогу.

За брамою є вказівник, де «русскім по бєлому» чітко написано, що їхати не можна, говорити не можна, якщо йти, то тільки протуреною стежкою і навшпиньки, «шаг влєво, шаг вправо – расстрєл»! Скачок на місці, розцінюють, як «попитку улєтєть», а літати теж не можна. Бо заповідник!


Тому, будучи законослухняним товариством, щоб нікому не нашкодити, вирушаємо в обхід. Десь їдем, десь пхаєм, десь тягнем, так би мовити просуваємся.


Місцями зустрічаєм природні шлагбауми, та інші не рукотворні цікавинки. Які дають нам змогу зайвий раз зупинитися, і погомоніти.

Далі лишаємо свої залізяки і йдемо пішки. Через деякий час, з’являються ілюстровані вказівники.

Оскільки Івана Купала першочергово було свято язичницьке, тут до мене доходить мета поїздки, що то за гора і чому саме вона вибрана як ціль і чому саме в цей день.

За повір’ям, в жертву приносили плоди, тому мої друзі принесли копії ідола по яблучку. Але були там і апельсини, і сніп пшениці. А взамін від ідола отримували сприяння на кожному кроці. Я покласти яблуко не наважився. От чогось там, сприйняв то, як зраду вірі. Не подалік влаштовуєм невеликий перекус і собі.


Хвилинка українознавства – Дольмен. Така собі старовинна рукотворна споруда з каменів, перекритих іншим каменем. Кажуть Стоунхендж – дольмен!

Можна зайти під камінь і загадати бажання. Як на мене, якщо постаратися, то бажання можна загадувати і в інших місцях.

Далі повертаємось до мотоциклів і починаємо цивілізований спуск. Пам’ятаєте, перескакувати не можна! Мусів відкрутити дзеркало, бо ніяк не пролазив. Тепер дивлячись на фото, все так просто і мило. А там, проповзаючи під деревом, і тримаючи на плечі 150кг, було смішно, чогось смішно, а від того жарко і тяжко.


Поки ми повзали-їздили день підійшов до обіду, погода сприяла і спуск дарував нам зовсім інші краєвиди, відчуття свята Івана, емоційне піднесення. Спутники кажуть ідол почав діяти. Не надаю цьому значення.

Але! Ми вже заходили в цей магазин зранку. Валялося два куски ковбаси на пустому прилавку, ми ще перепитували чи можна їх їсти. Квасу моєму товаришу націдили третину стакана, більше нема. Тепер картина інша, ковбаси – розмаїття, квас заправили, кавова машина працює, вершки є, продавець Оксана, практично готова їхати з нами!!!

Посиділи віддихнули, і мене як палкого любителя такого типу архітектури відвезли на маєток. Був нічий, тепер хтось викупив. Тішить мене таке. Хтось надав будинку друге дихання. Виглядає ошатно, потім з дороги дивився поверх паркана, емоції шкалять – ЗАЗДРЮ!!!


Відвідали також багатьом відомий замок-корабель в Сатанові.

Стоїть як стояв, не реставрується і не валиться. А то, швидше за все ознака того, що за ним ПРАВИЛЬНО доглядають, обкошують і не дають порослі руйнувати, але і не добудовують з армопоясами і шпатлівкою.

Хотів таку фотку. Не знаю чого. Хоча там якось все яскравіше і контрастніше відчувалось. Фото того не передає. Фактично тут і роз’їхались, друзі в напрямку Станіславова, а я в Файне місто.

Дорога дуже гарна, якщо їхати помаленьку,роздивлятись і мати здатність оцінити цю красу. Спуски, підйоми, соснові ліси, гори, озера, костели. Зупинився сфотографував Скалатський замок, заради цієї, тоді ще майбутньої статті.

Та й все, поділився, виговорився, може комусь принесу естетичне задоволення від прочитаного, когось спровокую піднятися з дивана, а комусь покажу, що світ то не тільки сірість і розпач. Дякую, якщо дочитали до кінця.
Андрій Шупа