Прогулянка Тернополем. Олеся Гудима: «Я не хочу йти визначеною стежкою з натовпом за руки»

Разом із тернопільською художницею Олесею Гудимою прогулялися «Новим світом». Вечір, дощ — усе виблискує і міниться кольорами, майже безлюдні вулиці. Стоїмо під накриттям магазину, час від часу на нас зглядаються перехожі. Олеся жартує: «Певне, думають, що ми якісь свідки Єгови». Ще якось п’яний мужчина бажає нам чи то щастя, чи то каже триматися…

Моє перше запитання дуже прогнозоване: любиш дощ?

— Люблю ті природні прояви, під час яких добре входити в медитативний стан.

— А що для тебе медитація?

— Це уможливлення всього, що я хочу мати в житті. Це той  стан, коли повністю розслаблюєшся та відпускаєш всі думки. Я відкрила його рік тому. І тепер чекаю кожної нагоди, щоби залишитися наодинці з собою в тиші. Ти починаєш дивитися на все іншими очима. Рутинність затягує. А цей стан поринання в себе «витягує» з сірості.

Для мене було дуже важливо навчитися довіряти собі — інтуїції, а не голосу розуму. І це стосується не тільки ухвалення життєвих рішень, а й творчості. Так ось — у медитації ти починаєш чути себе. Медитація — це одночасно напівсон і напівбадьорість. Під час цього розслаблення візуалізую те, що хочу мати в житті, — починаючи від утилітарних речей, життєвих ситуації та глобальними планами. Медитація – альфастан, це фактично стан, у якому існує душа. Це стан Бога, у ньому відчуваєш, що можеш все. Перед сном завжди формую перед собою те, що я хочу мати, і коли воно збувається, у мене аж мурашки по шкірі.

— І зокрема здійснилася мрія жити на «Новому світі»?

— Так (усміхається — А. З.) мешкала з батьками на «Сонячному». Я візуаліст, і постійно здавалося, що люди живуть в сірих коробочках. Здавалося, що й я частинка сірої маси, і сама по собі навіть не існую. А тут на таку велику площу не так багато людей, мало багатоповерхівок. І відчуваю себе особистістю. Хоча, звичайно, якщо дивитися на все з іншої точки зору, то всі ми частинки одного цілого і між нами немає меж.

Запитую Олесю, як змінилися її роботи після зміни точки зору на саму себе.

— Ось як я раніше малювала? Стала та й малюю, а тут згадала, що мене хтось образив, задумалася, що я маю приготувати на обід. І ось я малюю і про те все думаю. Треба то, треба то… І зрозуміло, що тій картині. Тоді почала виходити з цього.

Нині я малюю в тотальній присутності – відключаю всі сторонні думки та концентруюся на моменті. Насправді це складно. Я навчилася відключати внутрішній діалог. Дивлячись на чисте полотно, я не відчуваю страху: я так ясно бачу, якою має бути картина, і від того почуваю таку неймовірну радість та розчуленість, що ледь не плачу.

Коли я малюю, не знаю, що буде далі – який технічний хід застосую, який колір використаю, яке їхнє поєднання, — я віддаюся інтуїції. Цей процес просто блискавичний. Ті технічні ходи, які треба було б обдумувати тривалий час, інтуїтивно самі «прораховуються» і складна картина, в якій закладено багато всього, створюється за півгодини.

Помаленьку капає дощ, ми ступаємо бруківкою. І не зважаючи на все – затишно та спокійно. Запитую: «Ти знайшла себе тут?»

— Я відчуваю себе тут потрібною. Ну ось вигадала собі таку роботу — підгодовую тварин. Комусь це може бути смішно, а мені добре. Я відчуваю, що їм це потрібне. Іноді думаю, що з ними всіма буде, якщо я кудись поїду. Це ніби незначний приклад. Але важливе в малому. Я відчуваю, що потрібна тут, відчуваю, що не готова кудись їхати. Їдуть мої картини, а це частинки мене, моя енергія, тож можна сказати, що я є майже в усьому світі.

Я відчуваю себе потрібною в своїй сім’ї – це дуже важливо. Ми одна команда. Ми дуже близькі. Дуже емоційні, всі дуже творчі, але водночас єдині, згуртовані.

Мені так цікаво жити! Навіть не виходячи з хати. У мене там цілий світ. Маленькі діти наповнюють дім любов’ю та щастям. А в душі такий самурайський спокій, ніби я вже вмерла і знову живу. Нема страху. Я віддалася в руки Божі – що я заслужила, те й буде. І думаю, що заслужила найліпше.

Я колись думала, що Шевченко не був Шевченком, а Кампанелла — Кампанеллою, якби не заборона творити. І в мене так сталося. Не те, що мені хтось не дає малювати, але в мене настільки мало для цього часу, що, коли малюю, у мене це викликає неймовірне задоволення. Я горю цим. У мене стільки ідей.

— Твоя окремішість і в творчості…

— Мені цікаво намалювати так, щоби інший художник не знав, як я це зробила. Я дуже сильний революціонер. Я все хочу робити по-своєму. Я не хочу йти визначеною стежкою з натовпом за руки. Я хочу йти десь збоку. Колись для мене була важлива думка Івана Марчука, і коли почула її, то цілу ніч не спала, бо була така щаслива. Потім почула думки багатьох інших авторитетних художників, але то було тоді, коли мені цього вже не потрібно було. Я знаю, що я художник і буду малювати. Мені не треба нічого доводити. Я заповнена любов’ю на сто відсотків. У моєму світі є тільки я і тільки ті люди, котрі мені подобаються…

Ми ще трохи стоїмо, слухаючи дощ, я дякую за цікаву розмову та пробую просто бути в миті, коли бруківка світиться, віддзеркалюючи вогні, а шкіру охолоджує дощ…

Анна Золотнюк.

Фото надані Олесею Гудимою.