Свої місця. Тернопіль — як старе кладовище спогадів

Оскільки я народилася і виросла в Тернополі, то для мене це місто — як одвірок, на якому замість цифр мого зросту — нові назви вулиць і нові пам’ятники героям сучасності. Як кількасотлітнє дерево, варте охорони, на якому однак вандали вирізають ножами свої імена, і іноді цей вандал — я. Тернопіль — як старе кладовище спогадів, куди приходять не поплакатись, а з великої любові до того, чого вже нема, бо в той момент ти й сам стаєш світлішим і кращим. Я сама і сторож, і екскурсовод на тому кладовищі, тож і сама вирішую, кому показати важливі моменти. Обіцяю не водити вас до меморіальних таблиць про «жив і творив». Йдемо?

З дитинства я жила наче в трьох містах: тому, якого вже не застала, тому, в якому могла би жити, але не судилося, і, власне, в місті, в якому ще був пам’ятник Леніну, але ще не була відбудована церква на «рогатці».

В підлітковому віці я уявляла, як йду попри ЦУМ, а на його місці стоїть великий костел. Такий великий, що якщо проїздити повз маршруткою, то шпилів навіть не побачиш крізь вікно. Коли я йшла попри швейну фабрику на Опільского, я бачила єзуїтський костел, хоча спільного між цими будівлями — хіба арка входу. Скульптури Міцкевича і Святої Теклі — я багато би віддала, аби вони знову стояли в місті.

Сім’я моєї бабусі до війни жила на Липовій — маленькій вуличці неподалік сучасного центрального ринку. Під час одного з нальотів в роки Другої світової у будинок влучила бомба. Все згоріло дощенту, разом із документам. Моя прабабуся з двома дітьми туди більше не повернулася. Це сумна історія про те, що війна робить навіть із сусідів чужих людей, здатних нажитися на біді іншого… «Отут ми колись жили», – було єдине, що я знала про ділянку землі, яку потім забрали собі інші люди. Вже багато років туди навіть не можна підійти — через новобудову і огорожу банку.

Я страшенно люблю старий двір на Качали, поруч із будинком там росте стара морва, якої, втім, я ніколи не обдирала. На першому поверсі будинку жила моя родичка — баба Нуся. Я до сих пір шкодую, що та квартира більше не наша. Ті високі стелі і ванна з туалетом через коридор. Я ніколи там не жила та й це, напевне, було б не дуже зручно, але я дуже любила ту квартиру і бабу Нусю в ній. Напевне, вона була найбільшою цінністю тих чотирьох стін. Зі своїми вишуканими смаками і пофарбованим на синьо креденсом. Цього більше нема.

Але це чужі історії про місто, в якому я живу. У мене є свої, через які я люблю Тернопіль все більше і більше

Я пам’ятаю, як вперше потрапила в Катедру, тоді на стінах ще не було розписів. Пам’ятаю, як мене, другокласницю разом зі старшими братом і сестрою дідусь записав на катехизис в ту ж таки Катедру. Зізнаюся чесно, молитви і пісні мене цікавили менше всього, але ми займалися на хорах і я просто постійно розглядалася, як розписують стіни — з кожним днем вимальовувався сюжет і візерунок, якого до того не було.

Я люблю Тернопіль за літак, якого вже нема в гідропарку, і в кабіні якого ми на прогулянці в дитсадку виривали дроти (от тому і кажу, що я вандал).

За танк, якого вже також нема бозна-скільки років на Майдані Перемоги, а я до сих пір вперто ходжу саме «до танка», а не до «ласкаво просимо» (місцеві зрозуміють).

За «китайський» місток в «Топільче», на якому ми з друзями в підлітковому віці слухали музику і перекладали англомовні тексти всіх тих пісень.

За Острівець закоханих, який завдяки моєму першому коханню (привіт, Максим!) таки має для мене якесь значення, а не є просто місцем, де місцеві ловлять рибу і п’ють пиво, ховаючись від патрулів.

За лавочку під накриттям в гідропарку на атракціоні «Берізка» – колись ми там ховалися від дощу зі знайомим і вели філософські бесіди глибини неймовірної, і з того часу це місце також стало улюбленим (вибачте, працівники управління парків, напевне, це теж дрібне хуліганство).

За скульптуру моряка, якого перенесли із набережної в престижні кущі біля «Чайки», і якого мені показали хороші знайомі.
Я живу в місті, яке так часто порівнюють із розбомбленою Варшавою, що стає сумно і страшно. Сумно, бо коли дивишся на відбудоване Старе місто польської столиці, розумієш, що далі порівнянь і бруківки діло не пішло.

Тому знаєте що? Далі я вас не поведу. Вихід — прямо і наліво. Або йдіть і шукайте свій Тернопіль, тут вистачить на всіх.
Ірина Небесна.