У Тернополі є кілька місць, де особливо б’ється моє серце, – Богдан Мельничук

Нині про улюблені точки міста розповідає письменник і краєзнавець, заслужений діяч мистецтв України Богдан Мельничук.

«…Знайдеш сівбу, прив’яжеш її і будеш водити відділом»
— Мабуть, найперше з таких місць — вулиця Гетьмана Сагайдачного. Це — свого роду тернопільський Монмартр, ця вулиця нагадує мені львівську стометрівку, на котрій я ріс як журналіст у студентські часи і яка в моєму серці назавжди. Крім того, тут, на вулиці Гетьмана Сагайдачного, є дві установи, що дуже дорогі моїй пам’яті, моїй душі, моєму серцю.
По-перше, це редакція «Вільного життя плюс», з якою мене пов’язують не мало не багато – сорок три роки. Ніколи не забуду, як прийшов на практику в газету студентом Львівського університету, і як мене доброзичливо зустріли у відділі сільського господарства його завідувач світлої пам’яті Володимир Клюйко і старший кореспондент Арсен Паламар, і як вони мене продовжували вести у журналістику. Тут я пройшов другий університет. Я був тоді четвертокурсником, мав за плечима практику в багатотиражній газеті, районній газеті, друкувався у «Вільному житті», «Ровеснику», вважав, що вже майже все знаю. У сільському господарстві ніби теж усе було знайоме, бо виріс у селі, знав як сіють, косять, жнуть, знав, що гектари не можна косити, як писали деякі газети, а можна косити на гектарах чи з гектарів.
Один випадок я постійно розказую своїм студентам – приклад, як сумлінно треба ставитися до слова та все життя вчитися. Тоді було обов’язково, щоби 60 відсотків матеріалів у газети писали позаштатні автори — ланкові, доярки, комбайнери, голови колгоспів… Можна собі уявити доярку, яка встає о п’ятій ранку, йде доїти корів, прибігає додому, готує їсти, відправляє дітей до школи, а потім сідає за білий аркуш і пише статтю у «Вільне життя»?.. Це був один із диких парадоксів радянської системи, але це був непорушний закон газети. Ми змушені були писати за когось. І ось одну з чергових заміток задньою ногою чи рукою я написав за якогось бригадира чи агронома. Вранці приношу в редакцію, віддаю. А система була дуже сувора: для того, щоби матеріал пройшов до друку, його мали завізувати щонайменше шістьома підписами — старшого кореспондента, завідувача відділу, заступника відповідального секретаря, відповідального секретаря, заступника головного редактора і редактора. Не кажучи вже про те, що його вичитували літредактори та коректори, черговий по номеру і так званий свіжоголовий, якого відпускали на півдня з роботи, і який на «свіжу голову» мав вичитувати майже готову до друку газету. Тобто система страхування була дуже серйозна.
Отже, приношу свою замітку, віддаю старшому кореспондентові, той прочитав, подивився хитрувато на мене, але нічого не сказав. Підсунув мій аркушик завідувачеві відділу. Він теж хмикає, вони переглядаються, я розумію, що зробив щось не те. Раптом чую від одного з них: «Ти маєш якісь гроші?» Відповідаю: «Маю, вже йти щось брати?» (Мене як молодшого в обід посилали, бувало, за пляшкою чогось міцного) Я уточнив, яку брати. «Та ні, не те подумав. Сьогодні ти підеш не у гастроном, а у «Господарські товари». Це мене здивувало. «Ну ось ти написав, що в колгоспі такому-то «успішно ведуть сівбу». То підеш у «Господарські товари», купиш мотузку, потім знайдеш сівбу, прив’яжеш її і будеш водити відділом. А отже, все життя пам’ятатимеш, що ведуть корову до бика, а українською мовою — просто сіють». Я почервонів і справді на все життя це запам’ятав.
Назавжди в пам’яті редактор Микола Павлович Костенко. Пам’ятаю, як він сидів за столом, заваленим рукописами — купка матеріалів, що йдуть у номер, купка, що можуть піти у номер, купка, що колись підуть у газету, а ця купка, далеченько від руки — це вже зрозуміло, що ніколи не будуть надруковані, – але в корзину він нічого не викидав. Після двох успішних практик цей редактор прийняв мене на роботу і ще й менш як за місяць виділив квартиру з редакційного фонду.
«Вільне життя» мені дороге доброзичливою атмосферою, що тут завжди панувала і панує нині завдяки теперішньому очільникові Петрові Степановичу Федоришину. І тому це місце мені буде завжди близьким серцю, бо тут є редакція, з якою я продовжую співпрацювати. І коли я недавно зіткнувся з хворобою, то першим, хто відгукнувся, було рідне «Вільне життя».
Книжкова столиця
Друге місце, дороге мені на цій вулиці, — Державний архів області. Був період, коли я не мав прихистку зі своєю газетою «Русалка Дністрова» і її «редакція» була в приміщенні архіву. На той час, крім офіційних, це була єдина в Україні культурологічна газета. Ми її зініціювали з Михайлом Ониськівом як додаток до журналу «Тернопіль». Пам’ятаю, якось до мене зайшов гість з Хмельницького і побачив купу рукописів. Він здивовано запитав, чи то такий запас матеріалів, я відповів йому, що так. Він був страшенно здивований, що нам стільки пишуть. А в мене тоді була проблема не що ставити у газету, а кому якнайделікатніше відмовити.
Був такий випадок. Михайло Головащенко, людина, котра майже все життя присвятила вивченню життя і творчості співачки світової слави, нашої землячки Соломії Крушельницької, підготував двотомник «Соломія Крушельницька. Спогади. Матеріали. Листування». Ця праця лежала у видавництві «Музична Україна». А треба додати, що тоді, у сімдесятих роках, про Соломію Крушельницьку мало хто знав. І ось одна впливова дама, а впливова тому, що її чоловік був помічником Щербицького, першого секретаря ЦК компартії України, дізналася про цей двотомник і наклала вето на його друкування. Вона забрала верстку праці, буквально найняла письменницю, яка в той час була дуже популярна, але мала пристрасть до алкоголю, годувала, поїла її, а та на основі матеріалів, котрі зібрав Михайло Головащенко, писала біографічний роман про Соломію Крушельницьку. Коли книжка вийшла, це був фурор, її розрекламували, вона наробила шуму. Потім виходить і двотомник Головащенка, але на нього вже не звертають стільки уваги… Головащенка це, ясна річ, образило, йому, як кажуть галичани, надавали по писку, забрали його доробок, а крім того, з поспіху допустили в романі море помилок. Він пише величезну статтю про свою працю й ту книжку, обходить з нею всі київські видання, але жодне не погоджується її друкувати. Приїжджає в Тернопіль, на батьківщину Соломії, та буквально зі сльозами на очах приходить в архів і просить надрукувати статтю. Ми були трохи молодші та майже безстрашні. Матеріал був опублікований у двох номерах. Головащенко забрав мішок газет і повіз до Києва. Так стала відома правда.
Крім того, в архіві разом зі світлої пам’яті Богданом Хаварівським, тодішнім директором архіву, започаткували серію книжок «Корінь і крона». Це був час народження незалежної України, тоді нарощувало потужність видавництво «Тернопіль» при однойменному журналі. І тоді, на початку дев’яностих, Тернопіль називали книжковою столицею. Ми в дечому перевершили львів’ян, може, за рахунок нашої оперативності, може, за рахунок того, що ми були дуже вперті. Вони мали доступ до так званого спецсхову Львівської наукової бібліотеки імені Стефаника Академії наук і звикли до того, що можуть піти, подивитися, почитати, а коли я дістався до спецсхову, — для мене то була справжня розкіш. Я «виловлював» доробок наших вимушено забутих земляків. А потім у серії «Корінь і крона» ми друкували матеріали про них та їхні твори. Ми видали дитячі читанки з віршами та оповіданнями заборонених авторів. Коли радянські діти читали про трактори, серп і молот, виявляється, були й вірші про любов до Бога, України та батьків, що виховували маленьких читачів у дусі християнської моралі. Ми з Богданом Хаварівським написали масу листів до української діаспори, і одним із «китів», якого ми виловили, був Роман Завадович, уродженець Зборівщини, якого пізніше назвали за океаном князем української дитячої літератури. Його твори в Україні ми видали першими…
І тому вулиця Гетьмана Сагайдачного мені дорога, не кажучи вже про те, що також на ній розташована галерея Національної спілки художників. Чомусь зараз у місті відбувається роз’єднання творчих сил. Мене дуже болить це, і не зовсім приємно від такого процесу. Колись був сильний гурт тернопільської інтелігенції. Можливо, потребу поглиблення знань і піднесення національного духу творив Ігор Ґерета. Він знав усе і був усюди — на всіх виставках, прем’єрах, концертах. Не знати те, що відомо Ґереті, було не достойно. І на кожній виставці навколо нього збирався мистецький бомонд. Жаль, що ця традиція втрачається.
Спілкувалася Анна Золотнюк.