Веломаршрути у Тернополі від Ірини Моргун — від практичного до романтичного

Волоцюга — так мене називає сестра, пояснюючи іншим моє незрозуміле прагнення до нових вражень.

Звідки воно виникає – невідомо, а от розвиток цього синдрому описати нескладно. Ти сидиш і раптом – клац! У голові щось перемикається. Тернопіль – файне місто, але не моє. Тому люблю його не як щось цільне й об’ємно-просторове, а кавалками. Особлива симпатія до цих місцевих картинок виникає в теплу пору року. В цю пору виникає непереборна потреба в русі. Клінічну ситуацію приємної недуги частенько рятує велосипед. Виводиш його за ворота, зачиняєш хвіртку й залишається обрати бажаний напрямок руху. Улюблених на разі є три.

Маршрут номер 1. «Практичний» – із дому на роботу. Зі свого масиву, що в приміській зоні, виїжджаю на швидкісну трасу, рухаюся повз лісок до перехрестя, витягую праву руку, показуючи, куди звертатиму. Біля полігонів Білої, набравши розгону з гори, котиш до комбайнового, не крутячи педалі. Лише ти, вітер, пил і пісок, який час від часу хрумтить на зубах. У цей момент із вдячністю згадуєш місцевих дорожників, які взимку сипали піщано-сольову суміш. Далі треба трохи втиснути. Крутиш до мосту на Бродівській. Там змагаєшся з маршрутками, які зухвало притискають тебе до бордюру, з ямами й дірками цієї інженерної споруди, вимученої тривалими й неуспішними спробами ремонту. Пролітаєш повз 6-й магазин, скачучи незручними бордюрами аж печінки трясуться. Красно дякуєш тим, хто пропускає тебе з ровером вузьким проходом під черговим мостом. Світло в кінці тунелю, ти знову на «коні». Попереду вигнута дугою вулиця Родини Барвінських. Легко береш черговий підйом. Ще мить і ти в дворику біля телерадіокомпанії, де з приємністю відзначаєш, що велопарковка зайнята. Колеги активно юзають цей транспорт і це не може не тішити.

Маршрут номер 2. «Коли кепсько» — з дому в закинуту промзону Тернополя. Усе починається, як і на першому маршруті. Але в районі комбайнового заводу звертаєш ліворуч на вулицю Дениса Лук’яновича, минаєш стадіон і рухаєшся до Промислової. Щоразу сваришся з ватагою великих, вгодованих, проте все одно злючих псів, які вилітають із двору якогось підприємства. Думаєш, мали б вже й запам’ятати, але їм однаково. Вони щиро відпрацьовують свій баняк їдла, намагаючись гризонути тебе за штанку. Певно, їм добряче допік якийсь велосипедист, бо щойно ти зупиняєшся й починаєш пересуватися пішки, чотирилапі втрачають інтерес і ліниво гавкаючи щось тобі у спину, чимчикують назад до великої брами. Тихо вкладаються на свої місця й чекають чергову жертву на ровері. Попри те, що цей район виглядає трохи моторошно, тут класно повправлятися у керуванні на розбитій вщент дорозі. Тим, кому буває кепсько – саме сюди. Іржаві конструкції, діряві стелі цехів, сліпі вікна й непролазні хащі – люксусовий візуальний ряд для того, аби розбурхати непричесані емоції, вивільнити негатив, зрозумівши, що на фоні цієї несусвітньої бідосі ти ще в ненайгіршому стані.

Маршрут номер 3. «Романтичний» — із дому в центр міста через Дальній пляж. Отут є де накрутитися досхочу. На трасі повертаю праворуч, лечу згори до Чистилівського орнітологічного заказника, звертаю ліворуч на дорогу, що тягнеться до Білої попри залізничну колію. Краєвид тут чудовий, така собі саванна місцевого розливу. Трохи повз село, трохи ґрунтовою дорогою й попереду виринає гребний канал. На мосту треба зупинитися, відхекатися, помилуватися пейзажем. Потім в ліс: затінок і свіжість, коріння і листя. За ним Дальній пляж. Веду велосипед піском чи моріжком аж до асфальтованої дороги. Тут знову в рух по Яблуневій до парку Загребелля. Потім кручу на дамбу тернопільського ставу і до парку імені Шевченка. Спостерігаючи за пішоходами, їхніми псами-котами, за рибалками доїжджаю до Циганки, розвертаюся… та їду в зворотному напрямку. Мене постійно тягне як не в якусь вуличку, то на польову дорогу. Тому в загальному заліку іноді намотую понад 20 км. Ровер без передач, кручу «наживо», ноги гудуть… Але це приємна втома.

Якось так склалося, що кожен із цих маршрутів розпочинається словами «з дому». Але як би пригодницьки це не звучало, повертатися до хати не менш приємно, ніж з неї тікати.

Ірина Моргун.

Фото Михайла Урбанського.