20 років тому українці були в ейфорії

На сьогоднішній день припадає чимало визначних подій, з-поміж них громадськість особливо помітно звертає увагу на День боротьби зі СНІДом.  Також сьогодні відзначають День інваліда, у футбольному світі пригадують перший гол Андрія Шевченка, забитий ним у складі «Динамо», на місцевому рівні очікують на звіт міського голови про перший рік роботи, у родинних колах – вшановують Романів.  Однак є свято загальноукраїнського масштабу,а можливо, й світового,  яке варте уваги кожного свідомого українця.

Першого грудня  1991 року  більше, ніж дев’яносто відсотків населення України(яке тоді становило тридцять два мільйони) взяло участь у Всеукраїнському референдумі і  висловилося при цьому за незалежність своєї країни. Одночасно з референдумом відбулися вибори Президента.  На них здобув перемогу Леонід Кравчук, в недалекому минулому – секретар ЦК Компартії України. Свої голоси за нього віддали шістдесят один відсоток виборців.  Основним конкурентом для Леоніда Кравчука у ході даних виборів був лідер Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл, який отримав підтримку двадцяти трьох відсотків виборців.  Іншими кандидатами на президентське крісло були В.Гриньов,  Л.Лук’яненко, Л.Табурянський, О.Ткаченко, І.Юхновський. Та, після перемоги у виборах, вже п’ятого грудня на урочистому засіданні Верховної ради Леонід Кравчук склав присягу народові України.

Нагадаємо, що ідея референдуму належить академіку, народному депутату Ігореві Юхновському , який балотувався у даних виборах. Саме він вніс на голосування парламентську постанову про затвердження Акту проголошення незалежності 24 серпня 1991року.

Тоді чимало  депутатів не підтримали його, непокоячись, що результати волевиявлення будуть недостатньо переконливими. Час довів правоту академіка.

Пропонуємо читачам «Погляду» невеличку ретроспективу, крізь призму інтерв’ю першого Президента України:  «Я не зустрічав людей, які проти суверенітету.  Це вселяє надію: ні крайні «праві» ні крайні «ліві» балом правити не будуть. Буде правити народ, який хоче суверенітету.  Через п’ять років Україна буде мати Закони і Демократичну Конституцію, які відкриють можливості увійти , інтегрувати в Європу всіма політичними та економічними напрямками». – обіцяє Леонід Кравчук у публікації в газеті «Тернопіль Вечірній» від 8 березня  1991 року.  Люди вірили кожному слову новообраного Президента, адже перебували у стані ейфорії.  Хоча не можна сказати,  що життя стало кращим, та відбулися суттєві зміни, які мали б дати міцне підґрунтя для досягнення високих економічних показників. Та, отримавши Незалежність, і прості громадяни, і правляча верхівка, чомусь використали лише кожну можливість щось вкрасти, нажитися.  Судити про це можемо із публікацій тодішніх газет та з розповідей очевидців, яких на щастя, залишилося ще чимало, зокрема – серед наших читачів. Лише одиниці у той час думали про майбутнє, про те, що привласнивши державне майно собі, ми, насправді, багато втратимо.

Проведення всеукраїнського референдуму першого грудня 1991 р. дозволило досягти іще однієї, попередньо не передбачуваної мети – легітимного виходу республіки зі складу радянської федерації. Напередодні вісімнадцятого жовтня, Україну схиляли до підписання Договору про економічне співтовариство, які суперечили як Акту проголошення незалежності, так і Декларації про державний суверенітет України. Цей договір на той час підписало вісім колишніх республік, однак, поряд із Україною утрималися Азербайджан, Грузія, Естонія, Латвія, Литва, Молдова. Відмова України підписати Договір про економічне співтовариство стала приводом до посилення антиукраїнської істерії. Українському суспільству нав’язувалася думка,  що в разі не підписання Договору, воно опиниться в небезпечній ізоляції. Ці погрози певною мірою матеріалізувались у вигляді неналежного виконання російською стороною угод і контрактів на поставки Україні газу, нафти, лісу, паперу, комплектуючих для багатьох українських підприємств. Однак у протилежному випадку, якби даний Договір був підписаний, навряд чи була б нагода відзначати нам сьогодні двадцяту річницю Референдуму.

Протягом останнього тижня до зустрічі Нового 1992 року Україна боролася за міжнародне визнання. Після визнання України Сполученими Штатами її офіційно визнали такі впливові європейські держави, як Німеччина, Франція, Італія, Великобританія). До кінця грудня Україну також визнали Китай, Японія, Бразилія, Мексика, Перу, Індонезія, Іран, Австралія, Таїланд, Алжир, Туніс, Йорданія, КНДР, Південна Корея, В’єтнам, Бангладеш, Данія, Фінляндія. На кінець січня 1992 року Україна здобула визнання у понад дев’яносто країн світу.

Підготувала Ольга Терещук