Чи зрозуміли ми Помаранчеву революцію? – Любомир Гузар

Світ ахнув…

Однієї середи, пізньою весною 2005 року, я сидів під час загальної папської аудієнції на площі Святого Петра в Римі біля кардинала з Таїланду, який несподівано, звернувшись до мене, сказав: “Розкажіть мені про ту Вашу Помаранчеву революцію”.

Невдовзі після того, тієї ж весни, в Римі громадянин однієї Африканської країни, яка переживала складну політичну ситуацію, запевняв мене: “Ми пильно стежили за перебігом Вашої Помаранчевої революції і багато з неї навчилися”.

Депутати німецького парламенту одного дня прийшли до залу засідань із помаранчевою атрибутикою: німці, народ, який вивчає історію, зрозуміли, що Помаранчева революція – це небувала подія.

Пригадаймо, якою була ця революція: на центральній площі Києва зібралося кількасот тисяч людей, говорили навіть, що мільйон; жителі столиці гостинно приймали до свого житла цілком незнайомих людей; не пролилося жодної краплі крові, не було розбито жодної вітрини, зібрані люди інакодумаючих вітали не кулаками, а квітами!

Минуло декілька років. Питаємо себе: чужинці з різних кінців світу захоплювалися нашою Помаранчевою революцією, а чому ж ми про неї забули?

Країна в напруженні. З уст самого президента пролунала осторога про можливі збройні сутички. Що сталося? Може, ми не зрозуміли тої революції? Чи, може, нам потрібна кривава революція, на кшталт Французької чи Жовтневої?

Не думаю, що хтось у нашому народі бажав чи ще сьогодні бажає пролиття крові. Не думаю, що ми не зрозуміли. Підозрюю, що дехто просто не хотів зрозуміти, намагаючись обернути її на політичне видовище.

Ми голосно заявляємо, що любимо Україну. Рівно ж усюди стверджуємо, що бажаємо демократії в нашій країні. Це дуже гарно звучить, але може бути засобом, щоби приспати голос свого сумління. Великою є спокуса ховатися за абстрактні поняття: любов до України, прагнення демократії тощо.

На Майдані в Києві сім років тому стояла не Україна, стояли конкретні люди – українці. Вони не прагнули “демократії”, а домагалися правди і справедливості.

Може, тепер нам буде легше зрозуміти, чому після такої славної “революції” ми є там, де були.

Найвищий час нам усім навчитися, що треба любити конкретних громадян, і що в нашій країні повинні запанувати правда та справедливість. Щойно тоді світ визнає нас як зрілий народ, а ми заживемо не тільки в самостійній і незалежній державі, але також у щасливій країні.

Подія, відома під назвою “Помаранчева революція”, минула, однак, я переконаний, її дух не загинув. Тому ми всі – від найстаршого до найменшого − повинні перетворити цей дух на чин.

Як це зробити? Поважати кожного співвітчизника, говорити правду, віддавати кожному те, що йому належить…

Архиєпископ Любомир (Гузар)