День рідної мови vs Кримінальний дарвінізм

Любіть гагаузок, болгарок струнких,

Угорок, грекинь, караїмок

І кримських татарок – бо люблячи їх

Ви любите все ж українок!

З інтернет-вірша “Любіть українок“.

Не знаємо, як вас, а нас страшенно дратує популярна нині теза про роз’єднаність українців. Все нас, виявляється, розділяє – віра, мова, історія. Навіть свято Соборності ми примудрилися святкувати на різних майданах.

Тему територіального розколу сьогодні не піднімає тільки лінивий – від Юрія Андруховича до свіжоспеченого шевченківського лауреата Василя Шкляра.

Кожна політична акція стає приводом для нескінченних балачок про незгоду між людьми, кожне свято провокує численні опитування “а хто проти? для кого це – не свято?”. Різдво святкуємо за яким календарем, у якому храмі?

8 березня: для одних – романтика, для інших – радянський спадок і квітковий оброк. Не кажучи вже про День Незалежності, Конституції та інші офіційні дати – тут тільки й встигай фіксувати опонентів.

Немає злагоди в країні, немає спільних ідеалів – з цим згодні сьогодні мало не всі українці. Залишається сподіватися хіба на те, що саме теза про роз’єднаність, яку поділяють усі, здатна об’єднати українців…

А проте коли цілий день товчуть про незгоду, душа поривається заперечити. Знайти-таки ідею, подію чи свято, які б беззаперечно об’єднали усіх жителів України і не дали приводу для просторікувань про розкол.

А коли чогось дуже хочеш, воно обов’язково знайдеться.

Тому дозвольте доповісти, шановні земляки:

Антитезу знайдено! Є в Україні свято, яке об’єднує усіх громадян незалежно від національності, віросповідання, переконань, статі, віку, належності до кримінальних та владних угрупувань.

Це свято поки як слід не прижилося в Україні, але в календарі воно все-таки існує. До нього не ріжуть олів’є, не печуть пасок і не відкривають горілки. Але воно об’єднує нас незалежно від нашого бажання.

Бо це – День рідної мови. Той самий, який за рішенням ЮНЕСКО щороку відмічається 21 лютого.

У кожного з нас, громадян України, є рідна мова. Українська, кримськотатарська, болгарська, гагаузька, російська, білоруська, караїмська, їдиш…

Не втримаємось, щоб ще раз не подякувати авторам чудових роликів до Дня Незалежності, де нам всупереч вузько-проросійській ідеології теперішньої влади, нагадали, що Україна – багатонаціональна держава.

Звуки рідної мови викликають у душі тремор, до них резонує кожна клітина тіла. Зазвичай ми цього не помічаємо – але спробуйте виїхати за кордон, і буквально за місяць відчуєте – мова має помітний фізичний вплив на людину.

Хай не всі кримські татари знають, на жаль, свою мову, але жоден не залишиться байдужим до її звучання – хоч би у піснях.

Молода гарненька офіціантка, яка нещодавно обслуговувала нас у одеській піццерії, виявилася болгаркою з Нової Іванівки – сусіднього з нашими рідними Деленами села. І на питання, чи володіє рідною мовою, відповіла “Так”.

Нам було приємно, хоч ми і “не розбірам” вже болгарської – в Деленах жили лише у ранньому дитинстві, хіба що в гості потім приїздили. Нам було приємно, хоч наша рідна мова – українська, яку до ладу ми вивчили вже у дорослому віці.

Ми знаємо твердо: той, хто не має рідної мови – не людина. А хто не знає рідної мови – напівлюдина.

Ми щиро переконані у тому, що всі українські росіяни мусять добре знати рідну російську. А українські євреї – рідний їдиш. Чому? Тому що це – їхній обов’язок перед власним народом, перед прадідами та дітьми. Перед Богом і вічністю.

Безперечно, рідна мова – справа особиста. І визначає її кожен самостійно. Але якщо вже визначив – мусиш знати.

Це стосується і ромеїв, і урумів, і ромів, і вірмен… У цьому єдині всі народи, які населяють нашу країну. І саме тому День рідної мови – свято, яке об’єднує усіх нас. Незалежно від того, яку мову ми вважаємо рідною.

Комусь, можливо, це здасться парадоксом – як можуть об’єднувати різні мови? Але згадайте ще одне свято – День матері. Матері у нас у всіх різні, і ми любимо кожен свою, але саме це і дозволяє зрозуміти і оцінити почуття інших.

Дехто вважає, що має дві рідні мови. Будь ласка. Але тоді треба знати обидві, щоб не червоніти перед самим собою. Три, чотири – будь ласка. Хто може вмістити, хай вмістить.

Угорець має знати угорську, румун – румунську, українець – українську.

Чи можна сказати, що якась мова краща за іншу? Чи можна порівнювати матерів, батьків?

Останнім часом з вуст влади стосовно мови усе частіше звучить словосполучення “конкурентність”. Її, на думку можновладців, треба підвищувати чи то їй сприяти. Адже перемога у конкурентній боротьбі гарантує мові життя. Але поразка…

Науковці твердять, що мов на Землі з кожним днем стає все менше. То може, так і треба? Може, це відбір? Може дійсно слабший має померти, як твердив Дарвін?

Гіркий досвід ХХ століття навчив: спроби розповсюдити дарвінізм на людське життя у формі “класової боротьби” незворотньо призводить до масових знищень.

Ціною цього знання стала пролита під криваво-червоними стягами кров десятків мільйонів.

Нині ж політичний дарвінізм замінила абсолютизація ринкової конкуренції.

А коли на вищі щаблі влади почали все частіше просотуватися персони з кримінального світу, соціально-економічний дарвінізм заввиграшки підлаштувався під систему блатних “понятій” – бачте, яка гнучка ця філософія.

А тим часом у природі, місці так би мовити первинного застосування принципів боротьби за виживання, дія законів Дарвіна не вважається вже універсальною цінністю.

Людство витрачає багато зусиль на збереження рідкісних птахів та звірів. Навіщо? Адже вони слабкі. Хай собі здохнуть сірі журавлі та уссурійські тигри. Така їхня доля. Хай живуть конкурентоспроможні пацюки!

Однак людина відрізняється від худоби саме тим, що не підлягає примітивному біологічному відбору. Людина – істота розумна.

Ба навіть більше – і в тваринному світі закони Дарвіна мають обмеження: екологи, наприклад, твердять, що загибель кожного окремого виду наближає загибель цілої екосистеми. І вони таки мають рацію.

Кожен з нас любить власну маму, хоч частенько вона буває і не конкурентоспроможною. То як? Хочете оцінити її перспективи з кримінально-дарвіністських позицій чи стосовно батьків обиратимемо все-таки людський світогляд?

Нам здається, що саме екологічний підхід має переважати у питаннях мови та культури. Поп-музика не має вбивати оперу, а російська мова – гагаузьку. І, здається, так вважаємо не тільки ми – саме тому з 1999 року ЮНЕСКО вирішила відзначати День рідної мови.

А як же тоді із державною мовою? – запитаєте ви.

І правильно запитаєте. Тому що коли знання рідної мови – наш обов’язок перед власним народом, то володіння державною – обов’язок громадянина перед державою. Дуже просто і зрозуміло.

Але крім морального обов’язку це також гарантія, що ти завжди зрозумієш, чого хоче держава від тебе, а вона у свою чергу зрозуміє твої звернення.

Отже рідну ми маємо знати з поваги до свого народу, державну – з поваги до держави. Це просте правило наводить лад у мозку і дозволяє усім разом святкувати День рідної мови. Кожному – своєї, але усім разом.

Зі святом вас!

А тепер ми хочемо звернутися до тих, у кого рідна мова співпадає з державною. Тобто до українців.

Не будемо забувати, що попри українофобську владу українці в Україні все-таки складають більшість. І хай би це не подобалося Банковій та Кремлю, а проте ми з вами – державотворча нація. Однак це – не почесне звання, а скоріше додаткове навантаження.

Шановні українці! Ми вже домовилися, що знати рідну мову – наш обов’язок перед предками та нащадками, перед народом. А тепер давайте домовимося про свій обов’язок перед іншими народами, що живуть з нами пліч-о-пліч. Обов’язок титульної нації.

Передусім, звісно, ми маємо поважати і підтримувати мови слабкі – особливо тих народів, які не мають власної державності.

Угорці, румуни, росіяни багато роблять, щоб їхні земляки не забули рідної мови. А хто допоможе кримським татарам, євреям, гагаузам, караїмам? Тільки ми, українці.

Хотілося б згадати тут про державну мовну політику, але чи варто витрачати байти? Людям, які сьогодні рулять в Україні, цього не зрозуміти. Їхня єдина ідеологія – кримінальний дарвінізм.

Однак те, що до влади дорвалися подібні істоти, не позбавляє нас із вами відповідальності за країну, за народи, що живуть поруч і за мови нашої країни, кожна з яких є безцінним скарбом у світовій культурній скарбниці.

Що ж ми, звичайні громадяни, можемо зробити, щоб забезпечити виживання кожної з рідних мов народів України? І як би не парадоксально це звучало, ми скажемо: зміцнювати єдину державну мову, забезпечити її повноцінне функціонування у всіх сферах загальнодержавного життя.

Бо тільки вона – сильна і єдина державна мова – збереже від вимирання в Україні мови нацменшин.

Поміркуйте самі – скільки мов має знати представник нацменшини у монолітній державі? Відповідь проста: дві – рідну та державну. Чи це реально? Звичайно.

У родинному колі завжди побутує рідна мова, а у публічній сфері – державна. Більшість людей ще у дитинстві абсолютно вільно можуть засвоїти обидві.

У слабкій же країні, як наша, де у державному обігу побутує кілька мов, людина вимушена бути справжнім поліглотом. Три мови – такий лінгвістичний мінімум сучасного українця.

Державна – українська, мова інформаційного простору – російська, та рідна. Скажіть, чи багато є людей, здатних добре вивчити три мови?

Отже висновок простий – дві сильні мови у державному обігу так чи інакше призводять до загибелі мов третіх – усіх тих рідних, слабших, але безцінних з точки зору збереження людства та його культури.

У мовному змаганні українців з росіянами гинуть слабші мови – кримчацька вже загинула, караїмська доживає останні роки, урумська – так само. Хіба ж це правильно?

Особисто ми непогано знаємо російську мову і переконані – зникнення їй не загрожує. На відміну від інших мов багатонаціональної України. А хіба російська мова виграє від зникнення інших?

Тому вважаємо, що обов’язком кожного українця перед братніми народами нашої країни – кримськими татарами, гагаузами, караїмами, євреями, болгарами, греками, вірменами, росіянами є зміцнення державної мови.

Ми повинні докласти усіх сил, щоб вона стала панівною в інформаційному просторі, відбити усі спроби запровадження другої державної, офіційної чи як там її назвуть.

Якщо не хочемо загибелі братніх мов, ми повинні боротися за сильну державну мову, кожен на своєму місці, кожен у своїй родині, на роботі, у інтернеті.

А коли прибічники кримінального дарвінізму підуть геть, і до влади прийдуть нормальні люди, саме День рідної мови має стати основою мовної політики української держави.

Бо рідна мова – це те, що нас об’єднує. Бо вона є в кожного з нас.

Брати Капранови, УП