Жінки вимагають не позбавляти їх права на аборт в Україні

В газету «День» надійшов відкритий лист громадськості до очільників Української греко-католицької та римо-католицької церков в Україні (повністю — на сайті Музею історії жіноцтва, історії жіночого та гендерного руху) — о. Святослава Шевчука та о. Мечислава Мокшицького, з приводу їхнього заклику до Верховної Ради заборонити в Україні аборти, пише День.

«Ми… висловлюємо своє негативне ставлення та категоричну незгоду із Вашим закликом до Верховної Ради України щодо законодавчої заборони абортів в Україні», — йдеться у листі. Не схвалюючи штучного переривання вагітності, представники громадськості все ж вважають, що «жінок не має бути позбавлено права вибору і можливості самій приймати рішення щодо свого тіла і своєї долі».

Також підписанти, серед яких — голова Всеукраїнської громадської організації «Центр — Розвиток демократії» Елла Ламах, голова Української асоціації дослідників жіночої історії, Оксана Кісь, директор Музею історії жіноцтва, історії жіночого та гендерного руху Тетяна Ісаєва, голова Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда — Україна» Катерина Левченко, викладачі та студенти НаУКМА, голова Благодійного фонду «Здоров’я жінки та планування сім’ї» Галина Майструк, до речі, є й чоловіки (загалом на вчора підписалися 100 осіб, підписи продовжують надходити), — вважають, що «заборона не змусить жінок народжувати небажаних дітей — вона лише стрімко збільшить кількість нелегальних абортів, наражаючи на щораз більші ризики життя та здоров’я самих жінок». Також активісти переконані, що «заборона абортів стане не меншим, а навіть більшим злом, ніж сам аборт».

У відкритому листі «панотцям» є така теза: «Називаючи практику переривання вагітності «геноцидом», Ви тим самим покладаєте відповідальність за якесь ледве чи не цілеспрямоване, зумисне винищення українців на отих жінок, які з розпачу та безвиході (а не задля розваги чи знічев’я) вдаються до аборту як до крайнього способу. При цьому Ви забуваєте, що не жінки привели країну до такого стану, який можна назвати демографічною кризою. Втрата населення відбувається за рахунок високої смертності і масової еміграції громадян і громадянок України». Це — реакція на слова о. Святослава Шевчука, опубліковані на сайті «Українська правда», про кількість абортів в Україні: «За 20 років незалежної України ми свідомо і добровільно вбили 40 мільйонів дітей. Тобто за цей час перестала існувати така нація, як українці — 40 мільйонів. На тлі цієї цифри ті діти, які народилися за 20 років, — це вцілілі, це ті, яких випадково минула вбивча рука батьків».

На думку авторів листа, очільник УГКЦ оперує неперевіреними і завищеними даними. «Офіційна статистика засвідчує стрімке — у 6—7 разів — скорочення числа абортів в Україні від початку 1990-х років до рівня близько 200 тис. на рік».

Вони ставлять церковникам риторичні, і в той же час конкретні запитання: «Що може запропонувати Церква жінці, яку силують до материнства всупереч її волі та обставин, які її, жінку, штовхають на цей крок?», «Чи готова Церква взяти на себе відповідальність за усіх отих примусово народжених немовлят, їхній догляд, виховання, освіту, за їхнє майбутнє — за усі ці наслідки «примусу до материнства»?», «Чому, обстоюючи права зародка, Церква дозволяє собі ігнорувати права Жінки?»

Ще одне питання, яке порушили автори звернення — користування контрацептивами: «Враховуючи ще й те, що Церква відмовляє своїм вірним у можливості користування засобами контрацепції, очевидною є установка Церкви на перетворення жінки на «машину» для народження дітей — громадян для держави, але передусім — пастви для церкви…» Підписанти відкритого листа нагадують, що такі спроби в історії також відомі, й усі вони «не приносили суспільству нічого доброго та рано чи пізно терпіли крах».

Автори звернення згадують 1936-й рік, коли в СРСР заборонили аборти: «це лише викликало лавиноподібне збільшення кількості «підпільних абортів» з усіма їх негативними наслідками для здоров’я та життя жіноцтва, збільшення смертей від абортів до 70% на поч. 1950-х рр. та зростання кількості дітовбивств». Результат — відмова уряду СРСР від цієї практики та легалізація абортів 1955 р.

Насамкінець підписанти пропонують подумати над тим, які наслідки матиме подібна практика у сучасній Україні, де «більшість населення живе за межею бідності, медичні послуги недоступні і неякісні, а алкоголізм, наркоманія та проституція набули характеру епідемій».

КОМЕНТАРI

Ігор ЛОСЄВ, історик, публіцист:

— Якщо УГКЦ просто вимушена транслювати позицію Ватикану — це одне. Апостольський престол може і не знати уповні ситуації в Україні, де народження дитини для жінки часто-густо є не радістю, а соціальною катастрофою, гарантією вбогості. Але позиція Ватикану щодо абортів призвела до зниження авторитету РКЦ навіть у традиційно католицьких країнах: Франції, Італії, Іспанії. Заборона нічого не дасть, на відміну від потужної державної і громадської підтримки материнства і дитинства. Радянська влада за часів Сталіна і Хрущова до таких заходів репресій стосовно абортів вже вдавалася, це призвело до масових кримінальних, підпільних абортів і загибелі багатьох жінок. Церква може і повинна засуджувати аборти, але вимагати від державної влади грубого, репресивного втручання в особисте життя людей — щонайменше помилка. Окрім того, ця, як видається, не дуже продумана ініціатива може поділити Україну і в релігійному плані, що особливо небезпечно на тлі очевидних загроз нашій незалежній державності…

Євген СВЕРСТЮК, колишній дисидент, голова Українського ПЕН-клубу, доктор філософії:

— У західному релігійному світі триває постійна боротьба за збереження святості Божого дару життя. Це цілком логічно, що церква не просто заявляє, а звертається до вірян — вона не може заборонити в тотальному розумінні, але як церква, вона показує свою позицію. І це не викликає жодного подиву: церква має бути послідовною, бо це належить до основних її засад. Гадаю, що йдеться про духовну заборону, і вона має бути. Є Мойсеєві заповіді, які переважно складаються із заборон, до яких входить і заповідь «Не вбий». Цілком логічно, що церква є послідовною в цьому.

Світлана АКСЬОНОВА, старший науковий співробітник Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України:

— На жаль, зараз в Україні штучне переривання вагітності є досить популярним методом контролювання народжуваності. Також ми маємо досвід зарубіжних країн, де існує заборона на аборти: коли такі закони запроваджувалися, то було дуже багато негативних наслідків. Тож, якщо жінка вирішила не народжувати, вона вдасться до нелегальних засобів. І — не завжди безпечних. Гадаю, що треба зважувати й на те, що коли переривання вагітності роблять кваліфіковані лікарі, то після цього жінка ще може народити. Інша річ — коли це відбувається поза медичними закладами, ще й у антисанітарних умовах… Це може загрожувати життю жінки. Заборона завжди має зворотну сторону. Заборона — не вихід, хоча зрозуміло, що й переривання вагітності — це дуже небезпечно, травматично, і загалом трагічно. Ми стоїмо на таких позиціях, що потрібно збільшувати поінформованість жінок про різні контрацептиви, безпечні для здоров’я. І роботу потрібно починати з лікарів, які мають знати про ринок цих засобів. Також має бути довіра жіночого населення до лікарів, впевненість у тому, що лікарі допоможуть підібрати необхідний засіб. На них — велика відповідальність. Адже дуже часто буває, що лікарі самі підштовхують жінку до рішення позбутися вагітності. Наприклад, коли на першому обстеженні: виявилося, що жінка вагітна, і, бачачи, що для неї це несподіванка, лікарі відразу пропонують аборт. Так не повинно бути: лікарі завжди мають бути за життя; вони повинні докласти всіх зусиль, щоб зберегти дитину.

Хоча в Україні аборти є частими явищами, все ж їх кількість в останні роки невпинно зменшується. Відбувся перелом. У 90-х роках відбувалося щось страшне: так, 1995 року на 100 народжень було… 150 абортів. Зараз (дані на 2009 рік) на 100 живонароджених — 38 переривань вагітності. Ми бачимо дуже позитивні тенденції. Якщо є якість нелегальні переривання, то гадаю, їх — не багато, адже немає смислу приховувати. Якщо порівнювати Україну із Францією, то там — удвічі менше абортів, в Бельгії — в чотири рази. Причина — грамотно застосована контрацепція.

Марта ЧУМАЛО, заступник директора Західноукраїнського центру «Жіночі перспективи», Львів:

— Ми вважаємо, що заборона державою абортів позбавила би жінок права вибору. Тобто, рішення приймається за жінку: що їй робити зі своїм тілом, зі своїм життям. Жінки не є маленькими дітьми, які не можуть прийняти рішення: ми можемо свідомо зважити всі «за» і «проти», адже ніхто не хоче свідомо завдати шкоду ні собі, ні своїй сім’ї, ні близьким. Але право на таке рішення має бути. Церква — католицька чи православна — глобально дає людині право на вибір, а тут він у жінки забирається. Її перетворюють на об’єкт, який має чинити так, як вигідно державі. Ми вважаємо, що це абсолютне порушення прав жінок, яке ні до чого доброго не приведе. Моя знайома полячка Люцина Домбровська досліджувала таке явище як абортний туризм (у Польщі аборти заборонено): вона спілкувалася з багатьма полячками, які їхали до Львова, щоб зробити у нас аборт. Звичайно, що статистики немає і не може бути, але гадаю, кількість таких «туристок» обчислюється сотнями на рік. Тож ми стоїмо на позиції, що звичайно, аборт — негативне явище, але це — останнє рішення, яке може прийняти жінка. Відомо, що є багато випадків, коли жінка вагітніє після сексуального насильства, після інцесту. Забороною абортів демографічну ситуацію вирішити не можна. Держава має створити такі умови в країні, щоб людині в голову не прийшло прийняти таке рішення. Якщо на належному рівні економічна ситуація, то в країні демографія покращується. І люди приймають рішення народжувати більше дітей. На жаль, у нас є випадки, коли жінку її ж чоловік примушує робити аборт: вирішує, що він не спроможний утримувати і виховувати цю дитину.

Окрім того, в ініціативі глави УГКЦ можна побачити і дискримінацію за ознакою релігії. Тому що вона стосується всіх жінок, а в Україні є жінки різних конфесій, є атеїсти, які стоять окремо від впливу будь-якої церкви, тож всі вони підпадають під цю заборону. При цьому ці ініціативи дуже синхронізовані з Росією — один в один: тільки з’явилися антигендерні рухи в Росії, відразу за ініціативою церкви Російського патріархату вони й у нас; тільки в Росії з’явився проект антиабортного закону, як в Україні прозвучало подібне. Церква у нас відділена від держави, але є багато прикладів, коли вона впливає на законодавчі рішення, на процеси, які відбуваються в державі.