«Канни» з почаївським корінням

Білявий хлопчина з величезним акордеоном сидить і грає мелодію за мелодією в садочку біля своєї хати, прямо над якою височіє лавра…
Саме звідси, з Почаєва, починав свій шлях на велику сцену майбутній відомий музикант, аранжувальник, композитор Руслан Іщук, який народився 25 червня 1949 року. Музикувати в ансамблях юнак почав ще у Почаївській середній школі та продовжував під час навчання у Теребовлянському культурно-освітньому училищі, по закінченні якого (1967 р.) вступив до Івано-Франківського педагогічного інституту на музично-педагогічний факультет. Там на той час діяли вокальний ансамбль «Росинка» та вокально-хореографічний ансамбль «Верховинка», в оркестри яких відразу запросили першокурсника Руслана Іщука. Пізніше він став керівником цих ансамблів і писав для них партитури.

Під час літніх канікул 1968 року Руслан зустрівся з Федором Піговичем (згодом — знаним поетом та редактором Тернопільського обласного радіо, а на той час — директором Почаївського будинку культури). Федір прочитав юнакові вірш «Канни» і запропонував написати до нього музику. «Через півгодини потому була створена мелодія й гармонія», — пригадує Руслан Васильович.
Пісню відразу ж включили до репертуару «Росинки». Незабаром з «Каннами» ансамбль виступив на Львівському телебаченні, соліст — чудовий баритон Віктор Петренко. З кожним наступним концертним виступом пісня здобувала все більшої популярності. До появи славетного хіта Володимира Івасюка «Червона рута» залишалося два роки, а поки що, народжені на благодатній Почаївській землі, в Карпатах розквітали «Канни»…
Незабаром доля звела Руслана Іщука з відомим івано-франківським поетом Степаном Пушиком, і з’явився новий шлягер: пісня «Течія», яку «Росинка» виконувала у першому українському музичному телефільмі «Червона рута», знявшись разом із Софією Ротару, Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком та Володимиром Івасюком. Того ж 1970-го року Руслан Іщук створив ВІА «Опришки», який згодом набув світової слави. А «розкрутила» колектив сама доля…
У грудні 1970 року «Опришків» з новорічною концертною програмою запросили виступати перед дуже поважними людьми у готельному комплексі «Беркут» на Яблуницькому перевалі. Згоду на їх виступ підтвердив… обком партії. Серед запрошених зібралася «крута» компанія, зокрема, київські режисери Лев Силаєв та Борис Шарварко, композитори Платон та Георгій Майбороди та інші діячі культури, міністерські та обкомівські чиновники. «Нас попросили грати тільки народне, гуцульське, — розповідає Руслан Васильович, — то ми й грали. Аж два дні!»
Концертна програма студентського колективу так захопила поважне товариство, що коли музиканти повернулися до інституту, в ректораті на них уже чекала телеграма з Мін-освіти та Мінкультури з проханням відрядити їх до Києва на урочисте відкриття Мюзик-холу. І закрутилося! Численні гастролі, а згодом — перший професійний запис у київській філії всесоюзної фірми «Мелодія». «Опришки» були єдиним (!) в Союзі студентським колективом, який записав платівки трьох форматів — міньйон, середню та гранд, досить рідкісну на той час.
Але перший диск «Опришків» вийшов у… Канаді! Доки випуск платівок у Москві очікував своєї черги, канадська студія випустила свій диск-гігант «Kanny — flowers of love». Це відбулося завдяки київській радіожурналістці Діані Маковій, яка включила до своєї програми радіопередач на США та Канаду студійні записи «Опришків». На ті часи це було щось зі сфери фантастики!
Не обійшлося на злеті ВІА під керівництвом нашого земляка і без традиційного на ті часи втручання органів безпеки, які «натякнули» Русланові Іщуку на можливість отримати 25 років тюрми за вихід їхнього альбому у капіталістичних країнах. Словом, згадати нині про той бурхливий період у своєму житті Руслан Іщук має що…
На жаль, після закінчення навчання в інституті та у зв’язку із сімейними обставинами учасників «Опришків» ансамбль згодом перестав існувати. Руслан Іщук став музичним керівником ВІА “Збруч” у Тернополі, потім успішно співпрацював з Миколою Мозговим, створив ВІА «Гудаки» у будинку культури Рахова. На той час там також працювала художниця й поетеса Тетяна Маріаш, яка не лише стала дружиною Руслана Іщука, а й досі займається створенням сценічних костюмів, літературною частиною концертних програм для колективів чоловіка.
З Рахова, на запрошення Івана Поповича, Руслан Іщук переїхав до Ужгорода, де вони спільно працювали у ВІА «Закарпаття». Саме в Ужгороді народилися донька Яна та син Любомир, які згодом пішли професійними стопами батька. Несподівано у 1989-ому році ректор Тернопільського фінансово-економічного інституту Олександр Устенко запросив Руслана Іщука створити естрадний колектив. Руслан Васильович погодився і разом із сім’єю переїхав у грудні 1989 року до Тернополя, де створив театр пісні «Літопис». Відтоді «Літопис», його тріо, дуети та солісти понад 80 (!) разів здобували звання лауреатів всеукраїнських та міжнародних конкурсів.
Втім, попри високі досягнення у музичному мистецтві, Руслан Іщук — нонсенс (!) — не отримав жодних звань ні від недолугої радянської влади, ні від нинішньої української. Хоча це, радше, свідчить про некорисливість його натури, бо хтось інший на місці Руслана Васильовича обов’язково щось та й витиснув би з власної слави — бодай пристойне житло (а не скромне в студентському гуртожитку, з котрого, до того ж, ще й періодично «випирають»)!
Рятують нашого краянина в усіх життєвих перипетіях насамперед її Величність Музика, що назавжди заволоділа його серцем, та чудова сім’я, і, безумовно, невичерпний оптимізм, філософське сприйняття дійсності та витончений природний гумор, що є першоосновою його колоритної неординарної творчої натури.
А щодо минулого «Опришків», то Маестро коментує так: «Ми чесно жили і працювали не задля слави, а просто перебували у стані творчості і тих обставин, що допомагали розвивати й популяризувати українські пісні — народну та естрадну».

Рита Квач, Нова Тернопільська