“Зараз є три рівні опозиції”

Про суспільно-політичну модель, яку вибудували в Україні за 20 років, розповідає голова правління Центру прикладних політичних досліджень “Пента” Володимир Фесенко, 52 роки:

— Держави, які панують на пострадянському просторі, як і більшість держав, що розвиваються, в політології називають неопатримоніальними. Сутність цієї моделі полягає в тому, що країною править корумпована еліта, що отримує від влади прибуток, використовує владу як корупційний інструмент, державою керує як своєю власністю. Але простий народ стає також учасником цієї корупційної змови. Він голосує за цю еліту або дає мовчазну згоду на її правління, у відповідь отримуючи свій невеликий навар — кістку з барського столу. Тобто це не стосунки громадян із владою, а деформовані стосунки між суспільством та владою. Суспільство уклало негласний корупційний контракт із політичною та бізнесовою елітою.

Ця модель ефективна?

— Якраз із цією моделлю пов’язані наші проблеми — корупція, повільний розвиток та деформованість суспільства, величезне соціальне розшарування й низький рівень життя людей. Тому що суспільний продукт розподіляється несправедливо. Олігархічна система влади не може інакше забезпечувати його розподіл.

Капіталістична модель центральної Європи має певний баланс між політикою та великим бізнесом. Головною рушійною силою там є середній і малий бізнес. У сусідній Польщі також є великий капітал, але масштаби олігархізації значно менші.

Наш бізнес тісно поєднаний із владою. І це створює умови для корупції. У владу приходять “відбити” гроші, отримати нові прибутки за рахунок можливості впливати на рішення держави. Аби прийти до влади, ці бізнесмени утворюють з виборцями різний формат корупційних стосунків. Або опосередковано, або напряму — як це робив мер Києва Леонід Черновецький (роздавав продуктові набори виборцям. — “ГПУ”).

Які групи в суспільстві можуть чинити спротив цій моделі?

— Зараз є три рівні опозиції. Перший — ті, хто не сприймає описану вище модель влади й економіки. Другий — незадоволені культурною політикою Віктора Януковича. Третій — хто не отримує очікуваного економічного результату від політики президента, за якого вони голосували. Третій рівень тимчасовий і ситуативний, це виборці, які голосували за Януковича і Партію регіонів, але розчаровані їхньою діяльністю при владі.

Помаранчеву революцію можна розцінити як спробу зламати цю модель?

— Так. Хоча багато пересічних учасників революції очікували покарання корумпованих можновладців і більш справедливого розподілу суспільного прибутку з публічним лейтмотивом “бандитів — у тюрми” і негласним бажанням “нехай держава нас нагодує”.

Чому помаранчева революція не призвела до реформування суспільства?

— На певний час виборці завжди дають аванс владі. А далі, хто як ним розпорядиться. Необхідно було скористатися цим початковим періодом високої довіри до нової влади для швидких реформ, бо вони часто суперечать очікуванням народу, який налаштований споживацьки. Прості люди не знають, як робити державну політику. Їх цікавить результат — рівень життя. Якби реформи зробили 2005 року, це дало б наслідки в довгостроковій перспективі й люди це оцінили б. Але помаранчева влада не скористалася шансом, а спрямувала енергію на інші речі.

Влада не розуміла, що слід робити?

— У владі достатньо розумних людей, інакше вони не стали б владою. Інша річ, що їх розум часто спрямований на реалізацію власних інтересів. Там не вистачає тих, хто мислить у першу чергу категоріями суспільного розвитку й у цьому руслі дбає про свій успіх. Тобто свій успіх ототожнює з успіхом колективним.

Мені здається, Віктор Ющенко не був налаштований, щоб самому робити зміни. Він декілька перших місяців насолоджувався владою та успіхом на міжнародній арені. А в цей час Юлія Тимошенко будувала свій майбутній політичний успіх. Вона зробила, на мій погляд, хибний вибір, що краще задовольняти виборців — штучно підвищувати рівень життя, загравати з ними. Вона поставила на популізм, а не на ризиковані реформи. На цей шлях Тимошенко стала саме тоді. Ну й внутрішні конфлікти також відіграли свою роль. Загалом, помаранчеві навіть не зробили реальних спроб зламати систему олігархічного капіталізму.

Яка ймовірність перетворення української моделі держави в ту, що існує в Росії?

— Наші олігархи прагнуть зберегти право бути хазяями в країні. Можновладці теж не хочуть бути губернаторами російського царя. Тут інтереси Ріната Ахметова, Дмитра Фірташа, Віктора Пінчука збігаються з інтересами Януковича. У багатьох в чинній владі є бажання копіювати російську модель влади, не підпадаючи під повний російський протекторат.

Які шанси такої політичної моделі на інтеграцію в Європу?

— Ми не готові до членства в ЄС. Але наші центральноєвропейські сусіди кажуть, що насправді членство в Євросоюзі — це механізм модернізації. Чому наші політики виступають за євроінтеграцію? Самі не можуть провести оновлення країни, тому перекладають це завдання на європейські інституції. Деякі нові члени ЄС достатньо ефективно використовують механізми євроінтеграції. Наприклад, Польща та Словаччина. А в Румунії й Болгарії є певні проблеми, хоча також відчувається помітний прогрес. Але сам процес євроінтеграції сприятиме оновленню, і в цьому його перевага.

Треба проводити серйозну внутрішню роботу. Я в даному випадку прихильник теорії еліт. Активна меншість може переконати або нав’язати більшості відповідну модель розвитку, якщо розуміє її. У багатьох європейських країнах так і відбувалося — активна меншість тягнула за собою більшість.
Олександр КУРИЛЕНКО, “Газета по-українськи”