Поранений в зоні АТО тернополянин Володимир Намака повернувся на службу (фото)

Після всього, що довелося пережити сім’ї тернопільського правоохоронця  Володимира Намаки, будь-які інші випробування їх не лякають. Командир першого взводу спеціальної роти міліції разом із  дружиною з оптимізмом дивляться у майбутнє. По-іншому бути не може, бо в молодого подружжя підростають двійко діточок: шестирічна Діанка  та півторарічний Захарчик.  А те, що довелося перетерпіти, лише зміцнило їхню родину, символічно, як усіх нас, українців, об’єднали події, що відбуваються на Сході держави.

 Так, саме трагічні події, що й досі тривають на Донбасі, вибили із звичної колії цю родину. Бо Володимир, як сотні інших тернопільських правоохоронців,  поїхав захищати кордони рідної держави. Та повертатися довелося з госпіталю.

 

 

– Ніч, яку я провела в поїзді дорогою до Харкова, де в місцевому госпіталі перебував мій чоловік, була найдовшою і найтривожнішою, – розповідає Соломія Намака. –  Скільки тоді пережила – важко пояснити. Гнітила невідомість – що з ним насправді. Тішило –  слава Богу, живий. Лише коли зайшла в палату, наче тягар з душі впав, зрозуміла – усе буде добре, як Володя обіцяв.

Лікарі запевнили Соломію, що небезпеки життю немає, проте пацієнтові потрібен буде догляд та увага не лише медична. Дружина  знала, найкращі ліки чекають  її чоловіка вдома – це донечка та син. Вони так знудилися, чекаючи тата з відрядження.

Двадцять першого квітня зведений загін тернопільських міліціонерів було відправлено  на Схід. Серед перших добровольців був й Володимир Намака.

– Сказати, що дружина спокійно сприйняла цю звістку, було б неправдою. Зрештою, розумію її, адже на руках – двоє дітей, – каже Володимир. –  Я заспокоював, мовляв, скоро все минеться, і я повернуся. Та через два дні після нашого  прибуття до міста Ізюм Харківської області було оголошено про проведення антитерористичної операції.

Підрозділ тернопільських міліціонерів перейшов у  підпорядкування штабу АТО. Серед довірених завдань – охорона  телевежі в Ізюмі, несення служби на блокпостах.

– Ми були одними з небагатьох, хто прибув у зону АТО із захисним спорядженням, – згадує лейтенант міліції. – Щоправда, збирали бронежилети та каски для нас  з усіх райвідділів, адже після погромів складів господарського відділу управління багато спецзасобів та захисного обмундирування було викрадено. Дошкуляли, щоправда, спартанські  умови проживання, проте  ми розуміли, що знаходимося у зоні бойових дій, де важливий  не стільки комфорт, скільки безпека.

Самоорганізація,  дисципліна – саме ці якості, які властиво проявляти людині в екстремальних умовах задля збереження життя.  А що реальна загроза існує, тернопільським бійцям стало зрозуміло одразу. Тому «самодіяльністю» ніхто не займався.

– Під час несення служби на одному з блокпостів між містами Артемівськ та Слов’янськ  пліч-о-пліч з нами стояли десантники та  бійці нацгвардії. Спільними знаннями та вміннями ми напрацьовували оборонну тактику, чітко розподіляли обов’язки, кожен був закріплений на своїй позиції, чітко дотримувався розпорядку  та дисципліни, – розповідає Володимир Намака.

Злагодженість дій допомогли міліціонерам та військовим відбити першу атаку бойовиків, що була здійснена у ніч з 16 на 17 травня. Тоді, зі слів командира взводу, сепаратисти розпочали найактивніші дії, адже стік термін їхнього ультиматуму офіційній владі про те, щоб вивести українських  військових з території самопроголошених Луганської та Донецької народних республік.

Що далі буде складніше – усвідомлював кожен. Але паніки не було, навпаки, ще більше пильності, дисципліни, самоорганізованості. Проте сепаратисти ведуть війну поза всякими  правилами. Підступність і провокації – їхні тактики.

– Ввечері 17 травня я заступив на чергування разом з колегою Дмитром Щербою та двома десантниками. Нашим завданням було перекрити шлях транспортним засобам, що могли рухатися з Артемівська до Слов’янська,- пригадує  Володимир Намака. – Одразу все було спокійно, аж надто. Від тишини аж млосно ставало.  І місяць світив так ясно-ясно. І раптом – вибух. Майже у мене під ногами. Не знаю, скільки пролежав без свідомості, а коли марево з-перед очей зникло,  найперше став підбирати із землі довірену мені зброю – автомат та  пістолет. Зрозумівши, що не відчуваю ніг, почав  повзти до табору.

Вже там Володимир збагнув, що народився в сорочці, бо від сили розриву мінометного снаряда та ще й з такої близької відстані шансів вижити майже не було. А він залишився живим, хоч зазнав найважчих поранень з усіх, хто був поруч.

Першу лікарську допомогу поранені отримали в таборі, проте Володимира потрібно було  негайно оперувати.

– Санітарна авіація змогла приземлитися лише через десять годин, бо постійно тривав обстріл,- каже лейтенант міліції. – У ці довгі години очікування, мов сторінки книги, перегортав власне життя. Скажу відверто, не шкодував ні про що. Душу роздирав лише один страх – не потрапити в полон.

Лікарня, госпіталь, перенесені три операції, довгий реабілітаційний період – і командир  першого взводу спеціальної роти міліції знову в міліцейських шеренгах. Що повернеться служити –  навіть не сумнівався, адже після пережитого зрозумів, що таке по-справжньому захищати народ та Батьківщину. Тепер він ще з більшим завзяттям виконуватиме свою роботу, бо крім службового зобов’язання у нього є ще  й особистий мотив стояти на варті безпеки рідних, котрі стали для нього тим чудесним зціленням у найважчі хвилини, односельчан (народився Володимир Намака у селі ВікноГусятинського району, – авт.), котрі не залишили його родину у скрутний час, медиків, що доклали усіх зусиль, аби повернути йому здоров’я. Вдячний лейтенант міліції товаришам, колегам і всім небайдужим людям, що переймалися його долею.