Бережіть таких патріотів яким є у Вас сотник Олег, – жінка з Білорусії звернулась до української влади

Я хочу щоб ця історія облетіла всю-всю Україну від Сходу до самого Заходу і стала для кожного небайдужого маленькою частинкою душі мого сина Гліба. Я молю Всевишнього тільки про одне – ніколи, чуєш мене Боже! Ніколи більше не забирай до себе наше найсвятіше на цій грішній Землі – наших дітей.

Вибачте мене та зі сльозами на серці, я перед сином дала клятву в день його упокою, що розповім цю історію і розішлю її по різним адресатам на Західній Україні, щоб почули Ваші гори Карпати та швидкі гірські річки ту драматичну історію, що волає, розповісти тим хто боровся і продовжує творити добро на землях нескореної ніким великої країни – України.

Мене звати Ярина з українською фамілією Прокопенко, мати покійного сина Гліба. Родом з Білорусії.

Отже, синочок мій Гліб з 8 рочків при різних обставинах часто запитував мене – чому наша Білорусь така обмежена та не така як інші красиві країни світу? Через 2-3 роки він задавав значно більш глибші запитання про нашу Білорусь на які я вже боялася знаходити потрібні і правдиві відповіді. Після Революцій Трояндової та Помаранчевої запитань такого роду вже не чулися , а натомість тільки чіткі висновки дорослого мужчинки. Про недосяжну і можливо колись втрачену нами демократію, про історичний декаданс совковості в особі бацька що часто синхронно перепліталися з Путінським злом. Про багато того чого ми тут в Білорусії зі своєї пасивності ніколи ще не мали , не бачили, не відчували по ці дні.

Всі ці вже не дитячі аналізи маленького не зомбованого і не сліпого мозгу привели в дію безповоротній механізм внутрішньої боротьби що виривається до бою.

Я вже мовчу про всі проблемні труднощі підростковості мого сина, який інколи боляче для свого внутрішнього світу втрачав дитячих друзів в небажанні психологічної підтримки розмови з ним про всі буденні злидні нашої прогнившої системи і непохитності їх до перемін.

З 16 років він активний в соціальних мережах, дискутував про можливі сценарії політично-соціальних змін в країні, напевне ви догадуєтеся про що я вам кажу…

В той час Гліб в різноманітних пошуках знаходить ряд колег з різних сусідніх нам країн і в тому числі з України. Більше року він активно спілкується і з ним діляться різною інформацією, яка тут у нас є суворо забороненою. Під час свого успішного навчання в університеті в якому він навчався, Гліб наче отримав інше життя в собі. Він став різним для мене та цікавим у собі. Але це тільки в той час коли він ночами просиджував в мережі «Фейсбук» спілкуючись з рідними йому людьми, в яких він знайшов істині ліки для свого світогляду.

Окрема історія з ним трапилася на предметі філософії де викладач погрожував звільненням його з університету за погляди які суперечать державній чиновницькій системі Білорусії.

І тут я зрозуміла що це тільки початок.

Коли на одному із кабельних телеканалів Гліб побачив що міліція жорстоким методом розігнала студентів на Майдані Незалежності, що вийшли висловити свій протест про зупинення Євроінтеграції. Зв’язавшись зі своїми колегами в Києві він відразу на ранок вже стояв на вокзалі з квитком до Києва.

Про це я здогадалася тільки коли прочитала його записку адресовану мені зі словами  Мамо не переживайте за мене, я змушений поїхати до Києва. Повернусь за декілька днів, мене зустріне мій український брат Олександр. Вибач що тебе не повідомив про поїздку раніше! Пізніше зрозумієш сама… Житиму у нього. Він про мене подбає. Цілую твій Гліб».

Зранку мені стало все зрозумілим. Я довго ще не могла відірвати свого затуманеного погляду з телевізійного каналу, який транслював події що відбулися на вашому Майдані.

Дні минали, Гліб телефонував мені на скайп практично кожного вечора і коротенько в піднесеному йому революційному стані душі розповідав, як пройшов день і що прогнозується на наступні ночі.

В ті часи наших розмов я не могла та й не хотіла настояти про повернення додому, знаючи що він учбову семестрову сесію в університеті здасть на відмінно.

Він знаходився в Києві на Майдані а я була вдома і в ті часи мені здавалося що ми розуміємо один одного більше чим коли не будь. Дивно але це таке відчуття мене наближало до нього все більше. Я не могла наслухатися його розповідей про активну молодь на Майдані, я із неабиякими переживаннями слухала події що відбувалися на Грушевського в притул Майдану…, Час минав і я розуміла, що наближається якийсь дивний кінець, але не могла знайти відповіді яким він виявиться для всіх людей що знаходилися там і в кінцевому для мого синочка-революціонера.

Остання віддалена розмова з ним відбулася з 18 на 19 лютого. В тій телефонній не тривалій розмові я вже не чула піднесення , радісних епізодів життя з майдану, коротеньких сюжетів про аморальних посадовців що віддавали злочинні накази бездушному «Беркуту». Це був голос, який тільки рідна мама може відчувши зрозуміти стан її дитини. Я не бачила його очей, а тільки чула його голос що подорослішав з юнацького до зрілої людини, що пережив в собі те, що ніколи не зможе описати одним сюжетом.

Наближався до закінчення 23 лютого , а я вже не пригадую чи спала я з 19ого по 23-тє… і тут з його мобільного лунає довгоочікуваний телефонний дзвінок. У мене від щастя аж випав телефон з рук я відразу перенабрала виклик до свого синочка і почула інший зовсім мені невідомий голос. То був Олександр саме той, про якого в записці написав Гліб. Олександр ввічливим та тремтячим голосом почав свою розповідь про яку я і хотіла б розповісти всім. Отож, 20 лютого вранці на Майдані він був поруч з моїм синочком Глібом. Вони саме зранку після відпочинку вирушили знову в серце столиці, прибувши на місце вони домовилися між собою що будучи на місці вони зорієнтуються чим будуть займатися на Майдані. Попередньо не уявляючи, що там вже відбулося вони планували стояти на барикадах, та коли побачили темно-сіру темряву через яку просочувалися яскраві локальні каски та куртки активістів, що маячили поблизу стели, інших ранених несли з передової, яка вже була на початку вулиці Інститутська зрозуміли що ось-ось зло захопить ту маленьку територію свободи з якої все розпочиналося. Гліб і Олександр вирішили що їм потрібно знайти когось хто би координував процесом і задіяв їх там де було б найбільше потреба у людях. І Тут вни розгледіли молодожавого світло-русого мужчину який як їм тоді стало зрозумілим, був старшим на єдиній барикаді коло самої Стели. Як пізніше стало відомо це був сотник однієї із численних Майданівских сотень на ім’я Олег. Він криками та жестами координував процесом, утримував коридор по яких вели чи несли поранених та убитих, вистроював першу упорну лінію єдиного форпосту між Майданівцями та силовим Беркутом, що стояли майже на одному периметрі, та намагався фізично подавати потрібні технічні засоби (бруківку, палиці, інколи трофейні щити та колеса ) відчайдухам, що з послідніх сил утримували прориви силовиків на їхню територію.

Гліб швидко зорієнтувався і підбіг майже ставши в притул до Олега з проханням задіяти його та колегу Олександра в обороні барикади. Сотник, розповідає Олександр, відразу вхопив Гліба за плече та з криками «Дітей на вбивство я не пущу, ігри з танцями закінчилися!» » почав криками робити коридор щоб вивести їх з вогневої лінії , та кільце швидко затягнулося і тоді Олег якимось чудом миттєво знайшов свого побратима сотника що допомагав Олегу , і теж емоційно його попросив допомогти йому зробити відхід Глібу та Олександру. Як пригадує Олександр, що вже практично ми розпочали покидати ту територію по коридору з передової перед ним падає непритомний Гліб. В ті секунди він не усвідомив що Гліба підстрелив снайпер, адже пострілів вже навіть ніхто і не чув…, як тільки Гліб упав підбіг Олег миттєво взяв Гліба на плече і з неймовірною швидкістю виніс через весь майдан , зупинив карету швидкої допомоги і зобов’язав негайно робити масаж серця Глібу адже він зрозумів одразу що Гліба мого підстрелили, в тій ж машині він розірвав всю одежу з Гліба і якимось чудом знайшовши невеличку дірку в тілі сказав дайте мені скальпель і я витягну злочинну кулю з тіла хлопця. Лікарі були нездатними будь що робити, Олександр розповідає, що він вже не пригадує але Олег показав на своїй ладоні кулю, яку і вибрав з тіла Гліба.

Лікарі продовжили процес зупинки кровотечі і карета вже без сотника відправилася в лікарню швидкої допомоги, що на вулиці Братиславській. Пізніше хірург, що оглядав тіло Гліба сказав що якщо б вчасно не вибрали кулю то Гліба не було б вже в живих. Це я чув неодноразово і від інших лікарів що оглядали тіло Гліба, розповідає Олександр.

Гліб нещодавно помер від зовсім іншої причини це онкохвороба кишечника , яка була в нього ще за довго до подій на Майдані в Україні.

Я тепер розумію що саме той сотник Олег продовжив життя мого синочка більше як на вісім щасливих місяців життя. І своїми діями Небесна Сотня не поповнилася на одного більше.

Це здається простий випадок сміливості та відваги однієї особи, однієї історії, але ж я не можу забути ці розповіді Олександра про ті злощасні події. І тим паче, не виконати послідню волю мого синочка – це розповісти людям про Сотника – Героя Олега 32 Сотня Самооборони Майдану.

Він після лікування просиджував ще довго в пошуках інформації про дану людину і з гордістю мені розповідав, що такі люди як Олег Соломченко, творять історію інших людей та цілої країни.

Гліб так і не наважився написати Олегу листа , якого він неодноразово збирався надіслати.

Отож я сама вислала на домашню адресу рукопис листа мого сина Гліба адресований сотнику з великої літери Олегу, яку він ще раніше знайшов через соціальні мережі .

Тому я звертаюся Олеже до Вас через Ваші українські засоби масової інформації з вдячністю за врятоване життя і дарунок у прожитих сином ще на 202 дні його життя.

А до теперішньої вже української влади – бережіть таких патріотів яким є у Вас пан Олег, я пишаюся Україною і людьми які живуть у Вас.

 

З повагою, Ярина Прокопенко