Про що мовчить тернопільський екран Пелиха?
Мій телефон говорить чужими голосами. Дзвонять різні і часто. За останні 30 днів телефон втомився від розмов і просив дати йому спокій. Великим щастям став день тиші. Я знав, що мовчання цінне, а тепер переконався, що безцінне. Інколи дзвонять так часто і багато, ніби Соломон все знає, може і всім мусить допомогти. Ставлюся до цього філосоaськи і у відповідь практично не дихаю.То було втілку, десь зо два роки тому. Голос по ту стону радісно питав про Тернопіль і про те, як йому живеться. Я не часто уточнюю імена і причини, не цікаво. Голос запитав про Ігора Пелиха і недослухавши почав розповідати про спільні пригоди.
Люди, яких життя покидало світами дуже щирі, добрі та доступні. Це був саме такий випадок. Ми говорили хвилин 15-20. На останок попрощалися і більше ніколи не чулися.
Ігор працював на “Ладі” (Шевченка,17), де на колонці залишив прощальний підпис. То була така традиція. Екран на Шевченка,23 давно мовчить і нікому нема до нього діла. Це закономірно, бо та ідея потребувала постійного догляду на обслуговування. З іншої сторони, його мовчання варто вважати символічним. Якщо людини більше нема, то їй нема про що тобі розповісти…
Коментарі вимкнені.