«Якщо потраплю в полон, ніколи не стану на коліна – краще смерть», — перший загиблий в АТО військовий журналіст України Дмитро Лабуткін

25 березня у селі Білокриниця Тернопільської області поховали військового журналіста Дмитра Лабуткіна. 28-річний капітан-лейтенант зник разом із розвідниками ЗСУ 16 лютого в районі Дебальцевого. Тіло героя через місяць знайшли у Дніпропетровському морзі. Це перша втрата серед військових журналістів України.

Дмитро Лабуткін був помічником керівника сектору «С» зі зв’язків з громадськістю та засобів масової інформації. З 2009 року служив у Севастополі, працював у телерадіокомпанії Міністерства оборони України «Бриз», де очолив редакцію телебачення.

«Під час своєї служби і професійної діяльності Дмитро постійно був учасником далеких морських походів. Висвітлював бойову підготовку, повсякденну діяльність, соціальні питання і проблеми військовослужбовців, членів їхніх родин. Всі ці роки він був відданий своїй роботі і одночасно своїй родині. Він справжній люблячий чоловік і батько», —   розповідає головний редактор телерадіокомпанії Міністерства оборони України «Бриз», капітан другого рангу Іван Чміль.

У далеких походах із військово-морськими силами країн НАТО Дмитро Лабуткін висвітлював хід антитерористичних операцій. Надавав інформацію засобам масової інформації безпосередньо із зони бойових дій.

«Дмитро справжній військовий моряк, офіцер, який знав військову справу, робив багато цікавих матеріалів, фільмів, сюжетів про морську службу. Він вмів якісно подати інформацію, швидко і цікаво. Це велика втрата як для нас, так і для Військово-Морських сил», — зазначила заступник головного редактора ТРК Міністерства оборони України «Бриз» Аліна Деак.

Навесні 2014 року після анексії Росією Криму Дмитро Лабуткін залишився вірним присязі українському народові і разом з дружиною та донькою переїхав до Одеси. Пізніше поїхав служити у зону АТО, висвітлював події з передової.

«Торік, проходячи службу в Криму, Дмитро Лабуткін не зрадив військовій присязі. Адже перед ним вибір не стояв, залишатися чи ні, бо зробив його давно,  — розповідає Іван Чміль. — Він був чуйною людиною, м’якою, інтелігентною, але в той же час, мабуть, як справжній уродженець Кременця він мав кремезний характер. Дмитро казав: якщо потрапить в полон, то ніколи не стане на коліна — краще смерть. І ви бачили, як тепер народ України стоїть на колінах і віддає останню шану справжньому сину і патріоту України».

Редактор відділу соціальної політики, редакції та видавництва газети «Флот України» капітан-лейтенант Віталій Панчишин знав Дмитра Лабуткіна більше десяти років. «Ми разом навчалися в одній групі військової журналістики. П’ять років ми навчалися у військовій академії, потім проходили службу в Севастополі. Виходили на завдання разом на бойових кораблях, брали участь у міжнародних навчаннях, їздили на полігони. Під час анексії Криму Російською Федерацією виїхали на материкову Україну в Одесу», — розповідає Віталій.

Останнім днем у житті Дмитра Лабуткіна став день ротації. У нього був наказ про виїзд до місць постійної дислокації, до Одеси. Дмитро виходив із оточення з Дебальцевого разом із українськими бійцями. Він завершив службу в зоні АТО, але навіть їдучи додому продовжував знімати відео.

«Дмитро просто робив свою справу для України своєю постійною кропіткою працею. Навіть у той останній для нього день, коли виїздив на бронетранспортері з Дебальцевого, він міг нічого не знімати, не сидіти на броні, не ризикувати своїм життям. Дмитро міг перебувати  всередині бронетранспортера, — каже Іван Чміль. — Не хочеться казати про Дмитра «був», бо для всього нашого колективу він завжди буде взірцем відданості, взірцем того, як треба ставитися до життя, людей, родини, до доньки, дружини, яких він дуже любив. Доки такі люди, як Дмитро, є, доти наш народ — непереможний».

У Дмитра Лабуткіна залишилися дружина Олександра і п’ятирічна донька Кіра. У загиблого журналіста житла не було. Тож військові сподіваються, що держава підтримає його сім’ю і забезпечить житлом.